Галина Гордасевич

Біографія

Галина Леонiдiвна Гордасевич народилася 31 березня 1935 року в м. Крем’янцi на Тернопiльщинi в родинi священика Леоніда Гардасевича (1912-1990) та матінки Олени (1912-2000) з родини Хомчуків. Дитинство письменниці прйшло на Волині, де вона жила і вчилась у с. Городець, м. Дібровиця, с. Кричільську, м. Острозі, м. Костополі.
По закінченні семирічки в с. Кричільську поступила у 1950 р. навчатись до Острозького педучилища, а наступного року перевелась до Костопільського педучилища. Вперше була заарештована 13 березня 1952 р. ще 16-літньою, вдруге – 20 травня 1952 р. і засуджена Рівненським обласним судом за ст. 54 КК УРСР до 10 років позбавлення волі згідно вироку «.. за складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». На волю вийшла 23.12.1954 р., пробувши в ув’язненні 02 роки 07 місяців 03 днів, реабілітована – 11.05.1992 р. Ув’язнення відбувала у зонах Чернігова, Одеси, Куйбишева (Самари).
За «оргнабором» у 1955 р. приїхала на Донбас, де починала з різноробочої на будівництві. Працювала в м. Макіївці на труболиварному заводі, керівником драмгурка в шахтарському селищі Ханжонково, друкарем в Донецькій обласній друкарні. Одночасно заочно навчалася в школі робітничої молоді, Донецькому Індустріальному інституті, на театральному відділенні Культосвітнього училища, а з 1956 по 1971 рік одержала вищу освіту в Московському Літературному інституті ім. Максима Горького. Працювала в Донецькому обласному управлінні по пресі редактором, потім з 1974 р.– сценаристом у Донбитрекламі. З 1984 р.– на творчій роботі професійного письменника.
Перші публікації в періодиці опубліковано в 1964 р. Член Національної  Спілки письменників України з 1984 р. Автор багатьох поетичних збірок та книжок прози, критики і публіцистики, а також кількох сотень публікацій періодичних виданнях України та за її межами.
В серпні 1989 р. була членом «ініціативної трійки» по створенню Товариства української мови на Донбасі. Як делегат Всеукраїнського установчого з’їзду ТУМ в січні 1990 р. була обрана до Великої Ради. В червні 1990 р. стає членом оргкомітету по створенню Народного Руху України; в серпні 1990 р. – учасник установчого конференції зі створення НРУ в м. Донецьку, де була обрана до обласного Проводу; у вересні 1990 р. – учасник Установчого з’їзду НРУ в м. Києві. У 1991 р. послідовно член оргкомітету зі створення Демократичної  партії України, делегат Установчого з’їзду ДемПУ, де була обрана до Національної Ради.
Вільно володіла польською, білоруською, російською, чеською, словацькою і болгарською мовами. Добре знала англійську, латинську, італійську та іспанську мови. Активно займалась перекладацькою діяльністю.
Лауреат літературного конкурсу «Шістдесятники» за 1996 р., премій ім. Олександра Білецького в галузі критики, ім. Валерія Марченка в галузі публіцистики за 1997 р.
У 1990 р. переїхала з м. Донецька на постійне проживання до м. Львова, де й померла 11 березня 2001 року від інсульту. Похована 13 березня 2001 року на батьківщині в м. Кременці на старовинному Монастирському цвинтарі.
З нащадків залишилися син Богдан (19.06.1961) та онука Соломія (08.04.1994). Старший син Сергій 1959 р. народження помер від дизентерії у 1960 р. В Росії в м. Сусуман Магаданської області проживає рідна сестра Нонна Круглова з сім’єю.

Йти просто по землі крізь терні

В житті кожного справжнього письменника немає важливішої події, аніж поява на світ його нової книжки, особливо ж після тривалої перерви. Для письменниці Галини Гордасевич ця перерва затягнулась на довгі 13 років, що проминули від часу виходу четвертої книжки поезій “Слід зірниці” у 1986 році. Чому виникла така тривала перерва у такої знаної письменниці, яка вже грунтовно заявила про себе в українській літературі, причому не тільки як талановита поетеса, але і як прозаїк – автор 5 книжок повістей та оповідань, як літературний критик – численними рецензіями у журналах, як активний публіцист –  статтями на актуальні суспільно-політичні теми у багатьох часописах України та за її межами. Чому ж при величезному творчому доробку виникла ця нова тривала видавнича перерва у Галини  Гордасевич?
І також чому на новій книжці поезій “Вибране сином” немає того, до чого ми вже начебто почали звикати: подяки спонсорам чи добродіям  за підтримку цього видання? Бо це не може не дивувати, враховуючи, що багато хто з близько знайомих людей, майже друзів, обіймали важливі державні посади голів обласного і міського виконкомів (Вячеслав Чорновіл і Василь Куйбіда) включно до міністра культури України (Іван Дзюба) та голови  комітету Державної премії ім. Тараса Шевченка (Володимир Яворівський). Ніхто не допоміг Галині Гордасевич в скрутні часи з виданням книжки, хоч вона мала на те повне право: репресована, дисидентка, активна учасниця утворення Української Держави – то ж чому ніхто нічим їй не допоміг?
А відповідь проста: тому що не просила, просто не зверталась з проханнями по допомогу - і в цьому вся ідейна сутність життя та й всієї творчості Галини Гордасевич. Як можна закликати “будьте гордими, люди” і бути у своєму особистому житті не такою? Хтось міг писати одне і водночас жити зовсім інакше, а Галина Гордасевич  так не могла і доказом тому є все її життя. Було ж воно дуже складним і нелегким, проте і героїчним його не назвеш, бо надто багатьом в тогочассі довелось скуштувати подібної гіркої долі. Також одразу зазначу, що намагання бути чесною перед собою і в житті, і в творчості не може зробити Галину Гордасевич в усьому ідеальною, бо було у її біографії багато різних негативних моментів – на те воно і життя... Та попри все головним було бажання гідно прожити своє життя і пройти по цій землі впевненою ходою з гордо піднятою головою, не скривившись, навіть якщо ступаєш на терня.
В своїх розмовах стосовно літературної творчості Галина Гордасевич часто зверталась до афоризму, що “найкращою школою для письменника є його важке дитинство”. Вона цю школу пройшла сповна, чому було кілька причин. Проте сама Галина Гордасевич не дуже полюбляє розповідати про трагічні сторінки свого життя стороннім людям і навіть своїм шанувальникам, ба вважає, як сказано у її вірші “Монолог балерини”: Скільки поту і сліз мені ця роль коштувала/ Та про це навіщо вам знати? Вона не хоче, щоб її жаліли, навіть більше того: не зважаючи на всі завдані їй прикрощі Галина Гордасевич по-справжньому пишається своїми батьками, як людьми сповна непересічними, що гарно відображено в її невеличкому автобіографічному есе “Із сімейного альбому”. Дійсно, таким батьком, яким був український православний священик Леонід Гардасевич, що страждав за віру й вірність своєму народу, але не скорився нападникам і був за це переслідуваний польською, німецькою і радянською владами. Він дивом-дивним вижив на колимській каторзі в ГУЛАГівських таборах, де відбував 10-річний термін за відмову розголошувати енкеведистам таємницю сповіді, щоб потім повернутись в Україну і далі стати провісником Слова Божого – таким батьком не можна не гордитись.  Так само мама – Олена з роду Хомчуків, була розвинутою й освіченою жінкою з певним літературним обдаруванням, чому підтвердженням є декілька публікацій її віршів під псевдонімом Олена Волинянка у 1930 році у львівському часопису “Жіноча доля” (чч. 21, 41) та американському часопису “Україна” (ч. 21).
Загалом і вся родословна Галини Гордасевич є унікальною посеред загальної кількості сучасних українських письменників з їх простуватим переважно селянським або робітничим походженням, тому що вона генетично належить до того надзвичайно тоненького прошарку суто української інтелігенції періоду другої половини ХІХ – початку ХХ століть, нащадків і спадкоємців якої фактично вже не знайти на теренах теперішньої України. Причини цього стану загальновідомі: нещадний терор окупантів, хоча найбільша в тому “заслуга” у порівнянні з польським та німецьким геноцидом  української нації  належить беззаперечно радянському – тим комуністичним селекціонерам по вирощуванню фантому “радянської людини”, заради чого знищували всіх зайвих. Такими “зайвими” стала вся українська інтелігенція і оскільки ця  справжня інтелігенція була фактично повністю винищена, то й виник отой радянський феномен-покруч “інтелігент у першому поколінні” з якого Галина Гордасевич постійно насміхалася. Вона любила повторювати такий вислів, що справжній інтелігент повинен мати не один, а три дипломи про вищу освіту: свого діда, свого батька і власний. Вона їх мала і тим була дуже горда!
Продовжуючи аналізувати біографію Галини Гордасевич, варто зосередити увагу на її дитячих та юнацьких роках, бо як свідчать дослідження з психології та педагогіки людська особистість на 80% формується в дитячі роки шляхом сполучення одержаного виховання з генетичною спадковістю. Народившись в сім’ї священика, Галина Гордасевич зростала і виховувалась у благородних обставинах освіченого шляхетного середовища, але змалечку почувалася дуже нещасливою дитиною. Найголовнішою причиною трагічного дитинства стали для неї безперервні щоденні сімейні чвари, ініціатором яких була зазвичай матінка Олена. Так сталося, що ця жінка узяла шлюб не стільки за велінням серця, скільки через обставини тогочасного суспільного життя в якості шансу останньої надії, бо на ті часи вдале заміжжя було єдиним виходом для дівчини-сироти без приданого. Але якщо більшість таких жінок корились своїй долі та волі чоловіка, то матінка Олена полюбити свого чоловіка Леоніда не змогла, а скоритись – не схотіла, тому ледь щось траплялось в побуті не по її уподобанню, то одразу спалахувала сварка. Все своє дитинство Галина Гордасевич згадує як суцільну чорну незгоду, де за часту і їй добряче перепадало, особливо після народження сестрички Нони. Десь з цього моменту п’ятирічна Галина стала серйозно мучитись над питанням: “А може мої теперішні батьки – не мої? Може мої справжні люблячі батьки – якісь інші люди?”
На жаль, не тільки в казках трапляються ситуації з донькою улюбленою і поганою. Галині Гордасевич дісталась роль попелюшки, та з тією суттєвою різницею, що життя – не казка і феї-рятувальниці у ньому відсутні. Ось так при живих батьках Галина Гордасеви була позбавлена чи не найбільшого щасливого дару в цьому світі – батьківської любові.
Оскільки мама Олена забороняла своїй донці Галині бавитись з простими сільськими дітьми, щоб “не набралася вошей”, то за відсутністю поблизу інших дітей для забав і спілкування єдиною найбільшою подругою для маленької Галинки стала Її Величність Самотність: отак заб’ється кудись подалі від домашнього рейваху десь в глушині саду чи далекому закутку великого будинку забута всіма Інна (сімейне скорочення від Галина) і бавиться на самотинні. З того часу і через все подальше життя тільки самотність була справжньої вірною супутницею Галини Гордасевич, від чого не було їй великої радості, та як не знайшлося принца, про якого мріяла, то краще бути самою, але не мучитись в подружнім житті з якимсь примітивним чоловіком-нелюбом. Ось тільки не варто ототожнювати цю жінку з холоднокровною королевою – навпаки палке кохання неодноразово захоплювало в полон серце Галини Гордасевич і обпалювало полум’ям пристрасті її єство упродовж всього життя, та майже завжди це кохання не знаходило належної відповіді: життя рідко буває таким, яким  ми його собі уявляємо, а особливо це стосується світу уяви і мрій з дитинства не пристосованої до життя жінки.  Щоб осягнути цей світ уяви, мрій і особистих принципів Галини Гордасевич, треба звернутись до її творчого доробку, бо для того й існує художнє слово, аби передати іншим свої потаємні почуття, душевні поривання, думки та мрії. Пізнати справжній внутрішній світ Галини Гордасевич можна тільки по її творах, куди і скеровую всіх бажаючих це зробити, а свою подальшу розповідь зосереджу на хронології перебігу життя цієї непересічної жінки.
Народилась Галина Гордасевич 31 березня 1935 року у місті Кремянці. Дитинство пройшло на Рівненщині, де найдовше жили в місті Дібровиця. В грудні 1938 року народилась сестричка Нона. Пережила війну і німецьку окупацію 1941-1945 років, а по її закінчені радянські “визволителі” заарештували влітку 1946 року батька і засудили на 10 років ув’язнення, через що сім’я опинилась без засобів для існування, жили в проголодь. Вчилась Галина Гордасевич легко, була значно обізнанішою і освіченішою від своїх ровесників, бо від самого малечку захоплювалась читанням українських, польських та російських видань різних авторів. З похвальною грамотою за відмінне навчання закінчила семирічну школу в с. Антонівка і поступила того ж 1950 р. без складання іспитів у Острозьке педагогічне училище, а наступного року перевелась до м. Костополя, де і була заарештована після тривалого вистежування органами МГБ перший раз 13 березня 1952 р. ще у неповнолітньому віці. Після короткотермінового звільнення для оперативного встановлення її можливих зв’язків з підпільниками ОУН, була вдруге заарештована 20 травня  того ж року і засуджена до 10 років ув’язнення по ст. 54 Кримінального Кодексу УРСР з вироком “За написання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів”. Після кількамісячного перебування під слідством у тюрмі м. Рівне була етапована до жіночої зони коло м. Чернігова, а в подальшому відбувала покарання у зонах Одеси та Куйбишева (теп. м. Самара  – територія Росії). Була достроково звільнена з ув’язнення в грудні 1954 р. згідно Указу ВР СРСР про скорочення терміну покарання для неповнолітніх під час арешту на 2\3. Повернулась на рідну Рівненщину, де за відсутністю можливостей працевлаштування і проживання змушена була завербуватися за оргнабором і в січні 1955 р. прибула на Донбас, де жила спершу у м. Макіївка та шахтарському поселенні Ханжонково, з 1962 р. перебралась жити у м. Донецьк.
Спочатку Галина Гордасевич працювала на різних індустріальних будовах чорноробочою, тобто на найважчих фізичних роботах. Життя було важке, голодне, гірке і безнадійне. Гарним і легким, в достатку і приємному дозвіллі воно було тільки у гаслах та декларативних агітках офіційної радянської пропаганди, а насправді для переважної більшості  людей життя було дуже важким, убогим, в страсі та безправ’ї. Особливо тяжким воно було для занапащених комуністичним режимом колишніх зеків-репресованих. До таких належала Галина Гордасевич: повністю самотня без рідні і друзів, оточена абсолютно ірраціональним суспільним середовищем, де з неї насміхались за те, що навіть в перервах поміж важкою роботою по укладанню асфальту на дорозі вона бралась за книжку,- для Галини Гордасевич подальше життя в тому “соціалістичному раю” не мало жодних радісних перспектив. Хіба що вийти заміж і жити якоюсь простою домогосподаркою, але навіть в цьому простому бажанні доля відмовила їй: чоловік, якого вона покохала, покидає її вагітну, байдуже сказавши на прощання: “А ти що не знала, як воно є? Ну, то й виплутуйся сама...” І то був великий біль, бо як пригадувала Галина Гордасевич: “Тоді я насправді нічого не знала – я була дурною і безпорадною навіть у простих життєвих ситуаціях” В своїй самотності вона шукала бодай хоч одну людину, на яку можна було покластись, довіритись, відчути її душевне тепло, підтримку і особливо – мати затишок від брутальностей довколишнього суспільного середовища. Їй хотілось знайти і обіпертись на надійне плече друга, всім серцем довіритись цій людині, та не той був час і люди не ті. Панував час хама, коли підлість була за норму, а порядність ставала за атавізм в людських душах.
Знову повністю самотня Галина Гордасевич народила 10 березня 1959 р. сина Сергія. Нарешті вона не одна! Та щастя материнства було нетривалим – його обірвало велике горе: в лютому 1960 р. немовлятко раптово помирає. Молода, недосвідчена і безпорадна мати мусила розриватись поміж дитиною, роботою і навчанням, бо після закінчення у 1957 р. школи робітничої молоді Галина Гордасевич поступила у 1958 р. на вечірнє відділення Макіївського філіалу Донецького індустріального інституту – за тим всім і не догледіла, як малий Сергій захворів на дизентерію...
Жити самій з таким великим горем було неможливо і не хотілось. Все було б скінчено, якби не надлюдська материнська затятість: я будь що хочу мати дитину і я її матиму! Вже 19 червня 1961 р. Галина Гордасевич народжує знову сина, якому дає дуже незвичне для Східної України ім’я Богдан. Знову її дитина народжена поза шлюбом, проте цього разу вже вона вагітна покидає свого чоловіка, що близький був їй серцем, але чужий за духом. Так, цей чоловік щиро кохав свою Галю і тоді, і все своє подальше життя, що знайшло відображення в таких прозових творах Галини Гордасевич, як повість “Двадцять років і один день”, оповіданнях “Перше кохання Петра Амеліна” і “Дощ у вихідний день”. Він кохав її просто як жінку і хотів, щоб вона такою й була, а вона ж  хотіла зовсім іншого! Не могла Галина Гордасевич  самочинно обмежити своє майбутнє життя звичайним міщанським побутом, щоб потім подібно до своєї мами мучитись з того і щоденно кожну мить проклинати вся і всіх,- тому і пішла.
В той період Галина Гордасевич ще не могла визначитись однозначно щодо мети свого подальшого  життя, принаймні їй були більше до вподоби точні науки, особливо захоплювалась фізикою, а в літературі була добре обізнана просто тому, що відмалечку читала багато всього, що тільки попадало до рук. Після того, як навесні 1962 р. Галина Гордасевич переїхала жити з шахтарського поселеня Ханжонково до обласного центру м. Донецька, вона одразу поступила вчитись на заочне відділення культосвітнього училища за спеціальністю “Режисер народних театрів” і влаштувалась на роботу простим працівником-поліграфістом в обласній друкарні. Якось один знайомий по роботі запросив Галину Гордасевич на засідання обласного літературного об’єднання “Обрій”, яке діяло при Спілці письменників спеціально для молодих початкуючих літераторів. Галина Гордасевич прийшла раз, другий і незабаром стала активним учасником цього літоб’єднання, і ось так несподівано вирішилась її доля – вона присвятила своє життя українській літературі.
  У період існування в СРСР так званої “хрущовської відлиги” донецьке літоб’єднання “Обрій” під керівництвом письменника Йосифа Курлата, було надзвичайно прогресивним осередком культури, що виховало значну плеяду талановитих українських письменників серед яких достатньо назвати 3-ох лауреатів найвищої Державної премії ім. Тараса Шевченка: поетів Леоніда Талалая та Василя Стуса, а також прозаїка Василя Захарченка.
Зрозумівши своє покликання Галина Гордасевич у 1965 р. поступила вчитись на заочне відділення Літературного інституту  ім. М.Горького в Москві, який закінчила у 1971 р. Вдало відбувся її творчий дебют: в 1966 р. вийшла друком її перша поетична збірка “Веселки на тротуарах”, яку було визнано одною з найкращих за підсумками року серед українських видань. Стільки тої радості і було. Все подальше творче життя, як і в цілому особисте, було для Галини Гордасевич значно щедрішим на тернові колючки, аніж на квіти пошани і визнання, оскільки обертів набирала реакційна “брежнівсько хуга застою”. Історія не знає зворотного часу, але немає сумніву, що знайомство і спілкування з лідером дисидентського руху “шістдесятників” Іваном Світличним, дружні стосунки з його сестрою Надією, з Алою Горською, Євгеном Сверстюком, Вячеславом Чорноволом не надто сприяли полегшенню життя Галини Гордасевич, особливо тривале листування з останнім в період його ув’язнення. Хоч вона не попала під хвилю арештів, але до таємного “чорного списку” Галина Гордасевич за свою явно виражену неблагодійність перед радянською владою -  була занесена і підступно покарана. У 1968 р. у донецькому видавництві “Донбас” знімають з виробництва (“зарізали”, як тоді казали письменники) вже відредагований і підписаний до набору рукопис нової збірки поезій. А у 1971 р. у київському видавництві “Молодь” знищують вже готову до руку верстку іншої книжки Галини Гордасевич. Це завжди було дуже болісною подією. Водночас донецькі письменники влаштовують  таку жорстку обструкцію цій “затятій націоналістці-“бандеровке”, що пішло довгих 17 років на те, щоб Галину Гордасевич врешті-решт було прийнято до членів Спілки письменників у 1983 р. На той час в її доробку вже було 3 збірки поезії і 2 книги прози, тоді як більшість претендентів приймали до Спілки письменників на підставі 1 книжки та кількох журнальних публікацій. Як пригадує Галина Гордасевич, що їй, звичайно, було прикро, особливо при її важкому матеріальному становищі вона значно втрачала в оплаті гонорарів, проте вона отримувала певну моральну компенсацію в тому, коли люди починали виказувати своє здивування, що вона виявляється досі  не є членом Спілки письменників. “Пробі, - відповідала тоді Галина Гордасевич,- добре що ви не здивовані навпаки”
      Загалом творчий доробок з 4 поетичних збірок та 5 книжок прози,  по одній критики та публіцистики – далеко не відповідають тому творчому потенціалу, який є у Галини Гордасевич. Просто жилось їй ох як непросто з її гордим, незалежним характером. Кожна книжка виходила надзвичайно важко, в такому жорсткому редакторсько-цензорському протистоянні, під таким прискіпливим тиском різних ретроградів, що навіть важко передати. Проте ці ж обставини “облоги” посприяли до активної діяльності Галини Гордасевич у сфері літературної крити, а також публіцистики.  Особливо багато і продуктивно стала працювати Галина Гордасевич як публіцист в період настанням в СРСР “горбачовської перебудови” та проголошенням в 1991 р. незалежності України, як суверенної світової держави. Будучи безпосереднім активним учасником цього процесу, одним з організаторів-засновників Товариства української мови, Народного Руху України, Демократичної партії України, Галина Гордасевич постійно відгукувалась актуальними статтями  на різні суспільно-політичні теми і характерним явищем було, що її статті починали самочинно передруковувати і тиражувати в інших часописах як України, так і української діаспори.
Після довготривалої праці коректором в Обласному управлінні по пресі, а потім у “Донпобутрекламі” на посаді сценариста, Галина Гордасевич з 1983 р. перейшла на творчу роботу професійного письменника. Дуже любила і багато виступала на різноманітних зустрічах з читачами, де, як пригадувала, за часту приходилось починати свій виступ з пояснення, чому вона пише українською, а вже тоді переходити  безпосередньо до розповіді про свою творчість і читання віршів.
У 1990 р. збулась давня мрія Галини Гордасевич і вона нарешті повернулась на рідні прабатьківські землі Західної України переїхавши з Донецька до Львова, де продовжує активно займатись творчою та громадською працею. Цей “львівський період” у Галини Гордасевич був особливо продуктивним і вона стала лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники” за 1996 р., а наступного 1997 р. – лауреатом аж двох літературних премій: ім. Олександра Білецького в галузі критики і першою, кого відзначили новоствореною премією ім. Валерія Марченка в галузі публіцистики.       
Хочеться сподіватись, що поява довгоочікуваної збірочки поезій “Вибране сином” стане  легким  початком  у виданні нових книжок Галини Гордасевич, на які з нетерпінням чекає український читач.

