Україна без НАТО ризикує втратити незалежність?

Нинішній історичний етап розвитку України характеризується наявністю "значних загроз незалежності й територіальній цілісності держави". Це пов’язане з тим, що офіційний Київ після виборів 2010 року відмовився від ідеї євроатлантичної інтеграції й, таким чином, позбавився можливості бути членом потужної системи колективної безпеки. Виходом із ситуації може стати поновлення курсу України на приєднання до Північноатлантичного альянсу.

 

Так вважає переважна більшість експертів з України і Грузії, які взяли участь у міжнародному опитуванні щодо шляхів ведення інформаційно-просвітницької кампанії "Україна-НАТО", проведеного в жовтні Фондом "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва.

 

Міжнародна обстановка та ризики для української державності

 

Про існування таких загроз по відношенню до України говорили й учасники відео-конференції Київ-Тбілісі, яка відбулася кілька днів тому в Укрінформі за результатами проведеного опитування.

 

Зокрема, Григорій Перепелиця, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, зауважив: "Сьогодні в Україні відбувається усвідомлення помилковості вибору позаблокового статусу України. Я думаю, що й у вищому українському істеблішменті люди, які голосували за позаблоковий статус, сьогодні замислюються над національним статусом України, тож вони усвідомлюють, що це - рух у глухий кут… Найближчі 5-10 років нас чекають дуже великі виклики. І вберегти державний суверенітет та незалежність - велика проблема. Звичайно ж, членство в НАТО - це найбільша гарантія, тому що в Україні внутрішніх резервів для захисту власного суверенітету сьогодні немає".

 

Обґрунтовуючи свою позицію, Григорій Перепелиця навів низку аргументів. По-перше, за його словами, "світ змінюється в гірший бік: з одного боку, виникають проблеми в Євросоюзі". По-друге, "НАТО бере на себе надто великі зобов'язання, під які не має ресурсів та відповідних повноважень, а це може дискредитувати Альянс".

 

Окремим чинником, який ускладнює ситуацію, експерт виділив перспективи третього терміну президентства В.Путіна, який "очевидно, буде присвячений відновленню великої Росії в рамках Радянського Союзу".

 

Російський чинник

 

Не можна не погодитися з Г.Перепелицею, що російський чинник не втрачає актуальності, в тому числі в контексті сучасної системи європейської безпеки. Події новітньої історії засвідчили, що Москва під керівництвом тандему Путін-Медведєв останнім часом активно намагається отримати якомога більший вплив на геополітичні процеси в Європейському регіоні. Варто хоча б згадати бойові дії за участі російських військ на території Абхазії та Південній Осетії, "гру м'язами" Газпрому по відношенню до окремих країн ЄС, України, Білорусі, обмеження процесів євроатлантичної інтеграції країн пострадянського простору (України, Грузії), економічні санкції проти тих, хто не погоджується з рішеннями Кремля (Молдови, Грузії)…

 

Що стосується останніх подій, Москва безкомпромісно намагається отримати більше преференцій для себе в переговорах зі США щодо розгортання ПРО в Європі, аби закріпити власну присутність у системі європейської безпеки. При цьому, якщо Медведєв витримує певні дипломатичні рамки у своїх формулюваннях, то Путін в ультимативній формі публічно погрожує Вашингтону "можливими проблемами" у двосторонніх відносинах.

 

Треба звернути увагу, що паралельно з дистанціюванням відносин із Заходом Кремль вибудовує нову "Російську імперію", риси якої неважко ідентифікувати. Зокрема, в межах такого утворення як ЄврАзЕс, а також більш інтегрованої структури - Митного союзу із залученням Білорусі, Казахстану та, фактично, Киргизстану, а також настирливими пропозиціями Україні приєднатися до МС.

 

Інструмент нейтралізації

 

Не секрет, що офіційний Київ останнім часом відчуває зростання тиску з боку Кремля, який намагається глибоко втягнути Україну в орбіту російських інтересів. Для цього використовуються політичні, економічні, енергетичні та інші важелі, а також система "корегування рішень" на державному рівні через агентів впливу в українському політикумі.

 

Якщо б Україна мала потужний зв'язок з НАТО та Євросоюзом, вплив російського фактору всередині країни, очевидно, не був би таким відчутним. Тож, у разі приєднання Києва до Північноатлантичного альянсу (що до речі відкрило би нові перспективи для європейської інтеграції України) Росія втратила би можливість реалізовувати свої амбіції та була би змушена вибудовувати рівноправні відносини з Україною.

 

Тим часом у Москві усвідомлюють, хоча й у голос про це не говорять, що загрозу для них в Україні становить не стільки розширення НАТО, скільки європейська інтеграція Києва. Адже в кінцевому розрахунку це загроза економічним інтересам російського бізнесу, що значною мірою належить кремлівській верхівці та намагається (ще з радянських часів) утримати Україну від поступової економічної переорієнтації на Захід.

