Оксана Мазур, "На вістрі місяця"

Збірка поезій

СПРОБА СМУТКУ

Фавориткою покинутою, —
Ваша величносте, —
згляньтеся!
Я, що звикла роздавати милості,
Уклінно прошу пробачення.
За недостатньо палкі освідчення,
За малогодинні побачення,
За поцілунки не насмерть,
За погляд не наскрізь, —
отче, —
гріхи відпусти.
Грішна любов'ю, отче,
Ти відпусти на прощу —
Губами пошерхлими до ікони,
Як серцем до серця,
Дзвін над церквами
Луною у скронях б'ється —
на коліна —
хрестись!
Через натовп —
жерла ротів і ями очей —
З презирливим усміхом, довгошия,
Як пам'ять травневих ночей, —
Косами в пилюку йому до ніг.
— Ваша милосте,
Скажіть по щирості, —
І вже пошепки: —
Як ти міг...
Ударом в лице чийсь сміх.

— Відцілував —
відвернувсь —
заснув,
А відлюбив — на плаху.
Це ж ідеальний союз у нас був:
Ти без жалю, я без страху.
Мовчить монарх.
Мовчання — золото в скарбницю.
Підвелася.
Очима поцілунок
Послала у минуле.
Рука тонка рвонула
Рожеві перли з шиї —
Останній подарунок.
Подумала:
— Знов припаду вустами
І вже не встану, вже тепер не встану.
А що лишень втрачати є мені?
Ні! Горда все ж,
А, може, божевільна,
Але простіше все:
Я, о Боже, вільна
Невільниця коханого свого.
Не хочу я такої волі
На прив'язі удару серця.
Його! Лише його!
— Ваша величносте,
відпусти!
І подумки:
прости...


28.07.1994

ANANKE

Ти, як Адам, що без вибору, —
марилась Я.
Ти мене в герці виборов —
воля Твоя.
Січень зачитував вирок свій:
кінно в любов.
Сніг закипає у жилах: Стій! —
місяця кров!
Скалки убитого дзеркала
вперто мовчать.
Жаско Касандрою стерпла Я —
Долі печать...
Руки, розмічені лезом, —
кров голуба,
Істинно в тім шлюбна меса:
біла журба.
Зайве зсудомлено вигорить —
руни душі.
Як же мені тебе вилюбить
в ритмі дощів?

09.08.2010

МАХА

Так — кинусь в прірву й буду тим щаслива:
Хоч мить, та знала все ж польоту диво!
Згорю свічею я до тла, до смерти,
Та де той кабальєро, гідний жертви?
Гітара грала — дарувала муку.
Я реготом глушила біль-розпуку.
Мантилья зради огортала плечі.
І все ж життям хміліла у цей вечір!
А кастаньєти били ритм невпинно.
Покарана не за свою провину,
Ступила крок до прірви ...божевільна...
І полетіла ввись, нарешті вільна!

липень 2010

МАТАДОР

Орлиний профіль і палюче сонце,
На скроні жилка рветься, мов струна.
Твій вирок: перемога чи труна
Тривожно зблисне ув очах багрянцем.
 
Шалений! Невідпорний! Бо — звитяжець.
І кожна донна, кожна маха в нім
Губила розум, серце, цноту, німб…
Яка колекція зашпильок від корсажів!
Все тлін…

Звивалась змійно, ртутно розтікалась
Константа поверхова грішних дум.
Розтрачував життя чортам на глум,
Кохався, мов тікав од себе. Мало!

Фанданго пристрасті і непокори,
Двобій шалених уст — тавро чи дар?
Ритм кастаньєт і стогони гітар.
Жнива розкішні, полум'яний матадоре,
Тих чар.

Все має ціну: усміх, подих, нота,
Захоплення чи зненависть юрби.
І зараз важить лиш оцей двобій:
Кумиром станеш чи впадеш на дно. Та

Хто чує трепет серця матадора?!
Чекання варте тисячі смертей,
Хіть крові жаско натовпом росте.
Поблідла тиша, від напруги гостро-хвора.
Чи ж те?!

Людина — бандерилья — погляд: «Торро!»
Рик звіра, рев юрби і твій удар, Лиш... мимо.
Сонця плавлений янтар
Холоне на повіках крові взором…

***

Заграва дня зболіла. Безупинно
Ридала ніч в мовчанні кастаньєт.
Черниці півпрозорий силует
Тремтів. Хрестила-цілувала, як причинна
Портрет.