1999 р.                            Зиновій Зимний

Любе дзеркальце, скажи...

Словесний автопортрет

Ну, а чому б і ні? Адже існує в криміналістиці таке поняття -"словесний портрет"? То чому б не бути в літературі жанру словесного автопортрета? Правда, вже є жанр автобіографії, але це не зовсім те. В автобіографії ти не будеш писати, якого кольору в тебе очі, якого ти зросту, яку сукню волієш понад усі і тому подібні речі. Автобіографія - це документальний жанр, де треба вказати точну дату і місце народження, перерахувати навчальні заклади і місця роботи, назвати імена своїх законних дружин і дітей. А автопортрет - це ліричний жанр, де ти можеш зобразити себе саме такою, якою ти себе бачиш в... ні, навіть не в дзеркалі, а в своїй уяві. Можеш навіть зобразити себе такою, якою ти хотіла б бути, і, може, це якраз і є ти та найсправжніша. Трапляється ж, що в поспіху ти випадково надягаєш на себе чужий одяг і навіть не відразу це помічаєш. Просто, якось не зовсім зручно себе почуваєш: щось ніби тягне під лівою пахвою, чи сповзає з плечей, чи ще щось. Аж врешті спохватишся, та ба! Поїзд, в якому ти їхала, вже пішов, і твоє пальто поїхало разом із ним, і чим воно було краще, тим менше в тебе шансів знову колись побачити його. Отак, бува, і душа при народженні людини не завжди точно помічає, куди їй показує Бог, і влітає не в те тіло. А це вже зовсім непоправна справа. Можеш битися, скільки завгодно, але клітка з ребер тебе вже не випустить. І тільки невиразно, в блакитній млі, в золотистому сяйві, невловним маревом тобі час від часу проблискує справжня ти, якою ти могла б бути, якби не ота фатальна помилка.
Зрештою, годі передмови, приступаємо до роботи.
Отже, я... E-е-е ні, перш, ніж почати малювати себе, треба вирішити питання фону. Від цього все починається. Бо Джоконда з її загадковою посмішкою могла бути створена лише на фоні того загадкового, повитого млою, пейзажу, а перш, ніж малювати постать князівни Тараканової, треба було уявити собі тюремну стіну. Так що, голубко, давай вирішимо, на якому фоні будемо себе зображати? Зрештою, а що ж тут думати - на фоні Всесвіту. Ну, гаразд, Всесвіту то й Всесвіту, але ж ти знаєш, який він - Всесвіт. А який?.. Таж безконечний! Що означає - безконечний? Це означає, що ти можеш летіти зі швидкістю світла (згідно з сучасними науковими знаннями начебто більшої швидкості не може бути), отож будеш летіти і летіти цілу вічність, а кінця Всесвіту все не буде і навіть теоретично не може бути. Як же зобразити себе на такому грандіозному фоні? Ти ж у порівнянні з ним навіть не те, що піщинка порівняно з земною кулею. Ти - просто ніщо. А як зобразити ніщо?
Ну, гаразд, тоді ми не будемо замахуватися на цілий Всесвіт, ми візьмемо собі малесеньку чарунку. Як її побудувати? Та дуже просто:
беремо будь-яку точку, проводимо з неї три Декартові координати і вже маємо ту чарунку простору, в якій ти будеш зображувати себе. Отже, Галактика, Сонячна система, планета Земля, континент Європа, країна Україна, Волинь, містечко Крем'янець, лікарня (будинок зберігся досі, в ньому дитячий садок). Оце та точка, з якої виходять твої координати.                                        
Але чому? Чому?? Чому??? Чому в отому безконечному світі саме ця Галактика, ця планета, ця країна, ці батьки, це тіло, ці руки, ці ноги, ці очі? А якщо я не хочу? Чому ніхто мене перед тим не запитав, чи я згодна?
А ще ж четверта координата - час. Теж мені вигадали; провели пряму, ткнули пальцем в якусь точку і позначили її нулем. Мовляв, усе, що зліва - це "до нашої ери", а що справа - це вже "наша ера". І давай нанизувати події на ту часову вісь, наче баранину на шампур. Нібито в тому безконечному Всесвіті події відбуваються лише одна за другою! Та їх же одночасно відбувається безконечна кількість, і спробуй нанизати на одну вісь. Тим більше, хіба є щось спільного в тому, що на одному з Антильських островів вибухнув вулкан, а відразу по тому в африканки з племені овімбунду народилася дитина, а як тільки тій дитині перев'язали пупа, в Страсбурзі чи в Гаазі підписано чергову міжнародну угоду, яка має засвідчити людству щасливе майбутнє? І взагалі, думається мені, якщо почати всі оті часові осі проводити, то вони весь час безконечний Всесвіт так заповнять, що більше ні для чого місця не вистачить.
Ну, та гаразд, не будемо клопотатися про весь Всесвіт з усім, що його наповнює, я ж зібралася малювати свій власний автопортрет і
тільки. 1 я маю оту свою 'точку нуль" на своїй часовій координаті: 8 година ранку 31 березня 1935 року, неділя. Все, що лівіше, це "до мого народження", все, що правіше, - це "після".
Але знову чому? Чому?? Чому??? Хто питав мене, коли я хочу народжуватися на цей світ, раз уже хтось там без узгодження зі мною вирішив, що маю народитися саме в тій точці безконечного Всесвіту, яку вже названо вище? Ну, чому саме оте 31 березня 1935 року після народження Христа? Друге питання, на яке мені ніхто не дасть відповіді, хоч головою бийся об ту скляну блакитну півкулю, яка замикає світ над тобою, а ти маєш вірити, що він безконечний, - отой Всесвіт.
Зрештою, годі. Годі тих питань, на які нема і не буде відповіді, будемо вважати, що фон готовий, і приступаємо до самого автопортрету.
Найперше треба нашкіцувати зріст - він у мене 164 сантиметри, і це єдине, що в мене спільного з Венерою Мілоською, всі інші габарити не сходяться. Зрештою, габарити Венери Мілоської не дуже мені імпонують. Як на мій погляд, ноги в неї закороткі, таз дещо заважкий, а груди при такій комплекції дещо замалі. Зрештою, видно, тоді були такі канони краси.
А що торкається мене... Що торкається мене, то з найменшого дитинства я від рідної мами дізналася, що в мене ноги, наче в поліського злодія (на думку мами, в поліського злодія чомусь мали бути особливо великі ступні), зуби, як лопати, ніс, як цибулина, очі косі, як у дурнуватої Катьки (була така в нашому селі), а коси, як мишачі хвости. Найбільшою мукою було для мене йти кудись поруч з мамою. Якщо я, як мені здавалося, гордовито зводила голову, щоб бути схожою на царівну, то відразу чула: "Ти куди носа задерла, він у тебе і так кирпатий". А коли я сумовито опускала голову, то чула: "Чого ти сутулишся? Вже й так горбата!"
В результаті такого виховання десь у віці десяти років я прийшла до висновку, що коли вже мене рідна мама вважає такою негарною, то, мабуть, я таки найбридкіша з усіх дівчат на світі і мене ніхто ніколи полюбити не зможе. І щоб зайвий раз не переконуватися в тому, я намагалася не дивитися на себе в дзеркало, та й тепер ніби дивлюся, коли підфарбовую губи, а разом з тим ніби не бачу себе. ("Мамо, -сказала моя трьохлітня внучка Соломійка, - ввімкни мені світло в кімнаті, я буду видивлятися в люстро, яка я красуня." Я ніколи не видивлялася в дзеркало, яка я красуня. Можливо, через те в мене така жахлива пам'ять на обличчя, що я не пам'ятаю власного? Мені здається, що якби мене потаємно сфотографували, а потім показали мені фото, то я впізнала б себе хіба по одягу.)
Зрештою, а може, моя мама мала рацію? Коли мені було 15 років, я після закінчення семирічки поступила в педучилище в Острозі і відразу закохалася. Через 35 років хлопець, - властиво через 35 років він був уже не хлопець - в якого я була закохана, розшукав мене, подивився і сказав: "Нізащо тебе не впізнав би! Ти ж була маленька, худенька, з поганенькими кісками і без усякого натяку на бюст." Коли він мені це говорив, я була на півголови вища за нього (нагадую, що мій зріст 164 сантиметри), ну, а щодо бюсту... Як говорила одна негативна героїня одного позитивного радянського фільму: "В мене розмір ліфчика, як у Мерилін Монро". Зрештою, не сказала б, що цей факт мене тішив, бо він викликав у стосунку до мене зовсім не такі платонічні почуття, як мені хотілося б.
Словом, опускаю в безпорадності свій пензель, чи то пак кулькову ручку, коли йдеться про змалювання моєї зовнішності. В дзеркало не видивлялася - отож не пам'ятаю, це раз. Далі: життя склалося так, що в мене майже нема фотографій у віці до 30 років. Одна-єдина, де я з батьками, мені років чотири, але така вилиняла та фотографія, тільки й видно щось таке лобате. Друга фотографія - це ми, сьомий клас Антонівської школи випуску 1950 року, в лісі на траві, там теж щось таке лобате, з сумним поглядом. Третя - вечір 31 грудня 1952 року, Чернігів, табір для політв'язнів-інвалідів , куди я потрапила по малолітству. Я і ще одна така ж, як я, Тоня Технюк, брали таку активну участь в новорічному концерті, що начальство розчулилося і дозволило нам сфотографуватися (той вечір чомусь знімав фотограф, може, наше начальство хотіло показати вищому начальству, як в них гарно поставлена культурно-виховна робота). Так от, на тій третій все той же лоб і сумний погляд, тільки коси викладено модною тоді "короною", і вони не виглядають такими вже мишачими хвостиками.
Ну, і нарешті, як же я буду себе описувати, коли я весь час мінялася? Ні, навіть не тому, що міняла зачіску чи макіяж ( і досі не вмію користуватися всіма тими тінями та олівцями, до малювання в мене хисту ані найменшого). Просто, час ішов, і я мінялася з ним, при тому ж час не дискретний (а може, й дискретний, фізики ще не дійшли остаточної згоди), отож я міняюся щодня, щогодини, щомиті. Почну малювати ліве око, а поки я його закінчу, глянь - там уже нова зморшка прорізалася.
Тому не буду займатися цією безнадійною справою, а візьму і намалюю свій уявний автопортрет. Бо ідеал жіночої краси в мене не змінювався протягом усього життя. Отже, якби це від мене залежало, я б мала бути середнього зросту (єдине, що в мене відповідає цьому), з дуже стрункою, - найголовніше, тонкий стан! - фігурою, мати маленькі, гарної форми білі руки і ноги (адже в усіх українських піснях співається про "білі рученьки" та "білії ніженьки"; овальне обличчя, сині, як волошки, очі; рожеві, як пелюстки троянд, щоки; свіжі, як стигла малина, губи; а зуби - як дві низки добірних перлин. До того темні брови, схожі формою на ластів'їні крила в польоті, а волосся густе, хвилясте і кольором схоже на степову пшеницю. Ну, і легка, стрімка хода, граційні рухи, мелодійний голос і чарівна посмішка. Ах, якби я була така! Тоді, безумовно, моє життя склалося б зовсім інакше, і в ньому не було б усього того гіркого, що було, і я пройшла б через життя, як польовою стежкою в чудовий літній день, коли над тобою оте прекрасне блакитне небо, що йому ні кінця ні краю, сонячні промені пестять твою голову, а довкола літній вітер жене хвилі по безкрайньому пшеничному полі, і там серед стебел то спалахне мак, то засиніє волошка, то колихнеться гніздечко бузкового чи малинового мишачого горошку. І хоч жайворонки вже не співають, а все ж звідусіль чути якийсь щебет, сюрчання, дзижчання. І так тобі тихо і радісно на душі, ти злегесенька гладиш рукою колосочки і дивишся, як твоя стежка біжить і біжить вперед, час від часу злегка петляючи, а все ж уперед, в оту таємничу далину, повиту світло-бузковою млою.
Та ба! Що в мене є від того ідеалу? Ну, як уже сказано, зріст. Ну, коли я надягаю щось синє, то можу почути: "Ой, які у вас сині очі!" Але якось так у мене в житті складалося, що якраз синій одяг мені найменше доводилося носити. З тієї простої причини, що я завжди мусила купувати найдешевший одяг, а серед нього чомусь не траплялося синього.
Гаразд, раз уже мова зайшла про одяг, то вирішую, в чому саме я маю бути зображена на автопортреті. Очевидно, в тій сукні, про яку я все життя мріяла.
А про яку сукню я мріяла?
В дитинстві я читала багато старовинних романів, де головними героїнями були принцеси, герцогині, графині, всі неймовірної вроди і всі вбрані в шовки та оксамити. Отож коли я уявляла себе в їхньому колі, то лише в сукні з волошкового оксамиту, гаптованій золотом, в діадемі у вигляді вінка з різнокольорових камінців, де кожна пелюстка - це самоцвіт. Воно мені й зараз видається гарним, але боюся, що оксамит і самоцвітна діадема не надаються для жінки кінця другого тисячоліття.
А ще я в дитинстві любила роздивлятися журнали мод, і найбільше мені подобалися жінки в бузкових пальто з малиновими капелюшками чи навпаки - в малинових сукнях з бузковими додатками. Бузкове з малиновим видавалося мені неймовірно елегантним і шикарним. Може, тому, що я не бачила нікого довкола себе одягненого в малинове чи бузкове. Вже не знаю, чому: чи не було тоді таких барвників, чи просто ті кольори були не в моді? Але зараз вийдеш на вулицю і майже на кожному зустрічному, навіть на чоловіках, побачиш щось малинове або бузкове. А я не люблю, коли щось носять усі.
Відколи я прочитала "Трьох товаришів" Ремарка ( а було мені тоді років двадцять), я мріяла про сукню зі срібної парчі. І як не дивно, цю мрію мені вдалося здійснити, правда, для цього довелося прожити ще двадцять років. Я зайшла в крамницю і побачила там срібну парчу. А в мене якраз були в гаманці гроші. І пошили мені сукню в найкращому ательє міста, звичайно, "по блату", але тоді в мене якраз був блат, бо я працювала в рекламі побутових послуг. Але, коли я нарешті надягнула вимріяне срібне плаття, з'ясувалося, що я в ньому зовсім не схожа на казкову царівну, як мені це уявлялося.
Тоді, може, надягну вишиту сорочку? Я дуже люблю одяг, прикрашений вишивкою, але тут переді мною постає непереборна перешкода. Справа в тому, що навіть якби я малювала автопортрет кольоровими фарбами, і то вони не змогли б передати всю красу вишивки - її треба дивитися в "натурі". Ну, а описати вишивку взагалі неможливо.
Отже, треба вибирати щось таке, що можна було б описати словами, і щоб читач міг більш-менш адекватно його уявити. Що ж, була в мене і така мрія з дитинства: мені хотілося мати синє платтячко в білий горошок. Поки я жила з батьками, я про це своє бажання і заїкнутися не сміла, бо почула б: "Коли будеш сама заробляти гроші, тоді будеш носити, що хочеш, а зараз носи те, що дають, і будь вдячна, що маєш!" А коли я почала сама заробляти гроші... То я двічі купувала собі "відріз" на плаття, саме такий, як мріялося: волошково-синій в білі горошки, ні великі, ні дрібні, а такі - середні. Але обидва рази, -перший це було, коли після "берієвської" амністії нас, сто "контрреволюціонерок", привезли в Одесу шити солдатські кальсони, бо всіх злодійок, які їх шили, випустили на волю, і там я вперше в житті почала заробляти якісь гроші, а от, коли був другий раз, абсолютно не пам'ятаю, пам'ятаю лише, що був, - отож обидва рази я ті "відрізи" відпродувала, бо чи то не мала де пошити, чи залишалася без грошей. І вже зовсім дорослою, - і навіть не дуже молодою, - я собі нарешті купила готове плаття, але з'ясувалося, що хоч воно за розцвіткою саме таке, але фасон мені не підходить. Нарешті, я купила костюм, і дещо темніший, ніж волошки, і з горошком дещо дрібнішим, але він так мені підійшов, що вже десять років я його надягаю в найурочистіші моменти: на установчий з'їзд Руху, де я була не лише як делегат від Донецька, але й як член Всеукраїнського оргкомітету; на перший незалежний з'їзд письменників України, на... е ні, на своєму останньому ювілеї я була в чорній сукні. Хоча не люблю чорного кольору, але все ж мій улюблений костюм не був достатньо урочистий для такої події. Ага, тепер взуття! Звичайно, червоні туфельки, які вже теж історичні, бо саме в них я була на всіх тих історичних подіях. Правда, коли я приїхала в Черкаси провідати своїх батьків і ми всі разом вибралися в театр, моя мама глянула на мене критичним поглядом і медово-гірчичним голосом сказала: "Доню, ти взула б якісь інші туфлі, а то червоне з синім не гармонізує". - "Мамочко, - сказала я, з усіх сил намагаючись, щоб мій голос звучав безтурботно і доброзичливо, - древні греки вважали поєднання синього з червоним класичним".
Отже, ви вже бачите мене: на фоні Всесвіту, в синьому костюмі в білий горошок, в червоних туфельках на високих тонких підборах. Ага, ще треба вирішити питання зачіски! Як пам'ятаєте, кіски в мене були поганенькі. І все ж я їх довго носила, бо просто не уявляла собі, яку б ще я зачіску могла робити. Ну, обріжу я коси, а в мене пряме, як солома, волосся - і що з того буде? І лише коли я востаннє була в Москві (це той випадок, що описаний в "Московському детективі"), й потрапила до одного знаменитого перукаря, якому я сказала, що я спеціально до нього приїхала з Донецька. Це не була брехня, бо в мене була написана цим перукарем книжка " Я парикмахер". Отож, як я того перукаря розшукала Москві. Глянула на вихідні дані книжки: її якому видавництві вона виходила і хто редактор, через 09 дізналася телефон видавництва, там запитала телефон редактора, представилася їй, сказала комплімент відносно того, як гарно відредагована книжка - і вже мала телефон перукарні, де працював той майстер. Улещений, він так мені пофарбував і підстриг волосся, що я цього дотримуюся ось уже майже двадцять років. І не раз чую: "Ах, яке у вас гарне волосся!" Бо з'ясувалося, що волосся в мене хоч і тонке, і пряме, але дуже густе, отже, коли вміло підстригти і добре помити, то воно виглядає досить розкішно. І навіть іноді кольором вдається в достиглу пшеницю.
Так, і підправляю контури своєї постаті. Потрапила мені до рук брошурка, в якій писалося, що для краси фігури мають значення не окремі виміри, а пропорції між ними. Я відразу виконала всі вказані там обміри, склала пропорції і з'ясувала, що з двох десятків пропорцій тільки одна не відповідає ідеалу: талія таки на кілька сантиметрів товща. На жаль, ця брошурка потрапила мені до рук тоді, коли питання зовнішньої вроди вже потрохи втрачало для мене свою важливість.
Ну, а тепер ще треба надати моїй постаті певної пози. Якби я малювала пензлем або олівцем, то моделюючи постать відразу мусила б зображувати себе в певній позі. Але на відміну від образотворчих мистецтв, слово, як і музика, може сприйматися лише протягом певного часу, вже мусить так бути: спочатку розповіла про постать, а потім про позу.
Може, я стою? Тоненька жіноча постать, гордо випростана на фоні безконечного Всесвіту? Це виглядало б так ефектно! Але ж я вже вирішила раніше: з усього Всесвіту я беру лише одну чарунку. То ж, щоб не виглядати в такому випадку надто фальшиво-патетично, краще посаджу себе? Куди? Безумовно, в той фотель, який пам'ятаю з часів свого дитинства!
Коли я була дитиною і разом з батьками їздила в гості (ми саме їздили, а не ходили, бо гостювали в священиків з ближчих чи дальших сіл), мене в чужих приміщеннях найбільше чарували три речі: оленячі роги на стінах, гобелени зі сценами полювання на тих же оленів і фотелі, називані з-польська "bujak". Це глибоке крісло, не м'яке, навпаки, найчастіше плетене з лози, з довгою спинкою, з бильцями і поставлене на полозки, але не такі, як у санях, а такі, як у дитячих колисках. Отже, сідаєш в такий фотель і сама себе заколисуєш. Ах, думала я, коли я виросту, обов'язково матиму вдома всі ці три речі! І що ж? Минуло півстоліття, і в мене на одній стіні висять оленячі роги (мій син знайшов їх на горищі якогось будинку), на другій -гобелен з оленями і мисливцями. Правда, гобелен не старовинний і не тканий, а мальований, але далебі, мені здається, що він досить симпатичний і що слово "дешевий" у відношенні до нього визначає лише ціну, за яку я його купила. А от фотеля на полозках нема: ніколи не бачила його в продажі, а якби й бачила, то він ніяк не впишеться в сучасну квартиру, бо йому ж потрібне вільне місце ще й на розмах гойдання.
Але зараз я садовлю себе саме в такий фотель. Зображення пози почну з ніг, щоб уже потім, не поспішаючи, попрацювати над обличчям. Отже, ноги тісно одна біля одної (дуже мені не подобається, коли жінка сидить, розставивши ноги; по-моєму, це вульгарно), але щоб не нагадувати позою єгипетського фараона на троні, носок однієї ноги трішки висунутий вперед, а коліна трішки схилені вбік. Руки вільно покладені на бильця, в них має відчуватися велика втома, адже їм за життя стільки роботи довелося переробити, включно до миття посуду (а спочатку ж треба було щось у тому посуді приготувати, а ще перед тим те "щось" купити, а найперше, просто заробити гроші, щоб було за що купити). Ні-ні, в жодному разі вони (тобто руки) не великі, не розбиті, не порепані, не мозолясті, пальці не з покрученими артритом суглобами. Розмір рук дається від народження, мозолі з часом сходять (вони в мене таки були, коли я працювала на будівництві чорноробочою. Офіційно ця професія називалася "різноробоча", бо чорної роботи в Радянському Союзі не було, але суть роботи від того не мінялася: треба було копати, а то й кайлувати землю, розвантажувати вагони з цементом або щебенем, завантажувати автомашини цеглою, нарешті, переносити ті ж вантажі на носилках. Але то вже відійшло в таку давнину, аж самій не віриться, що це було зі мною). А що стосується пальців, то один з найприємніших компліментів, який я чула в своєму житті (правда, це було сорок років тому, але приємний комплімент жінка ніколи не забуває), звучав так: "Ти граєш на піаніно? В тебе такі тонкі і довгі пальці - саме для піаніно". (На жаль, я мусила розчарувати свого кавалера, бо на піаніно навчилася лише грати гаму).
З руками покінчено. Тепер перейдемо до плечей: в них має відчуватися беззахисність. Бо таки ніколи в житті не було в мене плеча, за яким я могла б заховатися чи яке взяло б на себе хоч частку мого тягару. Ніколи, почавши з найраншого дитинства, коли я усвідомила, що зі скаліченим пальчиком не можна бігти ні до мами, ні до тата. Бо мама почне сваритися: "Отака незграба, як ти взагалі собі палець не відрізала!" А тато почне кепкувати: "Як тобі не соромно, така велика, заміж скоро пора, а вона плаче!" Мабуть, таким чином вони виявляли свою турботу про мене, але мені від того не було легше, мені хотілося, щоб мене погладили по голівці, подмухали на скалічений пальчик і сказали кілька ласкавих слів. І потім упродовж усього життя... Зрештою, не буду перераховувати всі ті прикрощі, труднощі, поразки і розчарування, які довелося пережити. З одного боку, це зайняло б надто багато часу (точніше, місця, бо йдеться ж про автопортрет). З другого боку, пригадувати всякі неприємності - це знову переживати їх у своїй душі. А є ще й третя сторона: не люблю отримувати листів, у яких автори дуже детально описують свої хвороби, неприємності і т.д. В мене тоді складається враження, що людина звільняється від того всього, передаючи його мені. Отож я не хочу, щоб читачі (чи треба казати - "глядачі"?) мого автопортрету переймали все на себе. Нехай вже моє минуле лишається зі мною.
Голова... В посадці голови має попри все відчуватися гордість, адже моє прізвище походить від цього слова, а наші предки отримували свої прізвиська недаремно. Нехай Всесвіт безмежний, нехай вічність вічна, нехай людина в тому всьому крихітна і миттєва, але будьмо горді!
Ну, а тепер починаємо ґрунтовну роботу над обличчям, бо ж саме воно має виражати весь внутрішній світ людини. Почнемо з інтелекту. Але що таке, власне, інтелект? Не буду шукати в словниках, як я це звичайно роблю в подібних випадках, а подам своє розуміння інтелекту: це природні здібності, пам'ять, вміння логічно мислити плюс надбані знання. Які ж у мене природжені здібності? Ну, безумовно, здібності, - чи цікавість? - до слова. Я ще добре говорити не вміла, а вже вчила вірші напам'ять. Як тільки навчилася говорити, не давала мамі спокою: а чому стіл називається "стіл", а чому підлога називається "підлога"? а чому село, де ми живемо, називається Парохонськ? А читати я навчилася, коли мені чи й було чотири роки. І навчилася якось так сама: батьки думали, що я сиджу і розглядаю малюнки, а з'ясувалося, що я читаю. Читаю відразу очима і практично відразу українською, польською, російською мовами (і навіть церковнослов'янською). І вже без книжки я свого життя не уявляю. В шкільні роки мріяла, що як виросту, то обов'язково матиму власну бібліотеку. Так собі подумки перераховувала, які б книжки я хотіла мати, і виходило, що сотня книжок мене цілком би задовольнила. Зараз у моїй домашній бібліотеці більше семи тисяч книг, але я б не сказала, що це вже край, що більше я до неї жодної книжки не додам. Ну, а якби мені треба було обійтися мінімумом, що б я вибрала? Наприклад, іноді інтерв'юери задають таке "дуже оригінальне" питання тим, в кого беруть інтерв'ю: "Які три книжки ви хотіли б мати з собою, якби потрапили на безлюдний острів?" В мене нема ніяких вагань відносно вибору: Святе Письмо, антологія світової лірики і товстий енциклопедичний словник. А ще... А ще я б контрабандою пронесла "Декамерон", щоб розвеселяти себе в сумні хвилини. Зрештою, годі говорити про книжки, одну з них намалюю в себе на колінах. Яку саме? А вона розгорнена, так що обкладинки не видно. Шрифт же надто дрібний, щоб можна було прочитати. Так що нехай кожен уявляє собі свою улюблену книжку.
А тепер повертаємося до обличчя. Які ж там ще в мене природжені здібності? В чотири-п'ять років я дуже любила малювати. Зривалася вранці з ліжка і ще в нічній сорочці хапалася за олівці. Але дуже швидко ці мої здібності вигасли без остатку, і потім я все життя мала клопіт з малюванням, кресленням, а найбільше з каліграфією (досі ненавиджу уроки каліграфії і радію за теперішніх дітей, що кулькові ручки позбавили їх того жаху "нажимів", "волосних", нахилу літер, а понадто - чорнильних плям, які спричиняли стільки школярських трагедій). З математикою було навпаки: до четвертого класу я вважалася абсолютно бездарною в математиці, жодної задачі не могла вирішити без допомоги батька і без сліз. А коли пішла в п'ятий клас, мого батька посадили (в тюрму, розуміється), я вчилася в сусідньому селі, жила в чужих людей, нікому не було до мене діла. І з'ясувалося, що я спокійно вирішую всі задачі, варт лише трохи над ними подумати. Пам'ятаю навіть, що коли я в сьомому (чи ще в шостому?) класі пропустила урок алгебри, то сама дійшла до того, як розв'язується система двох рівнянь з двома невідомими. І потім скільки я вчилася, завжди була найкращим математиком в класі чи в групі. Це попри те, що переважно я була єдина дівчина в тому класі чи групі. Знову ж таки пам'ятаю, як на екзамені з аналітичної геометрії в Донецькому індустрійному інституті молодий і тому дуже прискіпливий викладач подивився на мене і так здивовано сказав: "Ну ви розбираєтеся, що до чого!" Проте математика сама по собі мене особливо не цікавила, я надавала перевагу фізиці і років десять свого життя бачила себе в майбутньому ученим-фізиком. Розуміється, дуже знаменитим. Особливо після того, як мені "дали" десять років "за сочинение националистических стихотворений", а отой націоналізм зводився до того, що один мій вірш закінчувався рядком: "А я всміхаючись іду назустріч невідомій долі". "А какая у советских людей "невідома доля?" - задавав риторичне запитання мій слідчий, Микола Борисович Шустов. - У советских людей "доля відома" - идем к коммунизму. Значит, сама сознаешься, что ты против советской власти, й не знала, что тебя за это ждет". Ну, подумала я, раз можна так трактувати вірші, то не хочу я нічого спільного з літературою мати! Буду фізиком, там уже нічого не потрактуєш інакше (я тоді ще нічого не знала про "буржуазну лженауку кібернетику"). Але от: не стала я всесвітньо відомим фізиком, стала таким собі письменником.
