Олесь Царук

Олесь-Володимир Царук народився на Чернігівщині, вчився і жив в Івано-Франківську та Львові, був організатором рок-гурту "Кроки", працював художником-оформлювачем на заводі, скрипалем в Гуцульському ансамблі пісні й танцю, був запханий "до дурки", вигнаний з Львівського поліграфічного інституту. Потім - закінчення за рік Латвійської академії мистецтв з відзнакою, плідне і повноцінне творче і людське життя.
Фаховий графік, Олесь дуже певно почувається у багатьох мистецьких жанрах. Його фото стильних дівчаток, обведені емульсійкою і вставлені у старі пошарпані віконні рами без шкла, його інсталяції - химерні конструкції заржавілого заліза зі шматками гладенького дерева чи живопис в обрамленні дитячої спринцівки, упаковки пігулок та кришок від напоїв, просто живопис - все це дивувало і вражало буянням мистецької естетичної фантазії.

"Я не помру від розпачу і муки"

На диску представлено важлива сторінка творчості Царука - співана поезія. У бардівському мистецтві на перше місце виходить Слово, а не Музика. Втім, Олесь майже не складав пісні на власні вірші. З цього приводу хочеться відзначити тонкий підбір поезій знаних і не дуже знаних митців Слова: Олександр Олесь, Володимир Сосюра, Володимир Назаренко, Євген Маланюк, Атена Пашко, Василь Еллан- Блакитний, Василь Симоненко, Леон Брієдіс, Микола Вінграновський, Іван Ткач, Іван Козаченко, Ярослав Лесів, Максим Славінський... Вже сама підбірка представлених на дискові дуже поетичних і глибоко ліричних віршів є мистецьким утвором, що вдало гармоніює із творчим почерком Олеся як барда. Можливо, мелодика й гармонія його пісень й не відрізняються оригінальністю, втім ми чуємо надзвичайно гармонійне поєднання Слова-Музики-Виконання. Кожна ланка важлива і нероздільна від інших - прибираємо щось одне і втрачається ціле.
Запис його пісень було здійснено фактично без дублів; безпосередньо перед студійним мікрофоном Олесю приходили в голову нові творчі ідеї, які він негайно втілював. Інколи це виходило не зовсім вдало, втім, такий спосіб запису передав незвичайну атмосферу творчого піднесення, у якій відбувався запис. А тому правка і монтаж вихідного матеріалу були мінімальними і скорше технічними.
Провідна тема пісень Царука - кохання. У всіх його проявах. Олесь - назвичайно тонкий поціновувач дівочої-жіночої краси. І дівчата його люблять, не зважаючи на те, що в нього є дружина, двоє дітей... Його романтична піднесеність і естетичний підхід до кожної деталі, у тім числі в інтимних відносинах, не залишає байдужим дуже багатьох представниць кращої половини людства. Всім зрозуміло, що не варто розраховувати на надто глибокі взаємини із цією людиною, але втриматися важко... Як результат - десятки історій закоханих у Олеся дівчат, інколи молодших від нього років на двадцять, кожній з яких він не раз співав представлені на дискові пісні.
Отже кохання як вільний прояв творчої натури митця, який невідомо яким чином залишається при цьому цнотливим і ... самотнім. Бо не потрібні йому ні його жінка, ні всі ці десятки дівчат, оскільки ніяк він не може знайти ту Єдину, якій присвячені всі його пісні, або й вся інша творчість. Хто зна чи існує Вона взагалі? Втім, Олесь оптиміст за натурою, не зважаючи на всю меланхолію його мелодій ми відчуваємо потужний струмінь творчої енергії, яка живе вже сама по собі, зовсім окремо і сама себе стверджує.
Отже, слухайте, сумуйте, закохуйтесь, страждайте, очищуйтесь у цьому катарсисі від сірості щоденних буднів.
Олег Бут

Несамотній самітник

Олесь-Володимир Царук -  митець, графік, художник, фотограф, поет, композитор живе в Івано-Франківську більше півроку. Живе, споглядаючи нашу теперішність очима іноземця, але українця. Вражає оптимізмом, збереженою дитячою безпосередністю і постійним прагненням до спілкування...

(Стаття з газети «Високий замок» плюс, Івано-Франківщина, 25.05.2001)