 

Саме тому, стверджують міжнародні експерти, офіційний Київ має переглянути свою позицію стосовно позаблокового статусу. Північноатлантичний альянс, фактично, забезпечує складову безпеки ЄС, переважна більшість членів якого входять до цього військово-політичного союзу. "Рух до НАТО та ЄС - це рух до реформ. У нас, на жаль, оголосили реформи, але реальних реформ немає", - підкреслює Г.Перепелиця. Для цього, за його словами, "потрібно мати зовсім іншу генерацію, яка запроваджувала би реформи, тому рух до євроатлантичної інтеграції залишається актуальним".

 

Україна в очах міжнародної спільноти

 

У інших підсумках експертного опитування, проведеного "Демократичними ініціативами", йдеться: якщо Україна приєднається до Альянсу, найбільш позитивно це вплине на сфери її відносин з Європейським Союзом, міжнародну безпеку, обороноздатність та міжнародний авторитет Києва. Що стосується економічної сфери, то абсолютна більшість українських і грузинських експертів вважає, що вступ до НАТО покращить інвестиційний клімат в Україні і дозволить залучити іноземних інвесторів. Серед політичних наслідків інтеграції до Альянсу більшість експертів зазначили, що Україна поліпшить свою репутацію в демократичному світі та долучиться до демократичних стандартів Заходу.

 

Північноатлантичний альянс, зі свого боку, залишає для України двері відкритими. У Брюсселі з самого початку не стали загострювати ситуацію навколо "позаблокового" рішення офіційного Києва. Навпаки, зазначили, що "поважають позицію України" та високо оцінюють перспективи розвитку партнерства. Це підтвердила нещодавно директор Центру інформації та документації НАТО Наталія Немилівська під час форуму Україна-РФ-НАТО "Співпраця з НАТО: переваги для України та Росії": "З нашого боку ми готові працювати з Україною настільки, наскільки вона буде цього хотіти".

 

Як не дивно, але і Україна, незважаючи на відмову від євроатлантичної інтеграції, нині демонструє "динамічне" партнерство з Альянсом. У порівнянні з минулими роками, сьогодні індикатори співпраці залишаються вражаючими: кількість заходів щодо реалізації Річної національної програми співробітництва Україна-НАТО (РНП) охоплює 282 пункти, які стосуються широкого спектру діяльності різних державних інституцій України.

 

Зобов'язання, які українська влада взяла на себе в РНП щодо реалізації реформ у ключових сферах діяльності держави, очевидно, додають їй авторитету в очах західної спільноти. Утім проблема полягає в якісному усвідомленні цих реформ. Тобто в розумінні того, який величезний обсяг роботи треба зробити, аби подолати всі негативні явища, що відділяють нас від цивілізованих стандартів.

 

Проблеми зі сприйняттям

 

Одним із найбільш проблемних аспектів, до якого дуже часто апелюють деякі українські політичні сили, - це сприйняття НАТО населенням України. Немає таємниці, що в багатьох регіонах країни (особливо на Сході), а також серед людей "поважного" віку міцно вкоренилися радянські стереотипи, які представляють Альянс агресивним військовим блоком. Такі підходи і зараз старанно малює російська пропагандистська машина, при цьому дуже часто відбувається підміна понять.

 

Як зауважила з цього приводу в Києві директор Центру європейської безпеки (Росія) Тетяна Пархаліна, нині існує кілька міфів, які спотворюють сприйняття НАТО пересічними громадянами. Для того, щоб руйнувати неправильні стереотипи, на думку експерта, треба бути чесним у акцентах. Зокрема, вище керівництво РФ через підконтрольні ЗМІ не пояснює, чому треба співпрацювати з НАТО, і що це не військовий блок, а військово-політичний союз демократичних країн, який ґрунтується на спільних цінностях.

 

Інший приклад: рішення Бухарестського саміту, коли Україна та Грузія не отримали ПДЧ попри наполягання Джорджа Буша, спростовують міф, що рішення в НАТО ухвалюються під диктовку Вашингтона.

 

Варто зазначити, що російські (та проросійські) ЗМІ займають достатньо потужні позиції в українському медіапросторі. Не останню роль в цьому відіграє і нескінчене "перетягування канату" щодо мовного питання в Україні. Тож як результат - у багатьох випадках маємо світосприйняття українських реалій очима російських ідеологів, які необмежено віщають в українському інформаційному полі.

 

Отже знову вимальовується трикутник, де однією вершиною є Україна, а двома іншими, що мають створювати рівновагу, - Росія та Захід. І в цій задачі одна зі складових постійно намагається перетягнути баланс на себе, нав'язуючи свою "дружбу" та вигоди від економічного співробітництва, а інша просто тримає двері відчиненими.

 

Україна в цьому сенсі має вибір. Але різниця полягає в тому, що держава отримає в перспективі - наближення до радянського минулого, в якому для неї вже підготовлена роль однієї з республік, чи приєднання до цивілізованих стандартів та вихід на рівний діалог з іншими європейськими країнами. Напевне, в цьому виборі і полягає сенс питання як нам зберегти державний суверенітет, а також політичну, економічну та енергетичну незалежність.

 

Ярослав Довгопол, експерт УНЦПД