Вона ж його кохала! Так невинно…
 
20.11.2010

***

Виклично (і обдумано) — крок в бурштинове півсвітло,
Переглянувши наскрізь все і вся,
Втолити спрагу вишнею і ковточком вітру,
Жити, Не як всі, а від (і без) кінця,
Проти течії — проти натовпу — тобі навперейм и, —
Читай по очах, грамотний, (напис: обійми),
Решта — формальність, суть — крила,
Перевернуті зорі надимають вітрила,
В керунку серця через осінь жоржин
Не згуби терпіння (рівне «не вбий»
Любові), Kвiнтильйони стежин
В спокій, І одна — до тебе,
Тільки б не стати Євою, Не занапастити,
Яблуко спокуси в Адама на шиї —
Так треба, Може, Вмій жити,
Зміна світогляду — ревпереворот, Не міняй навмання, Падають зорі в небо, Ми
Нечитаною газеткою прикривши срамоту незнання, —
Люди, будьмо людьми!
Аорти розрізані, очі відкриті — VITA,
Скорботи, любові, ненависті, емоцій ріки —
Я хочу так - VENI, VIDI, VICI!

11.07.1996

Я КАЯЛАСЬ...

Я каялась. А опісля грішила.
Ішла від тебе. Поверталась знов.
Летіла в небо. Згодом ворожила,
А карти аж кричали: ТО ЛЮБОВ!
Я каялась. Мене затаврували,
Сказавши: недостойною єси...
Від сліз моїх пекучими ставали
Подерті мрії, спраглі до краси.
Я каялась... Та ти того не бачив...
Чи не хотів — тобі простіше так.
Ішла від тебе — просто — без означень.
Ти ж характерник? А інакше — ЯК?!

***

Я посміхнуся. Навідмаш. У Сонце.
І більш уже не буде каяття!
Все втрачене я віднайду у доньці!
Таки піду... В свою спіраль життя.

серпень 2010

***

Ви засудили жорстко, без емоцій:
За щиру сповідь — отаке добро!
Я похитнулась: півсекунди у півкроці,
І вже плече обпечене тавром,
Моя коса, розплетена на вітрі,
Живе своїм окремішнім життям.
Kлепсидра полічила миті світлі —
Вже морок пригортається дитям,
О падре! Вироки — то ваша меса:
Пекельний ключ до раю — у косі,
Душа моя в озерах віч воскресла
Й відбилася сльозою у росі,
Слів "Mea culpa, каюсь" не чекайте!
Бо туга, біль чи щастя — МІЙ політ!
Врожаї душ, вам відданих, збирайте,
Я — лиш відлуння, вкраплене у світ.

серпень 2010

***

А я божевільна.
Бо ти того вартий…
Я знов полонянка
Сердечної варти.
І що мені осуд,
І людськії сміхи —
Згорю без остатку
У безумі втіхи.
Бо я, Боже, вільна!
Бо ти — того вартий!
Отак добровільно
Здаюся під варту.

березень 2010

А ДЕСЬ ОТАКА

Саламандрою звиватися в огні,
Блискавицею сліпити в вишині, —
Все це долею призначено мені —
Навідмаш роздвоєній Оксані.
Знаю добре свого двійника:
Ідолопоклонниця, язичниця.
Інша — кисть руки гнучка, тонка
І очей прозориста самітниця.
Любиш першу — то до крові, до вогню,
Поцілунок — як смертельний трунок!
Херувими вибирають лиш рівню:
Дотик крил голубки — поцілунок…
Спис, перо, вино і божевілля.
І очей наївна голубінь.
Ніжність — приворотне диво-зілля,
Ум і серце — дальня далечінь.
Ради іншого в огонь піду і воду,
Ради себе страшно: обпечусь.
Ще боюсь поганої погоди,
А от ночі й чорта не боюсь!
Як такою жити? Карти брешуть.
Полюсність духовна і в яву.
Руки коси довго-русі чешуть,
Я люблю, ненавиджу — живу!
Саламандрою згорнутись у вогні,
Зіркою пройти у вишині
Чи зів'янути ромашкою у сні —
Непомирено роздвоєній мені?

29.10.1993

РЕВНОЩІ

Ревнощі гріховним круком
В'ються над тобою.
В серці криком, шалом, стуком,
А в душі — луною.
Помсти, помсти! Чорний вершник
Полум'я крилате.
Трутизну життя — до решти,
У гербі — розплата.
Чорно-чорно, душно й тісно,
Ніч — дитя почину.
Золотокоронне крісло,
Тронний зал — причина.
В келії черниця темна,
Сплакана свічею,
Молиться душевно-ревно,
З попелу лілея.
Дивна дама під вуаллю,
Губи тужно-грішні,
Фея ночі, квітів, далі,
Вигини неспішні.
Привороти нелюбовні
Снігом в коси вплела.
Перестоялася повня,
Визріла омела.
Вершник стрілами із криги
Цілить ніжну душу.
Сльози — посестри відлиги,
Руни древніх зрушень.
Ревнощі достигло-чорні
Обпалили долю.
Міцно ув обійми горнуть
Плетивом прозорим.
Снам предивним годі й ліку,
Біль милуй сердечний
На зорю лиш не очікуй —
Всесвіт безконечний!