То які ж у мене ще були здібності від народження? Легше мені сказати відносно пам'яті, бо в тюрмі мої співкамерниці провели зі мною дослід: прочитали вірш Івана Нікітіна "Пахарь", -а в ньому 56 рядків, - і я його тут же повторила. В мене добра логічна і образна пам'ять, - а ще краща емоційна, - але погана механічна, тому .( зовсім не запам'ятовую цифр чи текстів, змісту яких не розумію. Підносне логічного мислення, то, виходячи з усього сказаного вище, воно в мене повинно бути присутнє належною мірою.
Нарешті відносно освіти.
Хоча в мене і є документ, який засвідчує, що я отримала вищу освіту, і то не де, а в одному з вузів Москви, все ж я вважаю, що вся моя освіта, як дім на чотирьох кутках, побудована на чотирьох книжках, які я прочитала, ні, точніше, простудіювала, - до того, як мені виповнилося десять років.
Перша - це "Історичні оповідання" Антона Лотоцького, яку мені батько подарував, мабуть, в кінці 1941 року. Я ті оповідання вивчила мало не напам'ять, і досі ще це мої найгрунтовніші знання з історії України. На жаль, там історія Київської Русі закінчувалася Яросла-вом Мудрим, далі йшлося про князя Ростислава і його трьох синів, після чого розповідь переходила на Галицьке-Волинське князівство і закінчувалося отруєнням Юрія Тройденовича. А коли взяти до уваги, іди далі я вчила історію України по радянських підручниках, то це й спричинило значні лакуни (висловлюючись науковою мовою) в моїх історичних знаннях.
Друга книжка - це "Що розповідали стародавні греки про своїх богів та героїв" Миколи Куна. Так чітко досі пам'ятаю, як я її читала, може, тому, що це були чи не найщасливіші дні мого життя (сказала ж, що маю добру емоційну і образну пам'ять. Наприклад, так само пам'ятаю, як я читала "Острів пінгвінів" Анатоля Франса. Було це в Куйбишеві на цементному складі, вагони з цементом затримувалися, мої подруги пішли в цех грітися, а я вмостилася на якомусь ящику, підібрала ноги, щоб сховати їх під поділ плаття, бо вже були заморозки, о нам ще не видали панчіх. Вмостилася, розгорнула книжку невідомого мені Анатоля Франса, і десь на третій сторінці мене охопило відчуття величезного щастя, що на світі є такі гарні книжки. А було мені тоді 18 років, і в мене попереду було 9 років тюремного строку). В моїх батьків були якісь справи в Сарнах, вони взяли мене з собою. В Сарнах ми зупинилися в якихось знайомих, а в них я виявила книжку Куна. Був то 1942 рік, мабуть, червень, бо ті кілька днів я провела в гамаку, підвішеному до черешневих дерев, на яких червоніли і рожевіли ягоди. Яке то було щастя: лежиш собі в гамаку, погойдуєшся, сонце тебе гріє, вітер тебе лоскоче, нікому до тебе нема діла, їси черешні і читаєш ті неймовірно цікаві оповіді про Зевса і його походеньки, про Артеміду і Афродіту, але своїм ідеалом я обрала Афіну.
Третя книжка - це хрестоматія зарубіжної літератури для дев'ятого класу радянської школи, яку я читала в кінці 1944 року, коли лежала хвора на кір. Досі пам'ятаю навіть зовнішній вигляд тієї книжки. Вона була досить товста, зліва розміщався великий, на цілу сторінку, портрет письменника, а справа починався текст. Там були Гомер, Бокаччіо, Сервантес, Мольєр, Шекспір, Гьоте, Шіллер... ов, мабуть, я вже когось забула! Зате пам'ятаю, що закінчувалося уривком з "Жерміналю" Золя. І ще пам'ятаю портрети. Найвродливішим був Гьоте, такий молодий, кучерявий, романтичний, я собі його вподобала відразу і на все життя. Правда, мушу визнати, що він мені і зараз більше імпонує як особистість, ніж як письменник (чудовий вірш про нього написала Ірина Жиленко). А його отой Вертер мені геть несимпатичний: отакий самозакоханий кукурік!
І, нарешті, четверта книга. Не знаю, звідки вона в нас взялася, і не знаю, що це за книжка, бо хоч вона була в твердій палітурці, але без перших і останніх сторінок. В усякому разі, це була книжка, видана ще до революції (про це свідчив правопис), скорше всього, це була хрестоматія світової літератури для гімназії. Бокаччіо там не було, зате були уривки з древньо-індійського епосу, поряд з європейськими письменниками там були російські: Олексій Костянтинович Толстой, уривок з "Мертвих душ" Гоголя, саме той, де Чичиков приїздить до Коробочки. Чимало віршів з тієї книжки я вивчила напам'ять, і вони мені тепер стають у пригоді. Наприклад, коли я писала статтю про те, як в російській поезії відобразилася загарбницька політика царської Росії, то саме з того свого запасу я цитувала: "Уж как царь-государь под Казань подступал, он под речку под Казанку сорок бочек закопал что с тем ли с ярым зельем - с черным порохом".
Зрештою, я бачу, що пропустила Святе Письмо, а з нього, мабуть, слід було почати. Але я не пам'ятаю точно, коли саме я почала його читати (хоч це таки було до арешту батька, отже, до того, як мені виповнилося 11 років). Та й була я тоді надто мала, щоб урозуміти глибину цієї геніальної книги, просто, я її запам'ятала, і тому пізніше, коли знайомилася зі світовим мистецтвом, то на відміну від тих, хто ніколи не читав Біблію, не мала клопоту з іменами Соломона, Давида, Іони, Юдити, Лії та Ребеки.
Але годі, годі, годі про інтелект! Оце мені, мабуть, і найбільше зашкодило в житті: жінка не повинна бути надто розумною! "Галя непогана дівчина, - говорили хлопці в Острозі в педучилищі, коли я там вчилася, - але занадто розумна. Підійди до неї, а вона що-небудь заговорить про древніх греків чи про фізику - в дурнях зостанешся". "Галя непогана дівчина, - говорили хлопці, коли я майже через десять років працювала в Макіївці на труболиварному заводі, - але як на нас, то занадто освічена". І що мені було робити? Було в моєму житті й таке, що я вчилася на театрального режисера і з акторської майстерності навіть вступний екзамен склала на "відмінно". Не знаю, чи вдалася б мені роль, якби на сцені треба було зображати дурненьку жінку. В житті це мені ніяк не вдавалося.
Першою ознакою інтелекту вважається високе чоло. Отож начісую на те чоло гривку і переходжу до очей, в яких повинна світитися душа. Зрештою, душа - це велика таємниця, отже, не будемо про неї, обійдемося характером. А який у мене характер? Не раз мені доводилося чути від людей похвалу моїй енергії. Що ж, люди не знають, як я за ті спалахи енергії плачу періодами депресії. Бо коли я енергійна, мене бачать усі (усі - це, звичайно, дещо фігурально), а коли я в депресії, того ніхто не бачить. І ще: я мушу бути енергійною, бо ж ніхто за мене мою роботу не зробить і моїх справ не вирішить, я просто мушу бути енергійною, в мене нема іншого виходу. Чи я відважна? Мабуть, 'ні. Іноді ввечері сиджу сама в домі, і мене раптом охоплює отаке відчуття: зараз поверну голову - а з другої кімнати до мене вийде якась інопланетна істота. І тоді на мене нападає панічний страх, і я відчуваю, що не винесла б того, навіть якби та істота була цілком схожа на людину. Не знаю, чи мені вдалося б укрити свій страх перед тією неземною істотою, але коли йдеться про людей земних, то я найбільше боюся показати перед ними свій страх. Саме тому стала можливою така ситуація, як у "Московському детективі", та ще деякі  епізоди з мого життя.
Губи - вони мають бути добрі чи злі. Які вони в мене? В принципі, вважала себе доброю, бо дуже не люблю ситуацій, коли я повинна зробити щось неприємне іншій людині: відмовити в проханні, сказати якусь прикру правду. Дуже довгий час взагалі не могла відмовляти в проханнях і через те не раз потрапляла в прикрі для себе ситуації. Але… але... Якось прочитала сентенцію: "Деякі люди вважають себе добрими, тоді як у них просто слабкі нерви". Зараз я більше схиляюся ці того, що в мене просто слабкі нерви. Тільки знову ж таки не люблю цього показувати людям. Мої нерви - це мої проблеми.
Але що треба остаточно вирішити: я на автопортреті усміхаюся чи ні. А якщо усміхаюся, то яка в мене усмішка? З одного боку, коли її фотографуюся і намагаюся всміхнутися, то виходжу якась така  скривлена. Але з другого боку... Господи, думала я, коли межи мною і білим світом було п'ять рядів колючого дроту, коли я вийду на волю, я весь час буду ходити усміхнена: адже я на волі, а це найголовніше! Кили я вийшла на волю, з'ясувалося, що й на волі буває чимало драматичних, а то й трагічних ситуацій. І все ж... все ж... Через 15 років після закінчення Літінституту в Коктебелі в будинку творчості письменників я зустрілася зі своїм колишнім однокурсником. Правда, я його не впізнала, а він мене відразу впізнав: "Це ж була найусміхненіша дівчина в Літінституті!" Очевидно, я все-таки підсвідомо раділа тому, що я на волі, що я вчусь, що я в Москві (бодай на ті кілька тижнів сесії), яка здавалася мені такою недосяжною, коли я в кабінеті слідчого слухала по радіо, як в Москві будуються нові корпуси університету на Ленінських горах (цікаво: їм зараз повернули їх історичну назву - Воробйові гори?)
Щоб глядач (чи все-таки читач?) мого автопортрету краще уявив собі мою усмішку, розповім ще про один випадок з мого життя, вже недавній. Виступала я в Львові, здається, перед слухачами культосвітнього училища, і потім одна дівчина підійшла до мене і попросила: "Можна мені прийти до вас додому?" Ну, я ж сказала, що не вмію відмовляти на прохання! Хоча була від того не в захопленні: пише дівчина вірші, подумала я, і хоче мені показати в надії, що я їй допоможу. Сама ж в її віці писала листи і посилала свої вірші поетці Валентині Ткаченко з наївною вірою, що коли в людини виходять власні книжки, то їй дуже просто видати твою. А воно ж не так! І навіть якщо в тої дівчини пристойні вірші, я їй практично нічим допомогти не можу. А скорше всього, вірші в неї художньо слабкі, може, взагалі безталанні, а як мені буде їй про це сказати? Зрештою, я помилилася, дівчина прийшла, ми години три розмовляли на різні теми, причому вона більше розпитувала мене, ніж розповідала про себе (а я розпитувати не вмію, вмію просто терпляче слухати, коли людина розповідає про себе; було кілька таких випадків, що я цілу ніч не спала, бо моя випадкова сусідка по готельному номеру чи лікарняній палаті розповідала мені всю свою біографію, а я не зважалася її зупинити).
- Знаєте, - раптом сказала дівчина, - ви так посміхаєтеся, наче у вас в цьому світі ніколи не було ніяких неприємностей і ніхто вас ніколи не скривдив.
Дуже мені було несподівано це почути, та ще й від такої молодесенькою дівчини.
Ах так, якщо йдеться про усмішку, то був у мене в житті ще один смішний випадок. Це було, коли я так розізлила свого слідчого, що він відправив мене у карцер. Мушу сказати: я свідомо спровокувала його на цей вчинок, бо так же кортіло мені переконатися на власному досвіді, який же він - цей карцер. Якби це було взимку, я, мабуть, дуже скоро пожалкувала б про це, але то був липень, сонячний, гарячий, в карцері не було скла в вікні, але було свіже повітря та ще й з запахом липового цвіту. Але перед тим, як вести до карцеру, мене чомусь завели до начальника тюрми. Я, нагадую, маленька, худенька, з поганенькими кісками сімнадцятилітка, - сиділа з гордо піднятою головою, сухо відповідала "так" або "ні" і уявляла себе такою героїнею серед своїх лютих ворогів. "Ну, іди і подумай, - батьківським тоном сказав начальник. - Якщо ти признаєшся у всьому, тобі ж буде краще. Надіюся, ти не обманеш мене?" - "Постараюся", - відповіла я. "Постараєшся обманути?" - засміявся начальник. І тут я не витримала і теж засміялася. "Слушай, да ты же симпатичная девчонка!" - раптом так здивовано сказав начальник, що я ще більше розреготалася. Отака розсміяна, я увійшла до карцера, де мені належало пробути - всього лиш! - три дні.
Отже, ви вже уявляєте собі мою усмішку? На цьому, мабуть, роботу над губами можна вважати закінченою. Але ні, в Івана Франка є рядки: "Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, яке несповнене бажання на них, мов зарево червоне, займається і знову тоне у тьмі?" Отже, на устах, окрім усмішки, мають ще й бути несповнені бажання.
А може, не бажання, а мрії? Бо мрія - це щось вище від простого бажання. Отже, які в мене мрії?
Хотіла б бути багатою. Хотіла б бути дуже багатою. Найбагатшою людиною в світі. Що б я зробила з тим багатством? Чомусь маю сентимент до невеликих історичних містечок України. Може, тому, що народилася я в Крем'янці, дитячі мої роки пройшли в Дібровиці, а єдиний рік моєї юності, - я вважаю, що юності в мене був один тільки рік! - пройшов у Острозі. А моя мама народилася в Глухові і багато мені про нього захоплено розповідала. А ще є міста, де я була короткочасно або зовсім не була, але чомусь вони мені дорогі: Батурин, Звягель, Дубно, Кам'янець-Подільський, Біла Церква, Фастів. Отож я потратила б свої гроші на благоустрій тих міст. Зокрема, в Крем'янці я б добилася, щоб у потоці Ірва знову текла вода і щоб був, як у минулому столітті, найкращий в Європі ботанічний сад. А ще я б у Крем'янці збудувала великий, на два з половиною поверхи (чомусь мені хочеться, щоб один поверх був так званий цокольний) дім з великою верандою, заскленою кольоровими шибками, і з великим садом довкола. В тому цокольному поверсі мали б бути кухня, їдальня і сауна (навіть дві - чоловіча і жіноча), на першому поверсі бібліотека і великий зал зі справжнім коминком, невеличкою естрадою і добрим піаніно, а на другому поверсі 12 невеликих, але затишних і з доброю звукоізоляцією кімнат. І щороку проводила б всеукраїнський конкурс молодих письменників, художників і композиторів, а їх переможці могли б кілька місяців жити в цьому будинку, як колись говорилось, на повному пансіоні.
А в Звягелі я б збудувала театр, де б ставилися тільки п'єси Лесі Українки (адже є в Німеччині театр, де ставлять лише опери Вагнера), і створила б такі умови для режисерів і акторів, що туди б приїздили подивитися виставу з усієї Європи.
А в Ніжині створила б найкращий в Україні освітній центр.
А в Глухові...
А в Батурині...
Ах, що б я зробила, якби була найбагатшою людиною світу! Бо то лише коли в тебе мало грошей, то хочеться мати їх більше і більше, а коли їх дуже багато, то в якийсь момент людина починає розуміти, що п'ять разів у день обідати все одно не будеш, і сто пар взуття не мають ніякого сенсу, і по ресторанах весь час гуляти набридає. А слово "меценат" увійшло в усі мови світу, і його вживають люди, які навіть нічого не знають про справжнього Мецената. А це був усього лише дуже багатий чоловік, який розумно тратив свої гроші.
Але невже мені нема більше про що мріяти, як про гроші? Я ж жінка, а хіба кохання для жінки не важливіше над усе на світі? Не знаю... не знаю... Так, я закохувалася, - і не один раз, - до того, що могла б за коханим чоловіком піти у вогонь. А проте я ніколи не була певна, що могла б усе життя присвятити коханому чоловікові, жити лише його справами, його бажаннями, лише для нього. Я завжди надто відчувала себе окремою особистістю.
Але якщо вже йдеться про кохання, то я пригадую один випадок зі свого життя. Був, мабуть, кінець березня, але весна була рання і тепла. Снігу вже ніде не було, але дерева ще стояли голі і землю вкривала бура торішня трава. Але на небі ні хмариночки, і з нього ллються потоки сонячного світла. Цілий потоп сонця. Я йду дорогою з села Мошаниця в Остріг і бачу, як на галяві над по-весняному повноводою Горинню сидять юнак і дівчина. Ах, як я тоді їм позаздрила! То чи не можна б, щоб мені знову стало, як тоді, шістнадцять (без кількох днів) років, і це я сиділа на березі ріки з коханим під весняним сонцем? Не можна? Навіть у нездійсненній мрії? Тоді гаразд, нехай мені буде стільки років, скільки зараз є, але біля мого фотеля стоїть низенький стільчик, а на ньому сидить чоловік ( не взагалі чоловік, а ОДИН чоловік). Він взяв мою долоню, притулив до своєї щоки і мовчить. І я мовчу.
Ні-ні, малювати цього я не буду, бо ж це лише "нездійсненне бажання", яке має бути у виразі моїх уст.
Коли отак поміркувати, то виявляється, що словесний автопортрет має переваги над портретом, створеним фарбами. На мальованому автопортреті можна зобразити певні риси характеру чи настрій, але як, наприклад, зобразити, чого ти не любиш? Ну, наприклад, як би я, будучи художником, зобразила, що я, - коли я розповіла це одній жінці, вона недовірливо хмикнула, але це таки правда, - не люблю подарунків. Ні отримувати не люблю, ні дарувати. Отримувати - бо переважно мені дарували щось таке абсолютно непотрібне. Були з того винятки, наприклад, 12 позолочених ложечок, які мені подарувала донецька міліція за повість про автоінспектора ДАІ. Або чудова книжка про українське мистецтво, яку мені подарували доярки однієї ферми в Мар'їнському районі на Донеччині. Але досі з жахом згадую, як один чоловік, який збирався зі мною одружитися (на моє щастя, він вчасно передумав), подарував мені альбом для листівок в обкладинці з плюшу того кольору, що його звуть "бурдовим", і дві троянди - червону і білу. Проти троянд я нічого не мала, в мене є навіть вірш, який так починається: "Я купила в бабусі на розі вулиці дві троянди - червону і білу". Коли ж ті подаровані троянди були... воскові! Або в одному училищі після мого виступу подарували мені товсту книжку українською мовою. Проти української мови я теж нічого не маю, коли ж це був... збірник промов дорогого Леоніда Ілліча Брєжнєва. По-моєму, двох таких випадків (а їх же було більше) цілком досить, щоб на все життя виробилася ідіосинкразія до подарунків. І саме тому я не люблю дарувати подарунки: ану ж людині те, що я дарую, геть непотрібне?
І ще дуже не люблю, коли я сплю, а мене будять. І то будять не в справах, а просто: "та вставай, годі вже тобі спати!" Мій організм сам знає, скільки йому треба сну. Так само мій організм сам знає, скільки йому треба їжі, тому не люблю, коли мене надто гостинно частують. Знову ж таки, як і в випадку з подарунками, не вмію і не люблю частувати інших, хоча це зовсім не означає, що я не люблю, щоб до мене приходили гості (тільки не надто часто). Просто, коли вони приходять, я ставлю на стіл те, що маю, і нехай кожен бере собі, що хоче і скільки хоче.
Третє, чого не люблю, це необов'язкових розмов, які нічого не дають "ні уму, ні серцю". Не люблю, коли в черзі до лікаря хтось, - переважно це бувають жінки, - починає детально розповідати про свої болячки. Мені знову ж таки починає здаватися, що через цю розповідь болячки передаються мені, і тут буває той рідкий випадок, коли я обриваю людину, навіть якщо вона ображається. Або коли десь в якійсь іншій черзі або в транспорті людина починає приставати до тебе з непотрібними розмовами (особливо, коли незнайома людина починає з'ясовувати твою біографію і сімейні обставини). Але пам'ятаю випадок, коли в дуже довгій черзі в овочевому магазині ( то було в давні часи, коли нічого не можна було купити, не вистоявши таку чергу) одна жінка літня приставала до всіх з питаннями. Люди, стомлені стоянням і літньою спекою, неохоче їй відповідали. Нарешті жінка побачила якусь знайому і з радістю накинулася на неї. Розповідала щось про себе, про свого сина, який кудись поїхав і тепер вона залишилась одна. "Так скучно, слова мовити ні з ким," - сказала вона так, що мене ці слова наче окропом ошпарили. З того часу, коли в мене кінчається терпіння від пустої балачки незнайомої людини, я згадую ту жінку.
Ще не люблю кілька разів підряд проводити так звані "творчі зустрічі" на пару з якимось іншим письменником. А вже найгірше -з гумористом! Бо ти сидиш обличчям до залу, який регоче, а ти вже ті дотепи вдесяте вислуховуєш! І сміятися не хочеться, і сидіти з пісним обличчям не випадає. Тоді я напівзаслонювала обличчя рукою, щоб моди думали, що я затуляюся від сміху.
Але це все такі дрібниці, а чи могла б сказати про щось таке серйозне, що я не люблю? Так, є, і бодай про одне таке "не люблю" й розкажу. Дуже не люблю, коли помирає якась людина, - найчастіше зі світу мистецтва, - і відразу з'являється дуже багато людей, які, виявляється, були її сердечними друзями, знали, любили, підтримували, підказували, що і як творити, мало не самі за неї творили. Так от, таких людей в моєму житті не було. За єдиним винятком - мого сина Богдана, який з найменших літ мене розумів, шанував, розумів і підтримував (правда, лише морально). Ну, ще могла б таке сказати Тамара Коломієць, з якою ми народилися з різницею в вісім днів, отже, під одним сузір'ям, і з якою ми можемо про все говорити і завжди в усьому погоджуємося. Ну, і е ще один чоловік, моє останнє (мабуть, таки останнє, хоч поки людина живе, ніколи ні про що не можна говорити - "востаннє") велике і єдине відвзаємнене кохання, яке зустріло мене тоді, коли я вже відсвяткувала свій перший ювілей, але цей чоловік не має ніякого відношення ні до мистецтва, ні до науки, ні до політики, це такий нікому окрім своїх сусідів не відомий чоловік, і він ніколи нікому нічого про мене говорити не буде, він просто буде пам'ятати. Зараз нас роз'єднують увесь простір України і кілька років розлуки. Але стоїть у мене на столі коробочка з камінцями, які він приніс одного разу і висипав мені на долоню в Коктебелі (це було за кілька днів до тієї події, що ввійшла в історію під назвою "Чорнобиль"). То ніякі не дорогоцінні камінці і навіть не напівдорогоцінні, які начебто іноді в Коктебелі трапляються, це звичайна обточена морем галька і уламки черепашок. Ось я зараз беру їх в долоні і думаю, що з точки зору вічності десять з довіском років, які вже минули, не мають ніякого значення. Отже, з точки зору вічності можна вважати, що ці камінці щойно висипані на мою долоню.
А загалом... Загалом були - і є! - в моєму житті люди, які мене цінили, любили, шанували. На жаль, вони надто рідко мені це говорять і не дуже набридають мені своїми пропозиціями допомоги і підтримки. Зате я можу сказати, що в мене нема ворогів. Ні, знову ж таки були - і є (який би тут розділовий знак поставити, бо знак оклику не хочеться?) - люди, які мені чинили зло, чинили зумисне чи не зумисне, для своєї вигоди чи просто так, без усякої вигоди. І все-таки я нікого не можу назвати своїм ворогом, - а то ще й "лютим ворогом", - нікому я б не хотіла відомстити.
Правда, директор палацу культури, який узяв до себе завгоспом наївну двадцятирічну дівчину, щоб потім змусити її виплатити кілька тисяч власної недостачі, помер від раку, не доживши й сорока років. А той чоловік, який сказав: "Ти ж сама не маленька - знала. А я тобі нічого не обіцяв", - спився і помер в розподільнику міліції. А жінка, яка в 1972 році (пам'ятаєте, що це був за рік для української інтелігенції?) написала на мене в КГБ донос, що я на роботі веду антирадянські розмови, через кілька років захворіла на параліч лицьового нерва, їй перекосило обличчя, а вона вважала себе такою красунею, завжди дуже гарно вбиралася і робила шикарні зачіски, їй легше було б утратити обидві ноги, ніж таке нещастя.
Але клянусь: я навіть у думках їм того не бажала!
Ну, де б я усе це могла зобразити на мальованому портреті?
Але тепер для рівноваги треба б показати глядачеві (чи все-таки читачеві?), що я люблю. Але справа в тому, що я люблю значно більше, ніж не люблю. Люблю зоряне небо і небо з веселкою після грози, люблю напіврозпуклі бруньки на мокрому гіллі весною і опале мокре листя на хідниках восени, люблю лягати ввечері в чисту постіль і приймати вранці контрастний душ, люблю танцювати (а мені так мало довелося в житті танцювати, я б зараз з такою охотою це надолужила!) і читати гарні книжки, люблю смажену картоплю і вареники з вишнями, а ще більше солодощі, понадто ті, які мають в собі молоко або горіхи. Люблю музику, - усяку, від старовинної для клавесину до якої-небудь банальної естрадної пісеньки на зразок тієї, що "ах, какая женщина, мне б такую!" Дуже хотілося б бути "такою жінкою. Але заплакати можу лише від української народної пісні. Люблю гарні запахи: квітів, особливо жасмину, конвалій, матіоли, запашного горошку, - і свіжого хліба, саду з достиглими Плодами, псового або польового повітря. Люблю блукати в лісі (саме через це свого часу на мене звернули увагу гебісти: думали, що я зв'язкова в повстанців) і розв'язувати кросворди (хоч більшість до кінця не доводжу). Ще дуже люблю, щоб моя поштова скринька була повна газет, журналів, листів, бандеролей, чиїхось книжок.
Словом, усе, що я люблю, перерахувати неможливо, і тому я лише хиба додам кілька аксесуарів до свого автопортрету, які мають говорити про мої смаки та уподобання.
Отже, якщо на моїй голові вже не буде діадеми з самоцвітами, то намалюю бодай перстень на підмізинному пальці лівої руки. Тоненький золотий перстень з блакитними камінцями у формі незабудки -моя улюблена квітка. Хоч, може, волошка ще більш улюблена, але для персня вона не надається. І ще я дуже люблю білі нарцизи, отож поруч з фотелем малюю невеличкий, але високий на одній ніжці, круглий столик, а на ньому в вузькій вазі з зеленкавого скла три білі нарцизи з червоними обідками. А в широкій вазі з золотисто-жовтого скла лежать мої улюблені овочі - жовті груші і бузкові з сизим нальотом сливи. Ах, якби ще намалювати музику, яку я задумано слухаю! Але як її намалюєш - музику? Хіба поставити на столик невеликий транзисторний приймач? Ні, не годиться, замалюю.
В Жака Превера є вірш про те, як намалювати птицю. Детально описавши цей процес, поет радить підписувати свою картину лише після того, як птаха заспіває. Дивлюся на свій автопортрет і чую музику, яку слухає та, намальована. Але чи почують її інші люди? Того я не знаю. Але беру свій пензель (тобто кулькову ручку) і ставлю своє ім'я в нижньому правому кутку картини:  Галина Гордасевич

