Творчі зустрічі РАЗОМ

Поетичний вечір "Український лев"

22 січня у День соборності України - зустріч РАЗОМ на тему «Український лев». Під час цього поетичного вечора будуть прочитані вірші про Україну, про свій рідний край, місто. Спеціальною темою заходу буде поет Василь Симоненко та його вірші, - Олександр Морушко

І нова зустріч – нова радість

     Третя за рахунком творча зустріч в ГО «Разом» набула вже того рівня душевної щирості та розкутості, відвертого дружнього спілкування, що навіть не спадало на думку про тільки початок справи, а навпаки здавалось природнім це споріднене товариство, це відчуття, наче ми завжди були разом!
     Назва зустрічі «Український лев» символізувала спорідненість міста Лева з темою вечора, яка була присвячена відзначенню 75-річчя дати народження видатного українського поета Василя Симоненка, що так передчасно пішов на злеті своїх творчих можливостей з життя у віці 28 років, але залишив невмирущу пам'ять своїми геніальними творами. Василь Симоненко коротко перебував у Львові, але полишився у ньому навічно, особливо своїм знаменитим віршем «Український лев» про це славне місто. У 70-80 роки у Львові навіть існував своєрідний напівлегальний культ Василя Симонека, бо на відміну від суворо забороненого Василя Стуса, використання поезій Симонека не вважалась криміналом, але їх зміст був дуже і дуже надихаючим для патріотів України в умовах тоталітарного режиму.
За різними політичними перипетіями сьогодення «високі чини» забули належно вшанувати ювілей поета, забули видати книги з доробком Василя Симонека, забули провести якість загальнодержавні акції, бо ж твори поета і його доля якнайкраще свідчать про єдність України. На щастя є в Україні і, зокрема, - у Львові ще люди, які вміють цінувати своїх митців і які самотужки організували вшанування ювілейної дати. Майже так само пройшло ювілейне вшанування 100-річчя видатного поета Богдана-Ігоря Антонича  і, можливо, так і повинно бути взагалі у всіх ювілеях: головними повинні стати громадські організаційні комітети, а не державні чиновники, які постійно забувають, а то і просто не знають культури, бо їх призначення «управляти» культурою, що є дикістю за самою постановкою теми. І тут нагадались рядки з вірша Василя Симоненка:

Але думать про них я сьогодні не хочу,
Бо мені, видно, трішечки повезло —
Я побачив у Львові Міцкевича очі,
Кривоносові плечі й Франкове чоло.

     Гарна, щира розповідь ведучого вечора Олександра Морушка, також поета за покликанням, вразила цікавими фактами, а особливо невідомим віршем Василя Симонека

Це було в ніч. У ніч, у солов’їну,
Як солов’ї німіли від пожеж.
Хтось бивсь у груди: «Я – за Україну»,
А він же був за Україну теж!

На край села відпроводжала мати
Чорніша ночі, а коли він став,
Сорочку в хрестик попросила взяти,
Мов знала, що не матиме хреста…

А в другу ніч, у ніч, у солов’їну,
Як солов’їв зацитькала різня,
Він думав, що вмира за Україну,
Упавши з білогривого коня.

Одурений, очей не міг відвести
Від зір, що посхилялись до чола,
А та сорочка біла-біла, в хрестик,
Мов сонце перед заходом цвіла.

Не раньте ви мою зболілу душу,
Я знаю сам, що України дві,
Та як між ними розділити мушу
Це полотно, у вишивці й крові?