Розповідає про своє неукраїнське життя, в яке, чесно кажучи, особисто мені майже не віриться, бо все ним розказане на тлі життя івано-франківських митців видається результатом багатющої уяви. Попри свою недовіру цілком об’єктивно зауважую, що все, що він робить - професійне, естетичне, національне. І що найголовніше, він не втомлений життям, його не переповнює зневіра і апатія, він повний життя і віри.
-    Скільки ти в Україні?
-    Вже майже півтора року. В Івано-Франківськ приїхав восени, а перед цим не був в Україні декілька років. В Іспанію вже придбав квитки і оплатив готель, передумав і поїхав в Україну.
-    Ти не розчарований тим, що тут спостерігаєш? .
-    Київ мене дуже вразив, довкола російська мова, нахабство суцільне. Не кажучи вже про все решту. Української естетики немає в культурі і в мистецтві, тільки у вроді й залишилася. Виходять якісь начебто українські співачки та співаки, а в них немає нічого українського. Та й між собою російською спілкуються. І аранжування однакові, наче їх хтось один клепає.
Не краща ситуація з образотворчим мистецтвом - все мертве, кольори не звучать. Духу немає в тих роботах.
Все нищиться. Хоча маємо багату історію і одну з найвеличніших у світі естетик. Народи, які не мають цього, прагнуть усіма способами створити їх. Бо розуміють, що без прадавньої історії не можна вважатися великим народом.
А нам не потрібно нічого вигадувати і до когось примазуватися. У нас є все своє - справжнє, могутнє. З нас дуже всього багато вийшло - ми вперше в світі осідлали коня, вперше почали пекти хліб, винайшли колесо. Нами створена перша у світі бібліотека - Кам'яна могила біля Мелітополя. На плитах у формі сомів - сом для прадавніх українців був священною рибою - вибиті надписи. А нам підсовують Кирила і Мефодія. От вам, хохли - придурченки, ваші грамотії. У нас давно до них були абетки, нехай шумери сховаються.
 -    Твоя виставка, яка відбулася у виставковій залі Національної Спілки художників України, наскільки вона відрізнялася від тих, які в тебе відбувалися в Латвії?
-    Коли я роблю свою виставку десь у світах, то все відбувається чітко. Власник галереї узгоджує зі мною дату, приїздять до мене, забирають роботи, страхують їх. Мене нічого не обходить в організації. І я думав, що тут буде так само...
-    Твої залізні композиції дивували. З різного непотребу наробити таких естетичних речей.
    - Моя перша виставка в Ризі таких робіт 1988 року називалася «Експансія Москви». Я хотів відчути спротив матеріалу, вогонь і жар.
А щодо цих робіт, то я мав намір зробити цілу серію під назвою «А що росте без коріння» про камінь. І себе також мав на увазі трохи. Хоча я гадаю, що коли митець їде з України вже у свідомому віці, то він не може загубитися і розчинитися.
Отож, роботи я робив сам, перед тим брав уроки ковальства у майстра пана Євгена зі Снятина - прекрасного спеціаліста. Він і допомагав мені. В оформленні виставки я використав роботу з груші «Дельфін і русалка» Євгена Мельничука і малярство Богдана Бринського.
Напередодні відкриття, яке відбулося в 12-ті роковини смерті батька, я мав ці металеві композиції якось дотягти до зали. Мені допомагали хлопці з швагрової будови, вони несли важчі і більші скульптури, а я менші. Щоб люди не дивилися на нас, як на якихось придурків, ми йшли у сутінках. Якраз була маленька ожеледичка і на розі вулиць Лепкого і Незалежності я послизнувся. Оскільки займаюся айкідо, то вмію падати. Але не хотілося випускати з рук скульптури, щоб не потовклися, і я падав, як підстрелена птаха. Приземлився добре, але на ковзькому місці, трохи під’їхав на грудях і якраз передніми зубами вперся у бетонний бордюр. Чую -    хрусь. Встаю, язиком по зубах, а зуби вже якісь не такі. На маєш, думаю, скільки в житті було різних історій і бійок, обійшлося, а тут, у рідному місті, через мистецтво перед порогом у галерею зуби пошкодити!
-    Перед тим, як зробити виставку, ти цілу осінь мурував пам’ятник на батьковій могилі.
-    Мій батько Любомир-Ро ман відійшов у вічність 16 січня 1989 році. Я почав робити шкіци, але щораз їх переробляв. Пам’ятник у вигляді вежі з каменю. Вікно зі свастям. Проекти показав своїм рідним - мамці, теті Дарц;, теті Соні. Мама підказала мені з каменю зробити для свічок місце, а те та Дарця порадила таке зробити і для квітів. Отож, вони є моїми співавторками. На самому пам’ятнику є багато написів українською та латинською мовами. Мій батько добре знав латину, викладав її, то чому їх не написати? Ще я хотів поставити декілька органних труб, коли вітер віятиме, звучатимуть. Але мені сказали - повиривають, коли ПОМІТЯТЬ, що мідні чи бронзові. Хіба якось закамуфлювати.
-    Розкажи трішки про свою родину. В тебе міцні корені?
-    Мій дідуньо Михайло скінчив філософію у Відні, потім перейшов на теологію у Римі. Був знайомий з багатьма відомими людьми, є фото з Йосифом Сліпим.
Бабця Роза вчила мене в дитинстві латинських, грецьких пісеньок і наших пісень.
Були у них маєтки на Тернопільщині. Потім комісари все забрали, робили обшуки, багато що спалилося, знищилося.
Коли ми з батьком приїжджали в ті краї, батько розказував і показував - оце, сину, було все наше. Місцеві дядьки
•    нас помітили, підійшли. І був серед них один старенький дядько? він заплакав, почав цілувати руку батькові, перепрошувати. А за що - колись давно хтось у мого дідуся вкрав дорогих коней. А цей чоловік плаче і признається через роки, що то він зробив...
-    Ти малюєш, пишеш, граєш, співаєш, фотографуєш - що з цього всього тобі найбільше до душі?
-    Загалом мені подобається робити те, чого немає. І мені подобається фраза Арістотеля про те, що Бог створив художника, аби художник дотворював те, чого Бог не зробив.
-    Складно бути митцем?
-    Для моїх близьких і рідних складно. Коли я щось роблю, я маю бути зосереджений і самотній. Маестро Заливаха з цього приводу якось сказав:' «Олесь, хоча ми з тобою не самотні, ми самітники». І я подумав, що це дійсно так...
-    Ти колись думав, що поїдеш з України?
-    Я не сподівався, що доля занесе мене в чужину. Я не збирався жити у Ризі, навіть коли одружився з латвійкою у Львові. Бо маю помешкання там, дім - на Чернігівщині. А потім мене виключили з інституту, вигнали з міста і країни - прийшлося їхати в чужину.
Відразу як приїхав до Риги, пішов на курси латвійської мови. Закінчив з відзнакою Латвійську Академію мистецтв.
Я мешканець Латвії, не громадянин, бо не писав заяви на громадянство. Адже багато наших людей жили в чужих країнах без громадянства - Олександер Архипенко, Григір Крук, Іван Пулюй. Я подумав собі, якщо такі велетні жили без нього, то і я обійдуся...

Марія МИКИЦЕЙ