ПОРА ПОЧУВАТИСЬ ВЕЛИКИМИ

                                                                                          Галина ГОРДАСЕВИЧ

Зараз багато людей ностальгічно зітхають: «А раніше, попри все, було краще жити!» Чи ж краще? Коли ви запитаєте мене, я скажу: так. Так! Так!! Так!!!
А чому? Над цим варто застановитися.
До найменших деталей пам'ятаю один літній ранок 1956 року. Прокинулася я вранці, глянула в дзеркало — а в мене щоки палають як маків цвіт, а в мене очі сяють синьо-синьо, аж я засміялася від щастя. Якого щастя? А такого, що неділя і я маю цілий день для себе. Що мої сусідки по гуртожитку поїхали у відрядження і я маю цілу кімнату для себе. А найбільше щастя, що мені всього 20 років. І хоч мої дитинство і юність ніяк не назвати щасливими і за моєю спиною три роки сталінських таборів — і то які роки: коли тобі сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять, — але ж у мене попереду ще все життя! Воно буде цікавим, прекрасним і незвичайним. Труд¬нощі в ньому будуть лише для того, щоб я їх успішно долала. Я буду славною, бага¬тою і щасливою. Я вчиню щось таке, щоб моє ім'я увійшло в історію. А головне: десь мені зустрінеться Він — отой, що його тільки з великої літери писати, і в нас буде таке кохання, що куди там Ромео і Джульєтті, і ми все життя пройдемо разом, а коли будуть труднощі, то ми лише всміхнемося одне одному. Все це буде, і дарма що зараз я всього лиш різноробоча в будівельному управлінні, що все моє майно вмі¬щується в фанерну валізку розміром 48х32х16 см і що сьогодні я на сніданок, обід і вечерю їстиму пісну картоплю, якої вчора ввечері накрала на колгоспному полі. Яка це марниця порівняно з тим осяйним майбутнім, що мене чекає!
І от тепер... Тепер я прокидаюся і найперше починаю з'ясовувати: а як я себе почу-ваю? Чи можу вставати і братися за звичні ранкові Справи, а чи йти в лікарню, мі¬ряти тиск і робити уколи (якщо в мене, звичайно, є ліки і шприц)? Я дивлюся в дзер¬кало і бачу бліде, мов з воску виліплене, обличчя жінки, яка розміняла сьомий деся¬ток і життя якої, висловлюючись фігурально, вже позаду. А, що було в тому житті? Безконечна робота, як правило, важка, неприємна і завжди нелюба, яка, проте, за¬безпечувала харчами і одягом, правда, за одної умови: купувати те, що найдешевше. Багато горя, помилок, невдач, розчарувань, поразок, зрад. Самотність, бо він (бодай з малої літери) так і не зустрівся. І що я зараз маю? Двокімнатну квартиру з усім найнеобхіднішим. Щоправда, вся моя побутова техніка, від телевізора до будильника, вийшла з ладу, і в мене нема грошей на ремонт. Маю пенсію, якої ледве вистачає на харчі і оплату квартири (може б, і не вистачало, якби п.Леся Храплива з Канади не присилала час від часу продуктову посилку та інші «діаспори!» знайомі не пере¬давали зрідка кілька доларів або марок). В усякому разі, знову красти картоплю наразі не доводиться.
А чого я досягла в житті, хто я така? Другорядний український письменник, з тих, що їх на премії не висовують, на міжнародні імпрези не посилають, в антології і хрестоматії не включають, в школах не вивчають, в історії української літератури не згадують. Зрештою, прощу пробачення, в одному двотомнику моє ім'я назване, коли перераховувалися поети, на слова яких написано багато пісень. От лише я не чула жодної пісні на свої слова.
А що в мене попереду? Все глибша старість, все більше хвороб, матеріальне ста-новище на межі злиднів — кажуть, через 50 років Україна може стати найбагатшою європейською державою, але я вже того не дочекаюся — і ніякої перспективи поба¬чити виданою бодай ще одну свою книжку, бо шукати спонсорів я не вмію.
То як же мені не казати, що раніше життя було кращим?
Але зараз вмовкає Галина Гордасевич — жінка з не дуже вдалою особистою до¬лею, — вмовкає Галина Гордасевич — письменниця з не дуже вдалою літературною кар'єрою, — і слово бере Галина Гордасевич — українка.
Коли я усвідомила, що я — українка? Мабуть, коли навчилася розмовляти. Бо я не могла не помітити, що мої батьки розмовляють однією мовою (вони вдома роз¬мовляли тільки українською, і не тим дисцилятом з трьох тисяч слів, який нам під¬носили під назвою української літературної мови, а тією українською, якою ще в ми¬нулому столітті розмовляла українська інтелігенція, бо вже мій прадід був освіченою людиною), що в селі розмовляють інакше (тепер ті землі входять до складу Білорусі), а в домі «пана дзєдзіца», куди мене забирали гратися з панським сином, розмовля¬ють ще інакше. Мама пояснила мені, що на світі існують різні мови, бо є різні наро¬ди, і в кожного народу є своя батьківщина, навіть якщо він там не живе, як-от жиди (тоді їх звали тільки так, і це не вважалося образою), і що в кожного народу є свої символи: прапор, герб, гімн. «А який у нас прапор?» — запитала я. «Такий, що нижня половина жовта, а верх синій — це синє небо над пшеничним полем».— «А герб?» — «Тризуб»,— і мама намалювала його. «А гімн?» — «Ще не вмерла Україна»,— і мама заспівала його. І закінчилася розмова маминими словами, що наша батьківщина перебуває в неволі, і всі наші символи заборонені, і їх треба берегти в серці, ні з ким про них не розмовляти, бо тата поляки можуть посадити в тюрму. З цього роблю висновок, що наша розмова не могла бути пізніше серпня 1939 року, отже, мені було від сили чотири роки.
Рівно півстоліття берегла я в серці символи моєї батьківщини. Зате, коли зараз опівночі на закінчення радіопередач звучить «Ще не вмерла Україна», я встаю, хоч ніхто того не бачить. І зі страхом думаю, що наші депутати можуть прийняти поста¬нову про створення нового тексту гімну, бо ж їм мати не вклала в дитинстві цього в серце і вони не розуміють, що гімн—це символ, а не економічна програма на найближчу п'ятирічку. А коли трапляється приїхати в Київ, іду Хрещатиком, бачу, як на вітрі біля Київради має синьо-жовтий прапор,— і в мене сльози на очах, а гор¬ло перехоплює судома.
Що ж я — українка, громадянка незалежної держави Україна — думаю про свою державу, свій народ, його минуле, сучасне і майбутнє?
Коли в 1990 році почали транслювати засідання нашої вже таки обраної Верхов¬ної Ради і там виступали депутати з вимогами негайно оголосити державну незалеж¬ність України, — кажуть, першим це зробив Богдан Ребрик, мені пам'ятаються Левко Лук'яненко, Микола Поровський, Степан Хмара, — я слухала їх і думала: «Наївні люди! Ви думаєте, досить оголосити незалежну Україну, поставити вздовж кордону військо — і все: ми матимемо рай? І всі люди стануть братами і сестрами? А куди ж дінуться злодії, убивці, аферисти, ледарі, хулігани, алкоголіки, яких у нас. може, й менше, ніж у Росії, а все ж вистачає? Вислати—так у нас Сибіру нема. Постріля¬ти — а хто візьметься це виконати? Нікуди вони не дінуться, і ми ще довго будемо мати з ними мороку, поки не те що усіх їх перевиховаємо, а бодай зведемо рівень до того, який в усіх країнах європейської цивілізації, до якої ми усе ж таки належим».
Я не сумнівалася, що на перших порах до слави, влади, грошей значною мірою дорвуться люди, які того не заслуговують.
З середини 1988 року я в Донецьку брала найактивнішу участь в усіх громад¬ських рухах: була одним із засновників Товариства української мови, Руху, «Мемо¬ріалу», Демократичної партії і навіть Комітету солдатських матерів. І я мала мож¬ливість переконатися, що як тільки починалася якась нова справа, так в першу чергу бігли, рвалися на трибуну, виголошували голосні промови, пробивалися на керівні посади різні шизофреніки, авантюристи, агенти КДБ і(цих останніх я вже вміла роз¬шифровувати як не з першої, то з другої миті). Правда, коли доходило до роботи, то її робили люди розумні, порядні і патріотичні, робили в силу своїх можливостей і вміння і без особливого галасу. Отож я була готова до повторення цього явища у всеукраїнському масштабі і вже зарані запасалася терпінням. Чого я не передба¬чала — це такого економічного занепаду, економіка завжди для мене була terra incognita.
От що мене обурює — це коли говорять, що незалежність нам звалилася з неба, що ми її отримали без крові, без зусиль, без боротьби. Даруйте, шановні, а ті, що з княгинею Ольгою захищали Київ від печенігів, — вони були не наші предки? А ті, що з князем Ігорем пішли в степи половецькі і не повернулися? А ті, що до остан¬нього подиху захищали Київ від орд Батия? А безконечні антипольські повстання? А визвольна війна під проводом Хмельницького? А Коліївщина? А повстання в Турбаях? А Крути і Базар? А голодомор і розстріли 30-х років? А смерть Біласа і Да-нилишина у Львові, Голояда в Тернополі? А героїчно-трагічна боротьба УПА?
Коли мені було років шість, мама жартувала, що в селі Золотолині живуть наші далекі родичі Євдокія і Антін Олійники, а п них є три доньки і два сини. Коли я виросту, вони поженять мене з одним із них. Так от, той шістнадцятилітній Василь Олійник зі своїм братом Леонідом пішли в УПА і загинули в одному бою. Може, тому я і залишилась на все життя сама? А мені кажуть: ваша незалежність не опла¬чена кров'ю!
Інша справа, що в 1991 році, коли таки Україна була проголошена незалежною, не довелося брати владу силою, не пролилася кров. Але саме це посилює моє переконання, що на цей раз наша незалежність надовго, що тепер ми матимемо справді демократичну державу. Назовіть мені країну, де б демократія прийшла в результаті революції і пролиття крові? Що дала Англії революція 17-го століття? Жорстоку диктатуру Кромвеля і, зрештою, реставрацію Стюартів. До чого привела Францію революція 1789 року? До спалаху такого самознищення французів, що зараз важко в те повірити, і до імперії Наполеона. Чи зробила Францію республікою революція 1871 року? Теж ні, вона лише викликала новий кривавий вал. Про так звану «Велику Жовтневу соціалістичну революцію» і говорити не буду: самі все знаємо. Останній приклад, який мені спадає на думку, — молодий, палкий адвокат Фідель Кастро скидає жорстокого кубинського диктатора Батісту, щоб самому захопити його місце і стати ще більшим диктатором (Батіста принаймні не забороняв бажаючим залишити Кубу).
Слова російського поета: «Дело прочно, когда под ним струится кровь», — велика і трагічна помилка. Кров завжди притягує кров, це стає дуже важко зупинити, і ги¬нуть в першу чергу наймужніші, найчистіші, найвідданіші, а потім потрібен довгий час, щоб народ поповнив понесені втрати.
Що мене підтримує зараз в переконанні: є в нас демократична Україна, перед якою велике майбутнє? Саме те, в чому шанований мною Юрій Мушкетик бачить наше нещастя: «Ох, як не вистачає великого лідера, поводиря нації». Народ, який не може побудувати своє життя без лідера, ще не доріс до демократії. Поводир потрі¬бен або малим дітям, або... сліпцям. Саме те, що ми самі, всі разом — від президента і до «човникової» тіточки, — помиляючись, поправляючись, набиваючи гулі і наби¬раючись досвіду, будуємо нове життя кожен у межах своєї компетенції. Президент — у межах усієї держави, «човни.кова» тіточка — в межах своєї сім'ї, і це найтвердіший гарант того, що ми матимемо державу для всіх.
І ще репліка на адресу доктора історичних наук Володимира Сергійчука. Я абсо-лютно згодна з ним в оцінці статті Володимира Базилевського «Холодний душ істо¬рії». От лише він там згадує Альберта Корнєєва, то я хотіла б про цього останнього розповісти щось таке, що знаю тільки я.
Якщо пам'ятаєте, десь навесні 1989 року була спущена директива ЦК КПУ: про¬вести по всіх підприємствах і установах відкриті партійні збори із засудженням ще не опублікованої програми Руху (російською мовою це тонше звучало, бо в ній лише один звук чинить різницю між словами «обсуждение» і «осуждение»). Так от, хтось мені сказав, що такі збори мають відбутися в політехнічному інституті, і я, ново-явлений громадський діяч, біжу туди, щоб по змозі виступити і захистити ідею Руху. Я таки виступила і навіть зірвала аплодисменти, але, далебі, не мій виступ, а за¬гальна ситуація була причиною, що в кінці зборів устав один чоловік і сказав: «Я предлагаю создать группу поддержки Руха. Вот я записываю себя первнм, а кто хочет — пусть подойдет ко мне». Це і був Альберт Корнєєв. Правда, створити цю групу йому так і не вдалося, але в народні депутати він пройшов саме на хвилі під¬тримки Руху, перебудови, боротьби зі Щербицьким і т.д. Чому він потім голосував проти незалежності України? Та тому, що найсильнішим у ньому був голос росій-ського самодержавника, і, на відміну від інших переляканих колег, він знайшов у собі досить мужності признатися в тому відверто.
А тепер уже лише по суті статті Володимира Базилевського «Холодний душ історії».
Я погоджуюся з ним, що ми маємо унікальну історію. Але... Але таку унікальну, як унікальною є історія кожної окремої людини. І такою ж спільною. Кажете, що може бути спільного в Рокфеллера і в якого-пебудь негра з африканського бушу? Та те, що вони обоє люди.
Отак і з історією народів. У кожного свої трагедії і перемоги, свої славні і ганебні сторінки. Україну споконвіку топтали орди завойовників? Так вона ж беззахисне роз¬кинулася на просторах степів над незамерзаючим Чорним морем, саме на шляху тих орд, які віками сунули з Азії в Європу. А в неї ніяких природних бар'єрів, а в неї така природа, яка так і вабить затриматися, це вам не азійські пустелі, які хочеться швидше подолати.
Але візьмімо острів на далекій північно-західній окраїні Європи, не надто привіт¬ний, аж його названо «туманним Альбіоном». Навіть якщо кельти так і зародилися тут самі по собі, то скільки потім було різних нашесть? На початку нашої ери — це далека римська колонія. Потім туди переселяються племена англів і саксів, яким стає тісно в Німеччині (як бачимо, навіть назва «Англія» походить звідти, але якось ні Англія не претендує на німецьку територію, та й Німеччина на англійську не каже: «исконно наши земли»). Потім на острів припливають з півночі норманці під керів¬ництвом Гаральда Суворого, мужа Єлизавети Ярославни, а з півдня вже значною мірою «офранцужені» норманці під керівництвом Вільгельма, який у Франції мав прозвисько Бастард, а коли став королем Англії, то прозвався Завойовником.
А поневолення Іспанії, теж колишньої римської колонії, маврами? А чи давно Італія або Німеччина стали об'єднаними незалежними державами? Та лише в мину¬лому столітті. Ми постійно займалися самознищенням? А Тридцятилітня війна в Євро¬пі — це що було? А Столітня війна? А вже згадувані французькі революції або Вар¬фоломіївська ніч? Україна може бодай похвалитися, що вона не знала такого безум¬ства, як вогнища інквізиції і, зокрема, спалення відьом. Єдиний історично відомий випадок спалення жінки у нас — це Настя Чагрівна, але це була жертва політики.
І взагалі, почнімо з того, що історія — річ багато в чому ірраціональна. Тобто вона, може, і має своє пояснення, але ми з нашими рівнями знання і розуміння не здатні Її пояснити. Бо ще в дитинстві мене мучило питання: чому була така славна Древня Греція, де одночасно — з точки зору історії — жили найбільші в світі філо¬софи, вчені, письменники, скульптори, політичні діячі (мабуть, були художники і ком¬позитори — був же Орфей, — просто їх твори до нас не дійшли). І от два з полови¬ною тисячоліття по тому Греції практично нема в світовій історії, і жодного тобі генія. Або Італія епохи Відродження. Даремно так захоплюється нею Базилевський. Італія не була на той час єдиною державою, а була конгломератом окремих міні-державок, які постійно ворогували і де суперників знищували навіть з допомогою отруєних рукавичок. І не витісняла там латину народна мова з літератури. Навіть зараз літе¬ратурна італійська мова значно відрізняється від місцевих говірок, а що стосується епохи Ренесансу, то ще Петрарка в 14-му столітті поему «Африка» писав «для висо¬кої літератури» латинською мовою, а його італійські сонети, присвячені Лаурі, — це його особистий щоденник (протилежність нашому Шевченкові, який творив високу літературу українською мовою, а щоденник писав російською). І все ж має рацію Базилевський: одночасно — знову ж таки з точки зору історії — стільки геніальних художників, скульпторів, архітекторів, учених, письменників. І за останні півтисячоліття — жодної особистості, яку можна б поставити поруч з ними.
Або ось така історична загадка, яка не дає мені спокою.
Жили десь там в лісах за Волгою такі собі племена булгар. І раптом вони кида¬ють свої обжиті місця і рушають в мандрівку на захід. Ідуть, ідуть, доходять до Балканського півострова і тут зупиняються. Поясніть мені: чому? Їм стало тісно за Волгою? То чому вони не шукали нових земель на сході чи півночі, в лісах, до яких вони звикли і які, напевно ж, були менше заселені, ніж Європа? А щось їх погнало саме туди.
А через 500 років той же шлях повторюють інші заволзькі племена — угри. Ну якась вища сила підказала їм, що в самому центрі Європи є така благодатна земля, яка тільки й чекає, щоб вони, угри, там поселилися. Між іншим, шлях угрів можна визначити за одним словом, яке й досі побутує в українській мові, — мажара. Так на півдні України називають великий довгий віз. Мабуть, саме на таких возах пере¬сувалися тисячу років тому угри, які себе називають мадярами.
Але ще більше мене інтригує подальша доля цих двох народів. Чому тюркомовні булгари втратили свою мову і тепер вважаються слов'янами, хоч етнічно вони ніякі не слов'яни? А угро-фінські переселенці зберегли свою мову, абсолютно не схожу на жодну з європейських мов, і так і залишилися угро-фіннами.
Хто з істориків береться відповісти мені на це запитання?
І останній приклад: чому всякі переселення, нашестя і навали завжди йшли зі сходу на захід? Тому що в Азії відбувалося перенаселення і люди шукали свій «Lebensraum»? Але чому в Азії, де то пустелі, то гори, словом, клімат не дуже сприят¬ливий для людини, раптом отакі систематичні демографічні вибухи? А Європа, де кліматичні умови значно сприятливіші для людини, така тобі малозаселена, що тіль¬ки й чекає, як би хто прийшов і заселив її. А от демократія — в нашому розумінні цього слова,— навпаки: йшла із заходу на схід. Бо хоч Англія номінально досі мо¬нархія, але практично це перша демократична велика європейська держава. І початком своєї демократії англійці вважають Велику хартію вольностей, підписану Іоанном Безземельним і баронами. Це і стало початком англійського парламенту, потім були кортеси в Іспанії, Генеральні штати у Франції. Звичайно, та демократія була не схожа на сучасну, як крихітна гірко-кисла зав'язь мало схожа на стигле, соковите, запашне малинове яблуко.
Тепер щодо міфологізації історії. Є в мене велике бажання прочитати історію кож¬ної держави, написану її істориками. Бо нас же в школах, а потім у вузах вчили лише за підручниками, написаними радянськими — точніше російськими — істориками мето¬дом історичного матеріалізму. Бажання нездійсненне, бо всі ті мови я вже не вивчу, а перекладів усіх курсів історії на українську мову не дочекаюся. Але й з того, що я знаю, можна бачити, як народи міфологізують, возвеличують і навіть поетизують свою історію. «Війна Червоної і Білої троянди» — просто тобі назва для збірки лірич¬них віршів! А якщо по суті — це 30-літня кривава міжусобна війна, коли одні англій¬ці знищували інших.