Котрій з них – чиста вишиванка сина,
Котрій з них кров залишиться сама,
Комусь їх дві, комусь вона єдина,
А ще комусь її уже нема…

     Подальше обговорення теми було відвертим на судження про високу благородну життєву місію Василя Симоненка. Кожен з присутніх мав що сказати про поета і вплив творчості Василя Симоненка на нього. Гароним доповненням розмови стала бардівська пісня у виконанні  Ярослава Пристацького. А далі знову розмови про поезію і поетів. Згадали і про ще більш трагічну долю поета Василя Стуса, який народився теж на початку січня. Принагідно згадалась свіжа подія: присвоєння президентом України Віктором Ющенком звання Героя України посмертно провіднику ОУН Степану Бандері, день народження якого відзначали 1 січня.
     А Володимир Маліновський навпаки нагадав про подію давню, що відбулась 91 рік  саме цього дня 22 січня – проголошення Соборності України на народному віче у Києві на Софіївській полощі поряд з пам’ятником  Богдану Хмельницькому. Тоді уряди УНР та ЗУНР урочисто підписали договір про об’єднання всіх українських земель в єдину державу. З нагоди відзначення цієї дати у Львові відбувся величезний святковий концерт коло пам’ятника Тарасу Шевченку, а ми святкуємо цю дати у своєму затишному мистецькому колі.      
    Наступною цікавинкою зустрічі, без яких не проходить жодна зустріч, була присутність на вечорі відомої української співачки Зоряни, яка гарним експромтом акапельного  співу беззастережно довела, що наші співаки вміють співати, а не тільки розкривати рота під фонограму. Враження присутніх виразилось гучною овацією, а тоді погасло світло…
    Світло виключили зумисно, бо розпочалось представлення мистецького сайту «Арт-галерея», який за власною ініціативою і покликанням душі розробляє Володимир Маліновський. І знову прославилась відома художниця  Ірина Токарська, унікальні малярські роботи на склі якої і колекція  витинанок були основою показу, а особисті коментарі стали гарним звуковим оформленням до таємничого блимання проектора.
     І коли наново запалало світло, присутні з радістю подивились одне на одного і всі дружньо заговорили, заспівали, зааплодували і почали вести себе так, що називається завершенням офіційної частини і початок неофіційної, де щось коментувати досить важко, а переповісти – неможливо. Хто не був – той втратив, а хто був – радіє, що так гарно провів час у гарній компанії.

Богдан Гордасевич

Василь Симоненко: біографія, вірші

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 в селі Біївка Лубенського району на Полтавщині.
 
Після закінчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналістики Київського університету. Василь Симоненко закінчив факультет журналістики Київського університету в 1957р. і працював в обласній газеті «Черкаська Правда» і «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» "в Черкаській області. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963). Зате уже в ті роки набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1930-70-их pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя рад. людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), затаврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).
Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням критики, став на шлях, указаний Т. Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державну і культурну суверенність України другої половини 20 ст. Доля літературної спадщини Симоненка не відома. Його самвидавна поезія лише в незначній частині опублікована в зфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журн. «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в зб. вибраних поезій С. «Берег чекань» (1965 і 1973). В УРСР по смерті С. видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964). зб. поезій «Земне тяжіння» (1964) і вибір з творчості «Поезії» (1966) та зб. новель «Вино з троянд» (1965; ці новели також увійшли у друге вид. зб. «Берег чекань» за кордоном).
Радянська критика у перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим промовчуванням її, одночасно канонізувати спадщину померлого поета як бездоганно «партійну», але в подальшому, при виразній тенденції до замовчування творчості С. у цілому, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі (М. Шамота). Зате високу оцінку, з особливим підкресленням гром. мужності поета, дістала поезія С. у самвидавній критиці (І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк).
1962 року В. Симоненко разом з А. Горською та Л. Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради. Після цього його було декілька разів жорстоко побито, унаслідок чого помер від швидкоплинної хвороби нирок 13 грудня 1963.