Базилевський цитує статтю Юрія Винничука «Малоросійський мазохізм»: мовляв, Україна не дала Жанну Д'Арк, а дала Роксоляну, яка тільки й зуміла, що лягти під султана. По-перше, бідна Роксоляна, скільки ще винничуків буде паратизувати на її імені! По-друге, Роксоляна не просто лягла під султана — таких в нього було і було, — вона зуміла закохати його в себе, вона зайняла таке місце в історії Оттоманської імперії, як жодна жінка ні до, ні після неї. Деякі історики твердять, що протягом 40 років, поки в Стамбулі була Роксоляна, Україна не знала татарського нашестя. Правда, інші кажуть, що це міф. Повторюю, я не історик, нехай уже вони там з до¬кументами в руках з'ясовують істину.
А я перейду до Жанни Д'Арк, яка є не що інше, як великий міф. Віддаймо належ¬не французам: творити моду і міфи вони великі майстри. Не марно хтось сказав, що якби Стефаник писав французькою мовою, він був би всесвітньовідомим класиком. Так от, що ж, властиво, зробила Жанна Д'Арк? Врятувала Францію? Та не смішіть мене, люди добрі! Вона на чолі французьких військ отримала кілька перемог над оше¬лешеними англійцями в далеко не вирішальних боях і дала можливість стати коро¬лем Франції чоловікові, який ні за своїм інтелектом, ні за вольовими якостями ніяк для того не надавався, тільки й того, що був сином попереднього короля. А потім... потім її свої ж зрадили і видали своїм же ворогам, і Жанну спалили в Руані (зга¬даймо Наливайка, Сулиму, Павлюка, Підкову), а війна з Англією тривала ще цілих 22 роки. Тоді я вважаю, що значно більше права на звання рятівника Радянського Союзу мав би Олександр Матросов, бо Велика Вітчизняна війна закінчилася всього через два роки після того, як він своїми грудьми закрив якийсь там дот.
Протестуючи проти міфологізації літератури, Базилевськнн сам широко корис¬тується цим методом, зокрема, коли говорить про Мазепу. Взагалі, я не знаю, для чого було так детально розповідати про цього гетьмана, переповідаючи те, що стало вже загальновідомим. Почнемо з успіхів юного Мазепи в жінок. Чомусь Базилев¬ський розповідає про це тоном, який мав би показати нікчемність цього нашого на¬ціонального героя. А, власне, чому? Французи не соромляться навіть того, що доб¬ра половина їхніх прославлених мистців померла від венеричних захворювань.  Мазепа терпів, що Петро його бив по щоках? Отож-то, що Мазепа не захотів цього тер¬піти, а для російських бояр це було нормальним явищем, ще батько Петра, Олексій, який ввійшов в історію з придомком Найтихіший, лупцював своїх бояр палицею. Ма¬зепа не був ідеальним героєм? Ми вже мали ідеального героя — Володимира Ілліча Леніна, а тепер про нього виявляється таке, що ой-ой-ой, починаючи від патологічної жорстокості до специфічної сексуальної орієнтації.
Тож чи має право Іван Мазепа вважатися національним героєм України? А На¬полеон Бонапарт є національним героєм Франції? І що ж він зробив для неї? Най¬перше завів десятки тисяч французьких солдатів у піски Сахари і кинув їх там напри¬зволяще, а сам утік до Франції. Потім завів уже сотні тисяч у сніги Росії і знову кинув напризволяще. А скільки з його волі полягло французів у боях під Ієною, Аустерліцом, Ватерлоо? І за що, власне кажучи? За те, щоб він посадив на тронах європейських королів своїх бездарних родичів і через них управляв усією Європою? А що з того мав би рядовий француз? Гітлер принаймні обіцяв кожному німцеві маєток з рабами на завойованих землях. То за що робити Наполеона, — до речі, на¬віть, так би мовити, неповноцінного француза, бо ж він корсиканець, — одним із най¬більших героїв Франції?
Але... Але це не наша справа — вказувати французам, кого вони мають робити героєм. І дуже часто герой одного народу зовсім інакше сприймається іншими наро¬дами. Ми досі пишаємося нашим князем Святославом Хоробрим, а як до нього ставилися ті народи, що жили на Дунаї, а він туди прийшов і вирішив, що це має бути центр його держави? Хто його туди просив, окрім візантійського базилевса, яко¬му це було потрібно для своїх загарбницьких планів?
Для нас Чінгісхан — символ однієї з найбільших історичних трагедій нашого на¬роду, а для монголів він — засновник їхньої могутньої держави. То що — заборонимо монголам ставити у своїй країні пам'ятники Чінгісханові? А послові Ізраїлю, який перед журналістами зронив фразу, що для вас, мовляв, Хмельницький і Петлюра — національні герої, а для нас вороги, треба було б нагадати, що історія знає немало випадків переслідування євреїв, почавши від середньовічної Іспанії і до новітньої Німеччини. І що в Україні єврейські погроми виникали стихійно, а не були державною політикою, як в уже названих країнах, або в царській Росії, або план Сталіна пере¬селити всіх євреїв на Далекий Схід, організувавши по дорозі «стихійні вибухи невдо¬волення народу», в результаті яких до місця призначення не доїхав би жодний єврей. Нарешті, може, варто було б подарувати не дуже дипломатичному дипломатові істо¬ричні матеріали, з яких він міг би щось більше дізнатися про період УНР, про Центральну Раду і особисто про Петлюру, бо він же з історією України, напевно, знайомився по радянських підручниках.
Базилевський у своїй статті цитує часто «Історію Русів» як істину в останній інстан¬ції. Але, шановний поете, «Історія Русів» якщо і є документом, то саме документом своєї епохи. Це не об'єктивний курс історії України, це пропагандивний твір. який ставив своєю метою розбудити національну свідомість малоросів-українців. Можливо, саме тому автор і не поставив свого імені, бо розумів: заради патріотичної мети він грішить проти істини? Я не маю місця й часу для аналізу всієї «Історії Русів», але на одній цитаті, наведеній Базилевським, хочу зупинитися. На тій, де українську знать звинувачують, що вона спершу пішла на унію з Римом, а потім взагалі перейшла в католицизм. Це велика помилка! Унія не була перехідною ланкою від православ'я до католицизму!
Лише недавно мені вдалося прочитати літературу, яка зображає Брестську унію з різних точок зору, і я дійшла висновку, що не була Брестська унія, як це подавала російська, а за нею і радянська історіографія, об'єднанням православної церкви з ка¬толицькою. І не були Балабан, Терлецький, Потій зрадниками українського народу, а були мудрими політиками, які намагалися врятувати українців від ополячення та від дискримінації. Як відомо, в 1453 році Константинополь — славний Царгород дав¬ньоруських літописів — був захоплений турками-османами і перейменований на Стам¬бул. Яка влада, який авторитет були у константинопольського патріарха, хоч він і йменувався — та й досі йменується — вселенським? Ніяких. Від кого ще могли чекати захисту православні в Польському королівстві? Від Києва? Від Москви? Отож потім тавровані, зокрема палким Вишенським, ієрархи зробили дуже мудрий дипломатичний крок, хоч їх відразу не зрозуміли, з одного боку, багато духовенства і віруючих, а з другого — польський король і католицькі сановники. Справа в тому, що греко-католицька церква підпорядковувалася безпосередньо римському папі і таким чином ви¬явилася незалежною від польської католицької церкви. Не так давно мені доводи¬лося перекладати видані в Англії так званим «кулком пшияцюл Львова» брошури про ситуацію в Галичині під час фашистської окупації. Знали б ви, скільки там пеку¬чої ненависті до греко-католиків! До речі, папа Іоанн Павел II теж не дуже при-хильно ставиться до греко-католицької церкви (відомо, що за походженням він поляк).
Отож саме Брестська унія значною мірою сприяла збереженню українців як нації. Не марно серед так званих «будителів» у Галичині дуже багато греко-католицьких священиків або їхніх дітей. Сталін знав, що робив, коли найперше знищив греко-католицьку церкву. І знають, що роблять, оті «невидимки», які намагаються зіштов¬хнути греко-католиків і православних. Я можу сказати лише одне: не даймося! Мій покійний батько, який за поляків мало не був відправлений до Берези-Картузької, за «перших совєтів» — на Соловки, за німців чудом уникнув розстрілу, а «за других совєтів» таки потрапив на золоті копальні Колими і повернувся в Україну лише через 25 літ, сказав мені, десь ще чотирилітній дитині, коли я висловила думку, що всі люди на світі повинні стати православними християнами: «Дитино моя, хай кожна людина молиться Богу так, як навчили її батьки, головне, щоб вона молилася Богу і виконувала Його заповіти». Так сказав мій батько, православний священик.
В чому я погоджуюсь з Базилевським — це в тому, що є в нашого народу схиль¬ність до втрачання своєї національної ідентичності, до того, щоб «потурчитися-по-бусурменитися», спольщитися, зрусифікуватися. Кожна мова — принаймні наскільки мені відомо — має відповідник нашому слову «зрадник», а от «перевертень» — це лише в українській мові. Колись я вже над цим розмірковувала в статті «Україна — держава для кого?», яка була опублікована в журналі «Український засів», а потім передруковувалася в інших виданнях. Хочу додати лише таке. В мене є з цього приводу своя теорія. Великий народ, який має свою державу, має в своїй менталь¬ності великодержавницьку гордість (в якій я, зрештою, не бачу чогось особливо по¬ганого). Чого він буде відмовлятися від своєї національності, коли це така гордість — бути росіянином, англійцем, французом, іспанцем? У ментальності невеликого народу, державного чи недержавного, закладено інстинкт самозбереження: нас мало, тому ми повинні триматися свого, щоб наш народ не зникнув з лиця землі. І є така «критична маса»: народ достатньо великий, але бездержавний. Його не втримує ні національна гордість, ні інстинкт самозбереження. Таким був український народ. Я вірю, що від¬нині він таким не буде, бо має свою державу.
Тут мені хочеться зробити невеликий екскурс у моє дитинство. Ще «за Польщі» приїхали ми в невелике містечко, і я завела собі там подружку. Батьки з нею роз¬мовляли польською мовою, отож і я розмовляла польською і взагалі вважала їх поляками. Потім прийшли «перші совєти», і раптом з'ясувалося, що мама моєї по¬дружки — росіянка, і вона почала розмовляти зі своєю донькою лише по-російськи. Потім прийшли німці, в перші ж дні утворилася «Просвіта», українська поліція, само¬управління, і батько моєї подружки сказав мені: «Чого це ви досі між собою роз¬мовляєте польською мовою? Розмовляйте українською, адже ми українці». Потім ми звідти виїхали, і я вже не знаю, якою мовою розмовляли батьки моєї подружки «за других совєтів». Раніше я згадувала про них осудливо: перекинчики, пристосуванці! Тепер я думаю: якими ж незахищеними відчували себе ці люди! Не захищеними ні своєю державою, ні своїм народом.
Тепер хочу торкнутися бодай конспективно деяких епізодів нашої історії, почавши з найдавніших часів.
Мені не вдалося прочитати «Путь ариев» Канигіна, бо не маю вільних 8 гривень (саме стільки коштує у Львові ця книжка). Але коли деякі люди — скорше не істо¬рики, а дилетанти від історії — виводять українську історію хто з трипільської куль¬тури, а хто просто з неоліту, то я бачу в тому поле для діяльності справжніх вчених, але не привід для пихи. Вважати, що древній народ в принципі кращий від молодого — це все одно, що вважати сімдесятилітнього діда в принципі кращим від сімнадцятилітнього хлопця.
Чи принижує моїх слов'янських предків «норманська теорія»? Анітрохи! Навпаки, вона стверджує, що в той час Західна Європа відставала в державному будівництві від східних слов'ян. Адже не принижує англійців факт, що вони в 18-му столітті за¬просили на англійський трон Ганноверську династію. Чого-чого, а гонору полякам не бракує, а хто тільки не був у них королем: литвин Ягайло, француз Генріх Валуа, угорець Стефан Баторій, шведська династія Ваз, саксонські курфюрсти. Але Польща залишалася Польщею.
Чи принесло нам шкоду прийняття християнства з Візантії? Хоч хрещення Русі відбувалося, напевно, не так ідилічно, як це описано в історичних оповіданнях для дітей Антона Лотоцького, але все ж таки не рівняти християнізацію Русі з комунізацією Росії. І якщо люди протягом тисячі років тримаються християнства, навіть коли могли б відмовитися від нього, значить, саме ця віра відповідає ментальності нашого народу.
А бачу лише один поганий наслідок введення християнства на Русі: воно дало поштовх до місіонерства, спрямованого в сторону наших північно-східних сусідів. Жили там собі в глухих лісах меря, весь, «чудь белоглазая», словом, племена, про які ми зараз нічого не знаємо, бо російською історіографією було зроблено все, аби і слід по них затерти. Яка в них була соціальна організація, яка мова, яка віра, яке господарство? Я думаю, що були вони мисливцями, рибалками, збирачами їстівних рослин, можливо, вели «бартерну торгівлю» з південними сусідами. І от пішли сюди місіонери в супроводі загонів, так би мовити, добровольців-дружинників. Не дово¬диться сумніватися, що ті добровольці мали специфічні риси характеру: схильність до авантюризму, підвищену агресивність, що це були люмпени або й люди, які зайшли в конфлікт із законом. Захоплювали вони в лісах якесь плем'я, хрестили (звідти ще па початку нашого століття люди, що займалися землеробством, в Росії називалися «крестьяне»), змушували оселитися і займатися землеробством. Місіонери вчили новонавернених мови, вчили по церковних книгах, тому російська мова ближча до цер-ковнослов'янської, ніж українська. Оце і були початки кріпацтва в майбутній Московії. А добровольці-дружинники брали собі місцевих жінок, передавали дітям у спадщину свою підвищену агресивність — от і маємо те, що Лев Гумільов охрестив «російською пасіонарністю».
Але що ж — назад нічого не повернеш і не зміниш.
А тепер переходжу до нашого часу і хочу захистити Леоніда Кравчука, для якого Базилевський не знайшов жодного доброго слова. Я бачу дві помилки Кравчука. Перша: коли він став президентом, то поставив в областях своїми представниками суціль колишніх секретарів обкомів (а вони ж тягнули за собою весь останній апа¬рат). Я тоді думала: він їх знає як облуплених, він змусить їх працювати на не¬залежність України, вони його не обдурять. Проте Кравчук не зумів змусити їх пра¬цювати. І друге: чому багатолітній ідеологічний працівник не зрозумів усієї ваги ідеологічної роботи? Чому допустив, щоб задушили українську книгу і українську пресу, чому не подбав, щоб різко підняти рівень українського телебачення? І все ж колись історія оцінить політичну мудрість і обережність Кравчука. Він «між крап¬линками, між краплинками» вивів Україну з Союзу і не дав перетворити Крим у другий Карабах чи бодай Придністров'я. Він був тим першим, хто створював між¬народний «імідж» нової країни. Давайте оцінювати Леоніда Кравчука за те, що він зробив для України, а не за те, що він не зміг, не зумів чи не встиг.
Що ж торкається інших сучасних керівників України... Мені здається, що Леонід Кучма зараз саме на своєму місці, як перед ним був Леонід Кравчук. Саме такого президента нам зараз потрібно: досвідченого господарника і організатора, людину розумну і врівноважену. Що мені найбільш симпатичне в нашому президентові: я не бачу в ньому найменшої схильності до диктаторства, впевненості у своїй не¬погрішимості. Може, в нього, на відміну від мене, не з'являються на очах сльози розчулення при звуках нашого гімну, але він усвідомлює себе президентом саме не¬залежної України і робить усе, щоб вивести її з економічної кризи, як перед тим Кравчук вивів її з політичної кризи.
Мені особисто симпатичний наш новий прем'єр-міністр Павло Лазаренко: здається, що він розумна, енергійна і порядна людина, але ще минуло надто мало часу, щоб він це ствердив своїми справами.
Я бачу цілий ряд політиків нового типу: це мої колеги по Демократичній партії Володимир Яворівський і Петро Осадчук, Олександр Ємець, Сергій Головатий, Іван Заєць, Віктор Пинзеник, Роман Шпек, Віктор Ющенко, тепер ось так яскраво засві¬тився Михайло Сирота. Як жаль, що десь відійшов у тінь Костянтин Морозов і що відправив себе у «самовигнання» Дмитро Павличко, а також що не можу назвати жодного жіночого імені, але вірю, що вони знайдуться.
І щоб з такими людьми ми не вийшли в люди?
А статтю Володимира Базилевського я вважаю не просто прикрою, а шкідливою. Навіть не тому, що він виносить сміття з хати. В кожній хаті, коли в ній живуть люди, збирається сміття, і його треба час від часу виносити. Але жодна нормальна людина не робить це під сурми і тулумбаси і не скликає сусідів подивитися, скільки того сміття зібралося і яке ж воно найбільше сміття на світі. Маю іншу причину для тривоги.
Найбільший поет з усіх чотирьох євангелістів, Іоанн, починає своє Євангеліє загад-ковими словами: «Напочатку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог був Слово... Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього».
Що б це означало, як його зрозуміти?
Писала я статтю про репресованих письменників і подумала: ну як це так, що талановиті поети безпомилково визначали свою смерть? «З вогню я вийшов і в вогонь вернуся» — це Володимир Свідзинський. «Щоб Бог мені послав гарячу смерть — не зимне умирання» — Олена Теліга. «Скінчиться все в пошарпанім хліві, де ще стоїть моє стареньке ліжко» — Леонід Терехович. Оця мить теж, мабуть, назавжди закар¬бувалася в моїй пам'яті. Вечір, я сиджу за своїм робочим столом, обклалася книж¬ками, пишу ту статтю, вибираю цитати, в яких кожен пророкує свою смерть. І рап¬том мене, як блискавка, пронизала думка: а що, коли все було навпаки? Не поети передбачили свою смерть, а самі запрограмували її своїми віршами? Бо ж Слово — це Бог, і в Космосі, який нас оточує, існують в зародку різні програми, які вмика¬ються відповідним словом. Недарма ж з давніх часів у всіх народів існували інсти¬тути благословення, прокляття, заклинання, молитви. Правда, вони не завжди спра¬цьовували, але це лиш значить, що там щось не так або не в той момент було ска¬зано. Як в отій казці, де треба було сказати: «Земзі-горо, відчинися!» — і лише тоді вона відчинялася, і бодай один спотворений звук приводив до того, що закляття не діяло.
Мені вся стаття Базилевського зводиться до такої тези: ми, українці, споконвіку нікчемні, не здатні на створення своєї держави, ми хвора нація, в нас рабська психо¬логія. Базилевський бачить з того один вихід: МИ МАЄМО СТАТИ ІНШИМИ! — і тут же висловлює сумнів, що ми на те здатні. І я боюся, щоб він цими своїми словами не ввімкнув відповідну космічну програму. Бо, наприклад, я маю теорію, що древня держава Ізраїль загинула через те, що на неї накликали загибель її пророки. Отими своїми словами: «Гори Ізраїлеві, послухайте слова Господа-Бога!.. Ось я спро¬ваджу на вас меча і вигублю ваші пагірки». Можливо, вони того зовсім не хотіли, вони хотіли кращого для свого народу, але от — космічна програма відгукнулась на слово.
В контраргументі відомому поетові і критикові, лауреатові Державної премії імені Тараса Шевченка Володимирові Базилевському я хочу процитувати іншого поета. Його життя пройшло в роботі заради нужденного шматка хліба (останнє місце робо¬ти — нічний сторож у школі в рідному селі Кучинівці на Чернігівщині), по тюрмах і психушках. Єдина крихітна збірочка його віршів була видана заходами журналіста Віталія Москаленка вже після смерті поета. А вірші Леоніда Тереховича сповнені такої любові до України, до свого народу, до життя. Так ось, він писав:

Нам рости і зростати до чистих висот,
В повен зріст ми вставати покликані.
Ми — народ. Ми — великий народ.
І пора почуватись великими.

Я так хочу вірити, що саме оці слова ввімкнуть ту таємничу космічну програму і стануть дійсністю.
А наразі я, Галина Гордасевич, громадянка незалежної України, говорю в душі своїй: «Дякую Тобі, Господи, що дав мені жити в такий прекрасний історичний час і не лише бачити все на власні очі, але й у міру моїх сил бути учасником цих великих подій. Дай мені ще вміння розповісти про це так, щоб наші правнуки зрозуміли, від¬чули і оцінили нас по заслугах наших».



Пам'яті Олега Ольжича

Що лишилось від тих поколінь,
 Які жили до нас?
Черепки, порох і тлінь –
Усе перемелює час.

Що лишилось від їх журби,
Їх радощів, їх болінь?
Намело піщані горби,
Під піском – тлінь.

Для чого народжені ми –
Ясні очі, крицеві серця?
Ми сонце виводимо з тьми,
А шлях – без кінця.

Десь впадеш, невідомий, в бою,
Та для смутку немає причин,
Бо значили дорогу твою
Ідея і Чин.


Товариство

Яке товариство зiбралось!
Яке товариство, братове!
Давайте пiднiмемо чарки,
Щоб вiчною дружба була!
Ти нас не лишай нiколи,
Наша незрадна любове!
Ти ж, чорна, недобра думко,
Нам не затьмарюй чола!

Яке товариство зiбралось-
Добiрне, немов перемите!
Давайте сядемо ближче,
Тiснiше плече до плеча!
Пройшли ми крутi дороги,
Нелегке сплатили мито,
Не марно в очах наших ясних
Навiк залягла печаль.

Та зараз про це не будем.
Нам зараз не до печалi.
Ви чуєте: на гiтарi
Вже забринiла струна!
Давайте усi заспiваєм!
Ми надто довго мовчали,
Ми маємо право на пiсню –
Нехай зазвучить вона!

Це пiсня вiри й надiї,
Любовi й гiркої муки,
Це пiсня про тих, хто вижив
І хто не вийшов з пiтьми.
З’єднаймо руки, братове,
Подайте сусiдам руки!
Жили ми нелегко, та чесно,
Нiкого не зрадили ми.

Хай судять нас нашi дiти,
Хай судять нас нашi внуки,
Та правнуки зрозумiють,
Як воно справдi було.
Ми долю собi вибирали
По совiстi, не з принуки,
Ми вiрили в те, що правда
Колись переможе зло.

І хоч сивина на скронях,
Та серце й зараз готове
Туди, де з-за темної тучi
Майбутнього сонце встає.
Яке товариство зiбралось!
Яке товариство, братове!
Дякую, що зiбрались!
Дякую, що ви є!

Хто ми?

Це ганьбити себе чи славити:
- Що ж, мовляв, ми за етнос такий?
Та не можуть діагноз поставити
Найкращі що є діагностики.

Ходили предки до бою,
Досвідченими і оружними...
Забрали у нас зброю:
- Не смієте бути мужніми!

Скорилися, хоч не одразу.
Що ж, будем людьми цивільними...
А нам - кріпацькі укази:
- Не смієте бути вільними!

Що ще може трапитись злого?
Ніби світ відрізали мурами...
А нам відбирають слово:
  - Не смієте бути мудрими!

І як там серця боліли,
Та й цю ганьбу перенесли ми...
Зрікатись батьків звеліли:
- Не смієте бути чесними!

Була переповнена чаша,
Що з кришталевими вінцями.
Гірка була доля наша:
    - Не смієте бути вкраїнцями!

                2
То що ж ми чинити маємо?
Що нам тепер робити? –
Рабів у собі убиваймо!
Воскрешаймо мужність убиту!
Мудрість чужа - це полова,
Яку нам дарують з милості.
Вертаймось до рідного слова,
Учімося заново мислити.
І найважчого нам не забути:
Так, як є,- голодними, голими,-
На могили батьків забутих
Принесімо повинні голови.
Там, де горе полин зростило,
Пропечуть наші сльози землю.
І обізветься батько: -Дитино,
Каяття твоє я приємлю.
Ти замов лише службу Божу,
Запали восковії свічі
І скажи: -Віднині я можу
Чесно людям дивитись у вічі!

Починається наша історія
На новій, на чистій сторінці.
Відтепер в піднебеснім просторі
Українці ми! УКРАЇНЦІ!

Історія жінки

Так, жiнка в свiт приходить для любовi!
Любити маму – поки ще мала,
Любити ляльку – трохи пiдросла,
А коли вперше вийшла за порiг,
Любити сонце i м'який морiг,
Дiм батькiвський i квiти чорнобровi
Бо жінка в свiт приходить для любовi.

Вона росте – росте її любов,
Ростуть її бажання i надїї.
І от приходять роки молодiї,
І по землi вона не йде – несеться,
Тривожно прислухаючись до серця,
Що в гулi мiст чи шелестi дiбров
Пiдкаже їй: – Оце твоя любов!

Це та любов, що перша i остання!
Такої ще на свiтi не було!
Її дiткнутися не смiє зло!
Вона яркiш, нiж сотня сонць сiя!
Вона – твоя ! Вона лише твоя!
Тобi її на сотню рокiв стане!
Це та любов, що перша i остання.

І відшумить весільний водограй,
Та як же знову свiту не радiти,
Коли народжуються в тебе дiти!
І ночi всi недоспанi дарма,
Коли воно лепече вперше: – Ма...
І ти – свята. І в серцi в тебе рай,
Хоч здаленiв весiльний водограй.

І от пливуть лiта, лiта, лiта...
Годуєш всiх, сама, бува , голодна,
Часами все те винести не годна,
Та будеш захищати як в бою,
Оту домашню каторгу свою
Хоч сум торкає очi i уста,
І хоч пливуть лiта, лiта, лiта....

Але якби усе почати знов?
Адже обiд щоденний – це любов!
Сорочка, чисто випрана, – любов!
І ночi, що не спала ти – любов!
І пiсня, що спiвала ти, – любов!
І квiти, що посiяла, – любов!
І очi правнукiв яснi – любов!
І Україна вся – одна любов!
Було б все так, якби почати знов.
Жiноча доля в свiтi – це любов.

Прощання з літом

Я так тебе, лiто, любила,
I ти у мене було.
Скоро прийде зима бiла,
I мороз розмалює скло,
А я тебе, лiто, любила,
І ти у мене було.

Ти так мене цiлувало,
Що й досi губи в вогнi.
Коли снiгiв покривало
Ляже пiд ноги менi,
Згадаю, як ти цiлувало,
Що й досi губи в вогнi.

Ти мене зчарувало зовсiм.
А може, я винна сама?
Бо забула, що прийде осiнь.
Бо забула, що прийде зима.
Ти мене зчарувало зовсiм.
А може, сама я, сама?

Що робити, як ти минуло?
Але ж ти у мене було!
Вже в обличчя морозом дихнуло,
Вже пiд ноги снiгами лягло.
Не кляну тебе, що минуло.
Дякую, що було.


***
Я осягнула вищу мудрість:
радіти прохолоді ранку,
про те не дбаючи, що  скоро
його замінить душний день;

і пісню слухати прекрасну,
про те не дбаючи, що скоро
вона скінчиться;

і пити воду прохолодну
і вже зарані не терзатись,
що не нап’юсь на все життя,
що знов мене пектиме спрага;

і вдячно, ніжно, обережно
в долоні брати кожну радість,
яку життя мені дарує.


***
На долонях,
        на моїх долонях
Снігу сріблястого луски.
На долонях,
        на моїх долонях
Цвіту ніжного дві пелюстки.

На долонях,
        на моїх долонях
Немовля, в пелюшки сповите.
На долонях,
        на моїх долонях
Стигле яблуко, соком налите.

Я йду по ясних оболонях
Серед сонця, грому і вітру.
На моїх жіночих долонях
Доля всесвіту, щастя світу.

У кав’ярні “Гроно Діоніса”

Сиджу в кав’ярні маленькій,
п’ю каву,
чорнющу, як ніч,
і гірку, як доля моя,
і все чекаю ще
на руку твою ласкаву,
і вслухаюсь в глибини пам’яті,
чи почую твоє ім’я?
Та вже не надіюся,
що колись-то отримаю Нобеля,
хоч би й писала
до знемоги,
до самозабуття,
бо після голодоморів,
концтаборів
і Чорнобиля,
що напишеш,
щоб вразило більше,
аніж саме життя?
Я вже знаю,
що не об’їжджу всю Європу,
а де вже, щоб побувати
на іншому материку,
а проте не наливайте
в чашку мою сиропу –
ні на що не проміняю
долю свою гірку.
Бо кожна моя сльоза
вже діамантом стала,
а кожен мій чорний день
в небі зорею сія.
Крутою дорогою йшла,
та дійшла таки – не пристала.
В маленькій порожній кав’ярні
п’ю чорну каву я.


Доля поета

Минули дні поразок й перемог,
Верхів'я щастя й урвища розпачні.
За кожен день, який тобі дарує Бог,
Будь вдячний.

Що влада? Натовпи німих нікчем!
Що слава? Заздрість, схована під усміхом!
Той, що укрився за твоїм плечем,
Твоїм, не порадіє успіхам.

Це все, відомо, суєта суєт.
Не називай цього ні горем, ні бідою.
Якщо не віршомаз ти, а поет,-
Їж черствий хліб і запивай водою.

І хай тебе штовхають у юрбі,
Пускають плітки й дотепи солоні,-
Відкрий вночі вікно - і Бог тобі
Найкращу зірку покладе в долоні.

***
І учні не вчать, і дорослі не знають,
Та ще мене визнають, ще запізнають!
Вийде юнак із отецького дому –
Я стану в пригоді йому,молодому
Дівчина буде з кохання марніти –
Я її втішу: - Рідна мені ти!
Старим засвічуся промінням весіннім,
Отим, що сіяло на їхнім весіллі.
Вспокійся, моє самолюбство, мовчи ти!
Ну, хай і не будуть у школах учити,
Та будуть читати, і в голову класти,
І юні поетки рядки мої красти.

***
Не покладу перо, хоч стомилась рука,
Додам ще свою казку до довгого ряду.
А як буду голодна – спечу собі колобка,
А як буду  сумна – заведу собі курочку рябу.

Така моя доля. Ну, що поробиш? Така!
Їдуть, мої літа, постукуючи колесами.
А як буду бідна – змайструю з соломи бичка,
А як буду самотня – витешу дерев’яного Телесика.

***
Ой, повезли Галю темними лісами,
Прив'язали Галю до сосни косами...
А щоб слухала батька-матір,
Та не рвалась в широкий світ!
І стали біля неї сосни на варті,
І до ніг їй послався калиновий цвіт.
І виходили з гущавини сарни й лисиці,
Не насмілювались ближче підійти.
І тільки конвалія принесла росиці,
Щоб губи зволожила в час самоти.
Ой, Галю, Галю, сестрице Галю.
Пройди крізь вогонь, крізь смертельну муку.
Брате мій вірний, темненький гаю,
Не видай нікому пекучого смутку.
В темному гаю вогонь догорає,
Сосни застигли годиною пізньою.
Всі смутки та болі серце вбирає,
Щоб потім зробити їх власною піснею.

11.11.1971р.

***
Сказали птиці: літати доволі!
На десять років позбавили волі.
Досить з вітром в піжмурки грати!
Кинули птицю за мури, за грати!
А якій літалось, а як їй любилось...
Ах, як її серце у розпачі билось!
Роки пройшли. Змінилась погода.
На птиць, щоб у клітках, минула мода.
Прийшли урочисто, з щемом у серці,
Під бурхливі оплески відчинили дверці
— Злітай, птице, у чисте небо!
Глянь, як довколо весняно, травнево!
Співай пісні, вий гнізда із рути,
Лише... узгоджуй свої маршути.
А птиця за дверці ступила несміло.
А птиця крилами змахнула невміло.
Ох, пізно ти, доле, двері відкрила!
Бо де ж полетіти, як всохли крила.

23.01.1965р.

***
Хочете - приймайте на віру,
Що зі мною вчинили:
Зняли з мене шкіру
Та й вичинили,
Та й пошили чоботи,
Чоботи на рипах,
Та й сказали: - Чого ти
Холодна, як риба?
Взувай-но на ніжки
Та вшквар гопака.
Та ну ж, не маніжся!
Ач, горда яка!
... Ну що ж, станцюю. Гаразд.
Бог дасть, не  в останній раз.

8.07.1963р. Москва

***
Для мене "культ"- не абстрактне поняття,
Не історія, стара, як легенда.
Для мене "культ", коли хочете знати,
Це молодість, за гратами проведена.
Це не розмова, коли робити нічого,
Не запізнілі жалі та зітхання,
Це - мої вірші на столі у слідчого
Про першу весну і про перше кохання.
Липи розквітлі вливаються в вікна.
Вальс із парку кличе до танцю.
А я ось зараз признатись повинна...
А в чому ж я, власне, повинна признатися?
Для мене електрика - не світла озерця,
Що їх ліхтарі розливають у темряві ночі.
Вона мені стала пороком серця,
Ранніми зморшками підкреслила очі.
Це, може, не має великого значення
І в історії ніяк не позначиться,
Та коли у дівчат були перші побачення,
Коли їм хлопці почали всміхатися,-
Я заповнювала блоки бетоном,
Я розвантажувала баржі з цементом.
Я дуже пізно познайомилась з капроном
І ще пізніше - із перманентом.
Та якби до мене з'явилась фея
Що може виконати прохання кожне,
Я б не стала просити в неї
Забрати в мене життя тривожне.
Я б не схотіла прожити по-іншому
Жодного дня, ані жодної хвилі.
Всі мої дні, у минулому лишені,
Шрами на серці моїм залишили.
Тільки якби не минуле, не пройдене,
Не було б і мене ось такої, як зараз.
Я бережу свої згадки, як ордени,
Найстрашніша із зрад - це себе зрадити.
І якщо я все це разом з країною
Змогла перетерпіти і подолати,
Значить, стала я мудрою,
Значить, стала я сильною,
Значить, в світі ще мушу зробити багато.

1964р.

***
Межи мною і вільним світом
Були дроти, в п'ять рядів натягнені,
І з вишок, суворо і непривітно,
Дивились хлопці, в форму одягнені.
Та якби до мене з'явилась фея,
Що може виконати прохання кожне.
Я б не стала просити в неї
Забрати в мене життя тривожне.
Я б не схотіла прожити по-іншому
Жодного дня, ані жодної хвилі.
Всі мої дні, у минулому лишені,
Шрами у серці моїм залишили.
Тільки ж, якби не минуле, не пройдене.
Не було б і мене, а була якась інша.
Я бережу свої згадки, мов ордени.
Від себе відмовитись - зрада найгірша.
Я знаю: майбутнє в нас буде погоже,
Неправда і зло відійдуть у минуле.
Тільки забути його я не можу,
Не вимагайте, щоб я все забула.

1964р.
Донецьк, Макшосе 23/41
Гордасевич Галина Леонідівна
(так датовано у рукописі)

***
Коли на губи мої сходить важка німота,
Така німота, що мовити слово несила,
Прийди до мене, давня пісня проста,
Що мама співала, коли ще під серцем носила
Про чисте поле, про синє море,
Про червону калину з темного лугу,
Про силу козацьку, що ворога зможе
Та про гірку материнську тугу.
Щоб в полі лунало, щоб в небі бриніло,
Щоб підступало сльозами до горла.
За хвилю слова — роки мовчання.
Я згодна, доле, на таку плату.
І тільки потім довгими ночами
Над чужею піснею сиджу і плачу.

11.07.1972 р.

***
Не можу про Вкраїну патетичним тоном
І в екстазі солодкім не завмираю.
Колись я тягала носилки з бетоном,
А зі мною - Розенберг Рая.
Були обом безрадісні ночі,
Пересилки, "параші", етапи,
І в час перевірок на грудях дівочих
Чужі безсоромні лапи.
Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці.
І що ви розводите мені теорії
Про засилля жидівське всюди!
Той, хто бачив тюремні зорі,
Довіку їх не забуде!
Хай інший копається в історії гної,
Між покидьками кривди дрібні збирає,
Та я пам’ятаю: носилки зі мною
Носила Розенберг Рая!

1966 р.

ТОЧНО ДАТОВАНИЙ ВІРШ

Цей вiрш я написала двадцять п'ятого лютого
Тисяча дев'ятсот шiстдесят сьомого року.
Я точно датую його, бо все мене лають,
Що нема в моїх вiршах ознак часу.
Кажуть, такi вiршi могли бути написанi
І сто, i двiстi, i триста рокiв тому.
Кажуть, такi вiршi можуть бути написанi
І через сто, i двiстi, i триста рокiв.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Жiнки плакали, коли їх залишали кохані?
Я не думаю, що через триста рокiв
Вони будуть цьому радiти.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Люди боялися смертi?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Вони будуть чекати смертi, як визволення.
І хiба я винна, що триста рокiв тому
Зраду карали смертю?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Зраду вважатимуть доблестю.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх прадiдiв.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх правнукiв.
Бо ж я - та ланка,
Що з'єднує минуле з майбутнiм.


Рядок з  літопису

В той рiк не було на Русi
Нi мору, нi гладу,
І домовилися князi всi
Хоч до якогось ладу.

І коли йшли вороги здаля,
То в дорозi пристали,
І мирна була земля,
І отроки пiдростали.

І гарно було молодим
У весiльнiй одежi.
І коли в небо здiймався дим,
То вiд вогнища – не вiд пожежi.

І вчасно посiяв сiвач,
І яблуня квiтувала,
І мати спекла калач –
Родину нагодувала.

І радiсно їй було:
З муки ж бо, а не з полови.
А муж як сiдав в сiдло,
То хiба що на лови.

І знак бiди не звисав
З темного неба нiчного.
І чернець в манускрипт записав:
«Сей год не було нiчого.»

Початок Історії
                                
                                Іду на ви
                                Князь Святослав

О, як це було благородно
В той далекий кривавий час,
Йдучи на сусiда походом,
Попередити: йду на вас!

Кликав князь наймужнiшого воя,
Затаївши образу кревну.
Княже слово узявши з собою,
Той рушав у дорогу непевну.

І скрипiли на дибi голосно
Костi слов’янськi бiлi,
І хилились додолу голови,
За нiч одну посивiлi.

Гей, чи чуєш, чи бачиш, княже,
Як посланцi твої конають?
– Скiльки кiнних у князя, скажеш?
Скiлькi лучникiв? – Я не знаю.

– Що ж ти знаєш? Чи вже й забувся,
Із якого ти племенi-краю:
– Я з країни, що зветься Руссю,
Я за честь її помираю.

Не радiйте! Сконаю скоро я,
Тiльки й вам залишилось мало...
Так вступали князi в Історiю.
Так Історiя починалась.

Богун в Переяславі

Вийшов з свiтлицi. На горлi петля.
Дихати важко.
Спокiйно спить укохана земля.
Чи все ж зважено?

Самоцвiтно снiги грають
В мiсячнiм сяйвi.
Мiй рiдний, мiй бiдний краю,
Чи ж я в тебе зайвий?

Зiйде сонце, розтопить снiг.
Чи ж завжди так гине неправда?
А коли я один проти всiх,
То, може, не маю права?

А чому я один проти всiх?
Чи послiпли всi, чи захмеленi?
Ой, ще бути кривавiй росi
По веснянiй довiрливiй зеленi.

Паща лева, кігті орла,
Посол, мов вертка лисиця.
Як могла, як ти, нене, могла
До когось в прийми проситься?

Допросилася. Маєш. Радiй.
На нескiрного сина не сердься.
В мене шабля, та кiнь гнiдий,
Та куля ворожа
                        в серце.

Пам'яті Олександра Олеся

Як буду в дальньому краю
Блукати в горах та яругах,
Кому повiм печаль свою
I прихилюся, як до друга?

I вже не поза, вже не гра,
А справжнiй бiль за серце тисне,
I звiтувати вже пора
За все, що ми зробили, пiсне.

Бо стiльки слiз, i стiльки днiв,
Весняно-сонячних i хмарних,
I стiльки слiв, i стiльки снiв
Розгублено в блуканнях марних.

Блуджу в далекому краю
Та зела гiркiї збираю.
Кому повiм печаль мою?
Кому я пiсню заспiваю?

Слід зірниці

І знову долонi, холоднi, мов лiд,
Тулю до гарячого чола.
Живу... Помру...
А чи лишиться слiд?
Чи однаково: жила – не жила?

Пролетiла птиця.
А який по ній слiд?-
Тiльки вiтер з-пiд сизого крила.

Спалахнула зiрниця.
А який по ній слiд?-
Тiльки серце чиєсь обпекла...



                                                        Едгард По

(переклад на українську – Галини Гордасевич)
Ворон

В північ хмуру, непривітну, з-поміж інших непримітну,
Я чекав, що мудра книга мені спокій принесе.
Задрімав. Та хтось постукав.
Раптом чую — хтось застукав,
Хтось тихесенько застукав. Чи мені здалося се?
— Гість,— шепнув я,— мабуть, стукав.
Чи мені здалося се?— Пізній гість — ото і все.

Пам’ятаю: був це будень. Панував суворий грудень.
Пригасала жару груда, на підлогу впала тьма.
Я чекав, що прийде ранок. Книги я читав старанно,
Щоб загоїть серця рани. Де ж тепер Лінор сама?
З ангелами стала також ангелом Лінор сама,
Тут їй імені нема.

В занавісці пурпуровій я помітив колір крові
І відчув: мене від страху мов пропасниця трясе.
І щоб серце вгамувати, став я тихо промовляти:
— Пізній гість прийшов до хати.
Чи мені здалося се?
Гість якийсь прийшов до хати.
Чи мені здалося се? —
Тільки так, ото і все.

Раптом дух мій став сильніше.
Не вагаюсь, як раніше,
І кажу: — Хто за дверима? Кого бог мені несе?
Задрімав я, мов на лихо, ви ж постукали так тихо,
Я подумав, що се вихор чи мені здалося се.—
Відчинив я навстіж двері: — Кого бог мені несе?—
Темрява — ото і все.

У печалі і тривозі так стояв я на порозі.
Що я думав — жоден смертний не посміє думать се.
Все довкіл мене мовчало, тільки слово прозвучало,
Так тихенько заячало, вітер в ніч його несе.
То: «Лінор»,— шепнув я слово, вітер в ніч його несе,
Тільки так, ото і все.

Від неспокою здригнувся і в кімнату знов вернувся,
Тільки чую: знов хтось стука, хтось віконницю трясе.
Я кажу: — Вагатись годі! Хто там при такій негоді
Підкрадається, мов злодій, чи кого там бог несе?
Виясню цю таємницю, кого бог мені несе.—
То лиш вітер, от і все.

Відхилив вікно і штори, і до мене входить Ворон,
Розпустивши хвіст і крила — шовку чорного плісе,
Виступає так поважно, біля мене йде відважно,
Аж злетів нарешті важко, сів і крилами трясе,
На Паллади бюст при вході сів і крилами трясе,
Сів, сидить, ото і все.

Цей відвідач чорночубий усміх викликав на губи,
Хоч здавалось, я давно вже усміхатися відвик.
— Ти обідраний, мій гостю.
Видно, ти летів непросто.
Ти диявол чи апостол? У краю підземних рік?
Ти яке ім’я носив там, у краю підземних рік?—
Каркнув Ворон: — Вже повік!

Не бажаю я нікому буть в становищі такому.
Тут перелякатись може найсмілиший чоловік.
Тут у всіх побліднуть лиця, коли раптом чорна птиця
В дім посміє заявиться і хрипливий видасть крик,
На Паллади бюст вмоститься і хрипливий видасть крик
Птах з іменням «Вже повік».

Тільки все ж лякатись сором.
Це всього лиш древній Ворон,
Що живе на цьому світі, мабуть, не один вже рік.
Він сидить, заплющив очі, мабуть, відігрітись хоче
Хмурої цієї ночі. Вранці гляну — він вже зник.
Як усі мої надії, гість мій лиховісний зник.
Каркнув Ворон: — Вже повік!

Відповідь не дуже ґречна все-таки була доречна.
Я сказав: — Його хазяїн був нещасний чоловік,
Битий горем і журбою, мабуть, пізньою добою
Розмовляв він сам з собою, сам собі казати звик:
— Вже ніколи, вже повік.

Все ж відвідач чорночубий усміх викликав на губи.
Бачу, сон уже напевно не торкне моїх повік.
Сівши в плюшевому кріслі, я почав снувати мислі:
Звідки взяв доречний вислів цей зловісний чарівник,
Що хотів він цим сказати, цей похмурий чарівник,
Різким криком «Вже повік»?

Став я думати-гадати, як цьому розгадку дати.
Ворона палючий погляд в глибину грудей проник.
Жертва вічної розлуки, голову узявши в руки,
Сів я, сповнений розпуки. Тихо світить мій нічник,
Та її чарівну постать не освітить мій нічник
Вже ніколи, вже повік.

Аромати невідомі розлились в моєму домі,
Мов крилаті серафими показали ясний лик.
Я сказав собі: О бідний, зустрічай посланців гідно,
Одинокий і безрідний, нещасливий чоловік,
Ти Лінор свою забудеш, нещасливий чоловік.
Каркнув Ворон: — Вже повік!

Я сказав: — Зловісний гостю, ти диявол чи апостол,
Чи тебе послала буря чи лукавий чарівник?
Я спустошений до краю, я від туги помираю,
О скажи, в блаженнім раю туги б я позбутись міг?
О скажи, скажи, благаю, туги б я позбутись зміг? —
Каркнув Ворон: — Вже повік!

Я сказав: — Зловісний гостю, ти диявол чи апостол?
Ради неба, ради бога, що йому молитись звик,
О скажи, скажи, благаю, чи в небеснім райськім гаю
Ходить дівчина благая — о, пролий на серце лік!
Там Лінор моя святая? О, пролий на серце лік!
Каркнув Ворон: — Вже повік!

Я гукнув, зірвавшись: — Врешті з цього дому відійдеш ти?
Відлітай назад в негоду, в хмурий край підземних рік.
Я тебе забути мушу, я печальну маю душу
І самотність не порушу, я вже так до неї звик.
О, залиш мене самого, до самотності я звик.—
Каркнув Ворон: — Вже повік!

І сидить, сидить мій Ворон день, і два, і десять, й сорок,
На блідім Паллади бюсті він сидить за роком рік.
Світить лампа, і від нього тінь лягає на підлогу,
І в душі моїй знемогу не здолавши, я поник,
В чорній лиховісній тіні я зажурений поник
Вже назавжди, вже повік.

Перкалад з англійської зроблено Галиною Гордасевич


Добірку  підготував Богдан Гордасевич 11 вересня 2004 р. м. Львів

Мовчання

                                                                                                Галина Гордасевич

новела

Присвячую Миколі  Струку,  який з похоронів  патріарха Володимира потрапив у реанімацію.

- Ну от, - сказла мама, - прилипли до того телевізора, наче  мухи  до меду.  Казочки дивляться! Маленькі!
Сказала  ніби сердито, а насправді вона зовсім на них не гнівається.   Ну, чого б вона мала на них гніватися, коли вона їх обох любить: і доню, і тата. Це вона так собі, ніби грається в таку сувору маму.
- І маленькі! - огризнулася доня. - Я ж у третьому класі,  це молодший шкільний вік.   А  таткові треба відпочити, бо в нього робота дуже відповідальна.
Доня теж ніби  огризалася,  але насправді  вона зовсім не хотіла прогнівати маму. Це теж була  ніби така собі гра в нечемну доньку. Бо насправді вона була кохана, чемна доня і зовсім не хотіла  спричиняти прикрощів ні татові, ні мамі.
Мама пішла  на кухню мити посуд після вечері, а вони з татком продовжували дивитися  "Вечірню казку". Сиділи,   тісню  пригорнувшись одне до одного,   як звикли  сидіти завжди. Коли донька  була ще зовсім маленька, то вона любила заховатися під батькову руку. Тепер  вона вже виросла і не вмішувалася, але згорталася в клубочок, підтягувала коліна аж до підборіддя, і тоді татко охоплював  її всю своєю великою і сильною рукою, а голову вона клала таткові на плече  і так їй було затишно.
Кожна дитина любить хвалитися своїми батьками, але їй таки  справді  повезло. Мама в неї красуня, не марно ж її взяли працювати в новий великий магазин, де продаються всякі речі для елегантних жінок. Отож і продавщиці всі там мають бути гарні і елегантні.   А ще повинні вміти привітно усміхатися, а такої усмішки, як в її мами, напевно, ні в кого нема.
Ну, а тато, як і належить чоловікові,  високий, з широкими плечима і дуже сильний. Він її однією витягненою рукою над собою підіймає, наче пушинку. І ще він дуже відважний. На такій роботі, як в нього, інакше не можна. Він бореться зі злодіями, розбійниками і всякими ракетами. Ні,   не так!  О - рекетом!  Якби всі так боролися, як її татко, то в нас ніякої злочинності вже давно не було б. Але ж не всі такі.
Доні   хочеться  глянути на таткове обличчя, яке воно гарне, але строге,  що всі оті рекети, напевно, відразу його лякаються. Але її голівці так затишно на батьковому плечі,   їй зовсім не хочеться відриватися.  І татові, видно, теж так приємно тримати   доню   під своєю рукою, що вже й "Вечірня   казка" закінчилася і пішли якісь зовсім нецікаві для доні "Вісті", а вони все сиділи,   ніби  нерухомо, а ніби трішечки-трішечки гойдалися в такт колискової пісні, яка, зрештою, вже давно закінчилася.
На телеекрані урочисто й поважно йшла похоронна процесія, ховали когось дуже важливого, якогось патріарха. Доня хотіла запитати тата, що то воно - патріарх, але тоді знову ж таки треба було відривати щоку від батькового плеча, а їй цього  ніяк не хотілося. Нехай - потім запитає. А зараз дивилася, як процесія виходить з вулиці і  ніби розливється  по порожній площі.
Все-таки яке це диво - телевізор. Адже площа наскільки більша від екрану телевізора, а от - вся на ньому вміщується. Ні, тепер уже лише шматочок.
На передньому плані раптом виникла людська   фігура. Оскільки всі люди були значно далі, то цей чоловік проти них здавався велетнем.
- Ой, татку, це ж ти! - вигукнула раптом доня.
Батько зробив рух, щоб звестися і вимкнути телевізор, але доня міцно в нього вчепилася, він на мить загаявся, а кадри на телеекрані змінювалися блискавично швидко, і дали вже було пізно.  Бо той велетень змахнув   гнучким гумовим кийком і побіг. Серед площі він догнав невисокого   худорлявого   хлопця,    який марне намагався захиститися простягненими руками. Удар кийком по руках, підніжка - і хлопець вже лежав на землі. Тато - так, це був тато,  його обличчя на екрані було крупним планом лише одну мить,   але достатньо, щоб упізнати, - нагнувся, ще раз оперезав того, що лежав, і хотів бігти далі, але від рвучкого руху в нього з голови злетів кашкет. Отож він вернувся, підняв кашкета,  поханцем надягнув і знову   кинувся туди, де вже поспіхом, наштовхуючись одне на одного, тікали перелякані люди.
- Тату! - несвоїм  голосом вереснула доня, а він нарешті зірвався, скинув її зі свого рукава, наче кошеня, зробив тих кілька кроків до телевізора і просто висмикнув шнур з розетки. Екран погас.
Коли ж він повернувся обличчям до дивану, то побачив, що його доня якось дуже повільно, як в кіно з уповільненою зйомкою, зсовується з дивану. Вона впала на підлогу, як ганчір'яна лялька, потім по ній,   від голови до стіп, наче хвиля, пробігла  судома, і врешті вся її маленька постать вигнулася луком. Переляканий батько кинувся її піднімати.
Обличчя в доні було  біле - ні кровиночки, очі заплющені, уста міцно стиснені, а в куточках - піна.
- Що трапилося? - кинулася від дверей перелякана мати,   яка заглянула в кімнату  на крик. - Вона впала? Вона забилася? Куди ти дивиася?
- Замовчи, - крізь зуби сказав батько, - викликай "швидку допомогу".
І раптом закричав, як ні-коли не кричав на неї за всі прожиті спільно десять років:
- Ну?! Я що сказав?!
Мати тремтячими руками ніяк не могла набрати двозначний номер, пальці, ослаблі від страху, були не в силі повернути диск, а потім потрапляли не в ті дірки і доводилося починати все спочатку.