В Черкасах існує Літературно-меморіальний музей Василя Симоненка. Також в 1965 році на громадських засадах створено музей в селі Біївці в хаті, де народився поет..
Ім'ям поета названі вулиці у багатьох містах України.
25 грудня 2008 року Національний банк України випустив в обіг пам'ятну монету номіналом 2 гривні присвячену поету.
* * *
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
 Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
24.XII.1962

 * * *
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Монархи
Диктатори, королі, імператори,
Мліючи в димі хвальби,
Роззявляли пащі, мов кратери,
І гукали:
— Ми — символ доби.
— Хто не з нами, той против Бога.
— Хто не з нами, той проти всіх.—
І сипались лаври убогі
До куцих кривавих ніг.
Нікчемна, продажна челядь,
Банда кривляк для втіх,
Щоб мати що повечерять,
Годувала холуйством їх.
Ідоли обслинені, обціловані
Ішли величаві в своїй ході.
А поруч вставали некороновані
Корифеї і справжні вожді.
Вставали Коперники і Джорджоне,
Шевченко підводив могутнє чоло,
І біля вічного їхнього трону
Лакузи жодного не було.
Бо щире, високе небо
Не підмалюєш квачем,
Бо величі справжній не треба
Спиратись на плечі нікчем.
УКРАЇНСЬКИЙ ЛЕВ
Бубнявіють думки, проростають словами,
Їх пагіння бринить у завихренні днів —
Цілий тиждень живу і ходжу між левами,
Недаремно ж і місто взивається — Львів.
Є міста-ренегати, є просто байстрята,
Є леви, що мурликають, наче коти, —
Божевільно байдуже облизують грати,
І пишаються з власної сліпоти.
Але думать про них я сьогодні не хочу,
Бо мені, видно, трішечки повезло —
Я побачив у Львові Міцкевича очі,
Кривоносові плечі й Франкове чоло.
Сивий Львове! Столице моєї мрії,
Епіцентр моїх радощів і надій!
Вибухає душа — я тебе зрозумію.
Але Львове, хоч трішки мене зрозумій.
Я до тебе прийшов із захопленням сина.
Од степів, де Славута легенди снує,
Щоби серце твоє одчайдушно левине
Краплю сили хлюпнуло у серце моє.

НЕКРОЛОГ
КУКУРУДЗЯНОМУ КАЧАНОВІ,
ЩО ЗГНИВ НА ЗАГОТПУНКТІ
Не чути голосінь, іржавіють оркестри,
Оратори втомились від кричань:
В труні лежить не вождь і не маестро,
А просто — кукурудзяний качан.
Труна із тупості, бездарністю оббита;
Бредуть за нею стомлені думки:
Кого оплакувать, кого мені судити,
Кому із серця відбивать замки?
Кого трясти за петельки і душу?
Кого клясти за цю безглузду смерть?
Помер качан, і я кричати мушу,
Налитий смутком і злобою вщерть.
Качане мій, за що тебе згноїли?
Качане мій, кому ти завинив?
Качане мій, лягли в твою могилу
І людська праця, і щедроти нив.
Безсонні ночі, неспокійні днини,
Мозолі, піт, думок гарячий щем
Лягли з тобою поруч в домовину
І догнивають під густим дощем.
Прокляття вам, лукаві лицедії,
В яких би ви не шлялися чинах!
Ви убиваєте людську надію
Так само, як убили качана.

Невідомий вірш Василя Симоненка

Це було в ніч. У ніч, у солов’їну,
Як солов’ї німіли від пожеж.
Хтось бивсь у груди: «Я – за Україну»,
А він же був за Україну теж!

На край села відпроводжала мати
Чорніша ночі, а коли він став,
Сорочку в хрестик попросила взяти,
Мов знала, що не матиме хреста…

А в другу ніч, у ніч, у солов’їну,
Як солов’їв зацитькала різня,
Він думав, що вмира за Україну,
Упавши з білогривого коня.

Одурений, очей не міг відвести
Від зір, що посхилялись до чола,
А та сорочка біла-біла, в хрестик,
Мов сонце перед заходом цвіла.

Не раньте ви мою зболілу душу,
Я знаю сам, що України дві,
Та як між ними розділити мушу
Це полотно, у вишивці й крові?

Котрій з них – чиста вишиванка сина,
Котрій з них кров залишиться сама,
Комусь їх дві, комусь вона єдина,
А ще комусь її уже нема…

 

Фотографії з вечора