* * *
Сонячні промені дробивалися крізь віття дерева, яке росло за вікном, і від цього по стіні бігали сонячні зайчихи. Дівчинка нерухомо лежала на ліжку, і лише   її  очі слідкували за грою зайчиків.
- Бачите, - притишено сказав лікар, - вона вже починає звертати увагу на довколишній світ.   Це добра ознака. Це подає надію, що повернуло на одужання. Видно, вона перенесла якусь психічну   травму чи дуже чогось злякалася. Підійдіть до неї ближче,  близькість батьків завжди заспокоює дитину.
- Донечко, - теж чомусь пошепки, ніби боялась її розбудити, сказала мама, - донечко, як тобі? Краще?
Доня її не чула, її погляд все не відривався  від сонячної рухливої плямки на стіні. Тоді вони обоє обійшли ліжко і стали з того боку, куди був звернений її погляд.
- Доню, - сказав батько, - доню, пробач мені.
Її погляд на мить затримався   на його обличчі, а тоді почав втрачати осмисленість, наче вона нічого не бачила, наче змикалися стулки черепашки, а за ними ховалося оте невловне, що називають душею людини.
- Доню, - плакала мати. - донечко...
Батько, міцно стиснувши вилиці, мовчав...

Галина Гордасевич.

ПОЕЗІЯ В ДЗЕРКАЛІ СТАТИСТИКИ

                                                                                                 ЗИНОВІЙ ЗИМНИЙ

В психології є таке поняття - кольоровий слух . Це означає, що в деяких людей звуки викликають кольорові асоціації. Але явище це суто індивідуальне, різні люди одні й ті ж звуки "бачать" в різних кольорах. Інша справа, коли йдеться про зв'язок звуків з емоціями. Тут є всі підстави твердити, що, принаймні в межах одного етносу, люди використовують одні й ті ж звуки для експресивного виразу однакових емоцій. Я спробую довести це на прикладі української мови і аналізуючи лише голосні звуки, але спочатку мені хочеться навести один невеликий ліричний вірш сучасної поетки Галини Гордасевич, який і викликав у мене бажання дослідити поезію методами статистики.

Над тихим озером холодної води
Стоїть туман осінній нерухомо.
Не говори ніколи і нікому,
Що більше ми не прийдемо сюди,
Над тихе озеро холодної води.

А в тій воді купалися зірки!
Вона від них так ніжно золотіла,
І чайка над тим озером летіла,
Здавалося, на відстані руки,
Коли в воді купалися зірки.

Тоді: "Моя - а" - кричав ти, і луна
Тобі покірно: "Я-а-а!" - відповідала,
А я сміялась тихо і не знала,
Що скоро так закінчиться вона,
Ота покірна, лагідна луна.

А, може, озера того нема?
Й тебе нема? Я вигадала все це?
Туман холодний підступає в серце.
"Твоя-а!" - кричу я, а луна німа,
Бо ні тебе, ні озера нема.

А тепер давайте поміркуємо над голосними, можна в алфавітному порядку.
Отже "а" - виражає переляк, погрозу, відчай, біль, незадоволення, а ще вживається для передачі далекого гомону, відлуння. Це широкий голосний, який потребує глибокого вдиху і такого ж видиху. "Ах, яка краса!" - скажете ви, зайшовши в сосновий ліс і набравши повні груди повітря, сповненого запахом живиці. "А-а-а!" - відповість вам луна, коли ви голосно гукнете.
Назвемо звук "а" - відлунюючим.
І зовсім інший звук "е" - він вживається для виразу сумніву, незгоди, вагання, недовір'я  ("Е-е-е, куме, це ви щось той...".
Назвемо звук "е" - скептичним.
Звук "і" означає піднесення, подив, захоплення. Коли діти перебувають в стані бурхливої радості, вони вищать, тобто вигукують "і-і-і!".
Назвемо звук "і" - радісним.
Знову ж таки в цілком протилежному значенні вживається звук "о" - це вираз жалоби, смутку, страху ("О Господи, як то тяжко тії дні минають!"). На театральній масці, яка має означати сум, губи малюють округло, у вигляді літери "о".
Отже, є майже всі підстави назвати звук "о" - печальним.
Залишається у нас звук "у", який вживається, щоб передати звуки, що викликають почуття страху (вовче виття, завивання вітру, сирену тривоги). Коли з дітьми граються і зображають якогось "бабая" чи "бабу-ягу", то звичайно говорять: "У-у-у, а де тут неслухняний Івасик?"
Це низький і грубий звук, тому назвемо  звук "у" - звуком страху.
А тепер проаналізуємо наведений вірш з точки зору частоти вживання в ньому різних голосних звуків. Отже, перша строфа:

Над тихим озером холодної води
Стоїть туман осінній нерухомо.
Не говори ніколи і нікому,
Що більше ми не прийдемо сюди,
Над тихе озеро холодної води.

В цій строфі так звана лірична героїня розповідає про себе: осінь, вона самотня над озером, кохання лишилось в минулому. Рахуємо голосні звуки і отримуємо результат: звук "у" вжито в ній лише 3 рази, стільки ж звук "а", дещо більше "е" - 8, ще більше - 17 - "і" , але перше місце - 22 - займає звук "о", покликаний передати той печальний настрій.
Друга строфа:

А в тій воді купалися зірки!
Вона від них так ніжно золотіла,
І чайка над тим озером летіла,
Здавалося, на відстані руки,
Коли в воді купалися зірки.

Героїня згадує минуле щастя, навіть не просто згадує, вона подумки повертається в нього, вона знову відчуває себе щасливою, і на перше місце - 20 - виходить високий срібний звук "і", далеко позаду - 9 - полишаючи сумний "о", а також "а" - 10, не кажучи вже про "е" та "у", на долю яких приходиться лише  2 рази.
Що ж маємо в, третій строфі?

Тоді: "Моя-а-а!" - кричав ти. і луна
Тобі покірно: "Я-а-а!" - відповідала.
А я сміялась тихо і не знала,
Що скоро так закінчиться вона,
Ота покірна, лагідна луна.

Щастя триває. Може, трохи спадає ота хвиля піднесення "і" вже лише 13, потроху знову повертається печаль - "о" стає 12, "у" лишається на рівні 2, але "е" лише 1, тобто ніяких сумнівів ще нема, зате на перше місце - 18 - виходить "а" - ота луна.
Сумніви прийдуть у четвертій строфі.
А, може, ніякого щастя не було, може, все це нездійснена мрія, яка лишилась в минулому, а тепер пам'ять мимоволі перетворює її в реальність?

А може, озера того нема?
Й тебе нема? Я вигадала все це?
Туман холодний застилає серце,
"Твоя -а!" - кричу я, а луна німа,
Бо ні тебе, ні озера нема.

І як на зміну настрою відгукнувся звукопис? Різко падає дзвенюче "і" - всього 4, дещо менше - 10 - печального "о", а також широкого "а" - 13, зате на перше місце, - правда, теж 13, але цей звук значно рідше вживається в українській мові, - виходить скептичне "е". Звук "у" лишається на рівні 3.
Цей вірш відразу привабив мене, як тільки я з ним познайомився. Я подумав: основне - це його настрій. Потім почав думати: а чим же цей настрій створено? Він мелодійний, подумалось мені, в ньому багато голосних звуків. А потім мені закортіло порахувати, скільки ж яких звуків у ньому ужито, і з результатами моїх підрахунків я щойно вас познайомив.

"...І Бог тобі найкращу зірку покладе в долоні"

Нещодавно громадськість Львівщини вшанувала другу річницю від дня смерті письменниці Галини Гордасевич, Так, у Аграрному університеті відбулась презентація книги-мартиролога "Нескорена Берегиня", над якою останні роки свого життя напружено працювала письменниця.
У Львівському обласному Будинку вчителя відбулась презентація книги перекладів світової лірики "Україна в світі" і, таким чином, хоч і з запізненням, але одна мрія письменниці здійснилась завдяки її синові Богданові.
Заключним став вечір пам'яті у музеї Івана Франка, на який син письменниці приніс посмертні нагороди Галини Гордасевич: Почесну відзнаку-хрест "За заслуги в боротьбі за волю України" від Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих, і Нагрудну відзнаку-орден "За вірність" імені Василя Стуса - від Всеукраїнського товариства "Меморіал".
- Це справді найцінніші нагороди для матері, наголосив у своєму виступі Богдан Гордасевич. Він висловив щиру вдячність керівникам цих громадських організацій - Петру Франку і Євгену Гриніву за таке вшанування. Богдан Гордасевич прочитав кілька віршів Галини Гордасевич, які віднайшов серед архіву, і які ще ніколи не друкувались.

БІБЛІОГРАФІЯ АВТОРА

1. Галина Гордасевич. Веселки на тротуарах. Поезії. Київ, «Радянський письменник», 1966.
2. Галина Гордасевич. Відцвіла шипшина. Повість і оповідання. Київ, «Радянський письменник», 1974.
3. Галина Гордасевич. Наречена сонця. Поезії. Донецьк, «Донбас», 1976.
4. Галина Гордасевич. Високе полум’я дня. Поезії. Київ, «Радянський письменник», 1980.
5. Галина Гордасевич. Твій тихий дім. Повість і оповідання. Донецьк, «Донбас», 1980.
6. Галина Гордасевич. Двадцять років і один день. Повісті. Київ, «Радянський письменник», 1984.
7. Галина Гордасевич. Двадцять років і один день. Повісті. Видання перероблене і доповнене. Донецьк, «Донбас», 1985.
8. Галина Гордасевич. Слід зірниці. Поезії. Київ, «Радянський письменник», 1986.
9. Галина Гордасевич. Письма к другу. Публицистические эссе. Донецьк, «Донбас», 1986.
10. Галина Гордасевич. Силуети поетес. Літературні портрети. Київ, «Радянський письменник», 1989.
11. Галина Гордасевич. Прекрасні імена жіночі. Повісті. Донецьк, «Донбас», 1990.
12. Галина Гордасевич. Казка про хлопчика Ромчика і трьох чарівних коників. Дубно, «Наш край», 1991.
13. Галина Гордасевич. Яничарська балада. Поезія. Дубно, «Наш край», 1993.
14. Галина Гордасевич. З сімейного альбому. Есе. Дубно, «Наш край», 1993.
15. Галина Гордасевич. Казка про Сонце і його синів-променів. Львів, «Каменяр», 1996.
16. Галина Гордасевич. Степан Бандера: людина і міф. Документальна розвідка. Київ, «Бібліотека українця», 1999.
17. Галина Гордасевич. Вибране сином. Поезії. Львів, «Сполом», 1999.
18. Галина Гордасевич. Рядок з літопису. Поезії. Львів, «Сполом», 2000.
19. Галина Гордасевич. Ера України. Поезії. Львів, «Сполом», 2000.
20. Галина Гордасевич. І сказав Ісус. Поезії. Львів, «Сполом», 2000.
21. Галина Гордасевич. Степан Бандера: людина і міф. Документальна розвідка. Друге видання, доповнене. Львів, «Сполом», 2000.
22. Галина Гордасевич. Лілії для Юлії. Поезії. Львів, «Сполом», 2001.
23. Галина Гордасевич. Ішла весна по місту. Поезії. Львів, «Піраміда», 2001.
24. Галина Гордасевич. Над озером холодної води. Поезії. Львів, «Піраміда», 2001.
25. Галина Гордасевич. Сонце, вітер і жінка. Поезії. Львів, «Піраміда», 2001.
26. Галина Гордасевич. Станція Ворожба. Поезії. Львів, «Піраміда», 2001.
27. Галина Гордасевич. Соло для дівочого голосу. Автобіографічний роман. Львів, «Добра справа», 2001.
28. Галина Гордасевич. Степан Бандера: людина і міф. Документальна розвідка. Третє видання, доопрацьоване, з додатками. Львів, «Піраміда», 2002.

Львів вшанував 77-річчя Галини Гордасевич

Львів вшанував 77-річчя Галини Гордасевич

- Їй би тепер, 31 березня 2012 року, виповнилось символічні 77, але на жаль Галини Гордасевич немає з нами вже 11 років відтоді, як вона 11 березня відійшла у вічність." - такими словами розпочав свій виступ директор знаменитого львівського видавництва "Каменяр" п. Дмитро Сапіга. Власне з його ініціативи і відбулася ця урочиста подія вшанування життя і творчості відомої української письменниці, поетеси, публіциста та громадського діяча Галини Гордасевич. Разом з керівництвом Львівської обласної бібліотеки для юнацтва, що знаходиться в самому центрі міста коло Ратуші на пл. Ринок,  та ще власного бажання, бо Дмитро Сапіга започаткував щомісяця проводити тут в якості реалізації проекту "Зустріч з книгою" різнопланові літературно-мистецькі заходи. На березень припало представити читацькій аудиторії  3-и томи "Вибраного" Галини Гордасевич, що вже побачили світ у видавництві "Каменяр" за минулі роки.

Затишна невеличка читацька зала з величним склепінням старовинних львівських мурів першого поверху бібліотеки створювала надзвичайну естетичну приємність бути тут, вслухатися у витончену гру на скрипці прекрасного виконавця Богдана Дворника, що бездоганно співпадала в тональність з декламацією віршів знаної акторки-заньківчанки Тетяни Павелко. Класично свіча горіла на столі, щоб своїм живим полум*ям означити душевну присутність Галини Гордасевич, а поряд стосиками лежали книги з її творами, поезіями, з її думками і почуттями. І хоч відомий львівський поет Богдан Чепурко у своєму виступі зазначив, що митець не вмирає доти, доки живуть його твори, доки вірші поета звучать - то він живий разом з ними, проте мусимо сумно визнати, що з певного моменту цих творів вже ніколи не побільшає...

В чому принадність таких зустрічей - це щира духовна єдність всіх присутніх, через що надзвичайно важко потім переповісти і передати весь той настрій піднесення і благородства, що був там присутній. То треба бути і відчути, після чого закарбувати в душі як сакральну цінність, на чому зробив особливий наголос у своєму виступі син і спадкоємець письменниці - Богдан Гордасевич. Оскільки значна частина присутніх була молодь і учні Гуманітарного ліцею, то він підкреслив, що їм варто пильно вдивитись в усіх присутніх тут особистостей, уважно вслухатись в усе ними сказане і запам*ятати, тому що це все є унікальні люди. Поетеса Ганна Вівчар одна з останніх із знаменитої плеяди львівських жінок-письменниць, до якої належали окрім Галини Гордасевич, і Оксана Сенатович, і Марія Хоросницька, і Жанет Максимович тощо. Присутній на зустрічі побратим Галини Гордасевич по фаху і по долі-недолі письменник Микола Петренко є просто унікальною величиною, бо особисто пережив і голод 33-го, і воєнні лихоліття, і сталінські табори - таких людей серед сучасних письменників вже більше немає! А хіба не унікальною людиною є директор "Каменяра" Дмитро Сапіга, що так само є чи не останнім представником видатного шляхетського роду, що в сучасній Україні рідкість неймовірна, бо винищенна вся наша еліта вщент. Хоча і з одного зерня може відродитись щедрий лан, якщо того припильнувати, до чого і закликав син письменниці Богдан Гордасевич, бо також пишається приналежністю до шляхетського священичого роду Гардасевичів, нехай і не такого гучного, як вельможні Сапегі.

Не обминули увагою і присутнього серед публіки відомого художника Миколу Горду, що єдиний з митців живопису є автором прижиттєвого портрету Галини Гордасевич. Завершив свій виступ син письменниці не менш ефектним представленням присутнього на урочистостях гостя з Кремянця, де народилась і навічно упокоїлась письменниця, - п. Романа Дубровського, що спеціально приїхав до Львова в якості представника кафедри української мови та літератури Кеременецької гуманітарної академії, щоб вручити сину письменниці Богдану книгу-монографію "Галина Гордасевич: життя і творчість" за авторством відомих кременецьких дослідників Валентини та Гаврила Чернихівських.  Книга була написана до відзначення ювілейної дати 75-річчя Галини Гордасевич і тривалий час йшла до свого оприлюднення та адресантів, але врешті-решт дійшла.

Важливу тему про Галину Гордасевич як громадсько- політичного діяча розкрив присутнім професор університету ім. Івана Франка п. Богдан Якимович, який багато часу провів пліч-о-піліч з Галиною Гордасевич у Демократичній партії України від часу її утворення, а також в багатьох інших громадсько-політичних акціях. Галина Гордасевич була завжди не передовій боротьби за Україну і народ на всіх рівнях цього нелегкого чину і як письменник, і як політик, і як громадянин.  Вона була найпершою, хто організовувала на Донбасі установчі зібрання Товариства української мови та Народного Руху України, Демократичної партій України та  ще цілого ряду різних громадських товариств як Спілка матерів України тощо. Декілька раз балатувалась Галина Гордасевич у депутати різних рівнів, але зазнала у тому долі аналогічної у Івана Франка, бо ніде не була обрана, тому що не вміла гарно брехати і обіцяти того, чого виборцям хотілось би почути, але не можна було виконати реально. То була людина честі і справедливості, а таких дуже і дуже мало як серед наших політиків, так і в багатьох інших українських державних установах, тому ми й борсаємось в нікчемності суспільних негараздів. Галина Гордасевич була тим взірцем громадянскої мужньості, який треба пам*ятати назавжди. А найточнішою епітафією про Галину Гордасевич є рядки "І хоч брела крізь горе бродом / Була я зі своїм народом"  з символічного циклу поезій письменниці "Острозькі сонети".

Найкращим свідченням вдалого заходу є те, що публіка не поспішає розходитись після закінчення, а хоче і продовжує спілкування приватно з учасниками дійства. Зокрема Богдан Гордасевич подарував кожному з присутніх по одній із збірочок поезій Галини Гордасевич з проекту "15 + 1", а потім ще довго роздавав автографи разом зі своєю особистою збірочкою поезій в стилі андеграунд, яка присвячена мамі. Купували також книжки Галини Гордасевич у видавництва "Каменяр", що є найкращою ознакою небайдужого читача і гарною підтримкою українського видавця. Однозначно захід щодо вшанування 77-ї річниці письменниці Галини Гордасевич вдався на славу, а це приємно усвідомлювати в час значної економічної і одночасно й духовною кризи в Україні. Відродження духу - найперша складова відродження держави та її економіки, а тому берімось діяти, змагатись і перемагати!

Також варто оприлюднити своєрідну заяву Богдана Гордасевича, коли він сказав, що перші 5 років після смерті Галини Гордасевич він вважав своїм обов*язком завершити розпочаті нею справи, як видати окремою книжкою автобіографічний роман "Соло для дівочого голосу", видати наступні 4 готові збірки поезій з проету "15 + 1", перевидати дуже важливу книгу-розвідку "Степан Бандера: людина і міф", а ще завершити роботу над головною працею Галини Гордасевич, яка певним чином і вкоротила життя письменниці через надвиснажливу працю над нею, а саме - мартиролог "Нескорена Берегиня" про 115 жінок-політв*язнів, що стали жертвами московсько-комуністичного терору у 1919 - 1991 роках. Всі ці роботи були успішно завершено сином, а потім за його ініціативи було проведено презентації всіх видань громадськості як у Львові і Дублянах, так і в Кремянці та Тернополі, а ще у Донецьку, Києві, Новоград-Волинську та Нововолинську, Стрию і Червонограді, Ужгороді, Черкасах тощо. Після чого, як зауважив Богдан Гордасевич, він визначив свою місію стосовно мами як завершену, бо є і сам творчою людиною, має чимало задумів, а потім як він зазначив дослівно: "Мама писала все не для мене, а для людей, тому я і вважаю, що не я, а люди повинні перейматись долею і значенням творчої спадщини Галини Гордасевич. Їм належить визначати, їм належить читати, їм належить шанувати, отже і організовувати подібні заходи, як ось цей, що відбувся. Як син я з щирою душею готовий відгукнутись на кожну ініціативу громадськості, проте сам особисто вже нічого не організовую стосовно мами, окрім суто сімейних урочистостей".  

Одразу по смерті письменниці її син утворив Видавничо-благодійний фонд імені Галини Гордасевич, але не як юридичну установу, а виключно як інформаційно-організаційний центр, що не  займається коштами і не проводить жодних фінансових оборуток,  а переймається виключно допомогою у доступі до праць та архівів письменниці усім бажаючим науковцям та видавцям, і ще популяризує й розповсюджує свої та інші виданння посеред  українського обширу. Хто зацікавиться співпрацею з ВБФ ім. ГГ та Богданом Гордасевичем, можете надсилати повідомлення або дзвонити за телефором 0978228421, або листовно на адресу: вул. Тараса Шевченка д. 400 к. 61, м. Львів-69, 79069.
Також ще хочу повідомити, що у нас є вже домовленність з Богданом Гордасевичем про інтерв*ю або й ширшу розмову про все, що може бути цікаве читачам, отож найближчим часом розпочнемо цю публікацію. Сподіваємось на зацікавлену реакцію у тому числі личекаємо на запитання до вищезгаданого співрозмовника за вищевказаною адресою.

Зиновій Зимний
ІМ "Відверто"