22.11.2010

MY TORMENT AND MY BLISS

                                                                 (Ігору)

Я хочу збурити спокій неба криком: Кохаю! —
Чуєте, ви — глухії од тиші буденності?
Я хочу показати серце, Ним-хмелем-трунком сповнене, —
Бачите, ви — що осліпли від власної сірості?!
Контур різкого профілю зіниці Мої
Відбивають на палахкучого неба багрянці.
Варвар! Я гідна жити отрутою уст Твоїх,
Клянусь довжиною коси й шалом юного Сонця.
Коли Я обіймами сплутана, — час — зайва формальність.
Коли Ти раз в іноді вимучуєш: Кохаю, —
Тоді десь на стадії збуреної крові
Нашу рівність (не сумісність) усвідомлюю. Чекаю.
Але коли Ти ідеш по паралелі — мимо — як сніг,
Або байдужий, як «вчора» чи «коли-небудь»,
Я питаю ніч, що важче: завданий біль чи омріяний гріх
І чи маю Я цю мазохістичну потребу?
Спитай чорноту ночі і Ти: Чи вартую Її для себе?

Мені заважає Твоєї торішньої тінь...

02.05.1996

***

Мабуть, я намалюю собі пристрасть
Шалену, аж до сонця ув очах...
Її плекатиму, мов те мале дитя,
Допоки ж бо сама себе не знищу...

***

А чом би й ні? Хіба ж є заборони
На щастя шал у миті, що уже
Косу покриє відблиском корони,
Взаємністю від болю вбереже.
Так — моя суть це: самоспопелятись
Заради миті, хоч воно й не варт...
І в кожнім починанні помилятись,
Отримуючи болісний свій гарт.
Немає гідних? Чи це я — не варта?
О, де б отвіт знайти в глухих пісках!
Вкруж твого серця непідкупна варта,
Тож зірка вичакловується в снах...
Боротися? За тебе чи з собою?
Чи з всеньким світом — зраненій мені?
Кульгає час розп’ятою ходою,
Гублюся я в цій безкінечній тьмі...

серпень 2010

***

Закипали молоком черешні,
Захід сонця від роси хмелів...
Сни були — що пропустити страшно,
Ну а ночі — як заснув — не жив!
 
Поцілунки пропікали наскрізь,
Шепотіла я, кричала — хто це зна...
Блискавицею ураз прошило жаско,
Піддалась я... А тепер — вина!!!

серпень 2010

***

Носила біль натужно, мов дитя,
А сонце людським співчуттям палило.
Де ж скальпель, щоб відтяти півжиття?
Снодійне не бере — воно безсиле.

А спробуй осягни: нема, нема, НЕМА!

Одна.
Віднині.
Навідмаш. За віщо?!

Роздряпувала руки в кров і крик,
Стискала зуби до судом в щелепах,
В собі гасила до задухи рик
Звіриний. І отим всім мантелепам,

Котрі не вдови, чорно заздрила вона.

Вина?
Горілки?
Висоти балкону?

І ніч, яка приходить, наче кат,
Здираючи до вен контролю маску.
Лиш подих. Фото. Тінь. Не муж, не брат.
Усе мине? Для чого їй ця казка…

Немає винних. Знала це й сама. Отак,
 
Як знак.
Аnankе.
Лиш судомить знову.

А біль капканно трощив до кісток,
Вив'язував вузлами мертво серце.
Над силу кожен день новий і крок...
Готова здатись в цім надсаднім герці -

Зустрічний поїзд як спокуса півгірка…

Донька!!!
Спинилась.
Поборола его,

Знайшовши аргументи до життя.

28.08.2010

НА КАМЕНІ

                                         ….. …… ….,
                                   …… …. ………,
                                             . . .. .. ……
                 українська народна пісня

Отак безвстидно оголивши нерви,
Що й тіла так не виставиш, мабуть,
І що коли б торкнувся — то помер би,
Втрачаючи і глузд, і власну суть, —

На камені стояла. Як на пласі.
Палило сонце осудом мирським.
Чи прийде? Кине їй, голодній птасі,
Зерно себе на любощ чи загин?

Були світанки дикі й пурпурові.
І м'ятні. Аж сукенка у росі...
Безумства мед, замішаний на крові,
Ще й тепла нерозгрішеність краси.

Черешеньками персів достигала,
Пила цикуту вуст, як те «прощай».
Так зоряно-нестримно вибухала,
Вступаючи в любов, як у ручай.

Та він пішов. Як літо — без пробачень.
У той Вирай, котрий уже не їх.
А плетиво півпотайних побачень
Забрав з собою. Їй зоставив гріх.

На камені стояла безборонно.
Ловила в пригорщ всі заграви дня.
В косі прим'ятий мак — смутна корона,
Вкруж долі — ненаситне вороння.

Стояла. Нерозкаяна і боса.
Гасила в оці образ, що як дим.
Невінчана жона простоволоса
Із присмаком полинно-молодим.

29.08.2010

FIN...

Отак — з плеча і навідмаш:
Іди! У свою Мекку!
Кармінно краплений вітраж —
Як небезпека.
Напнута крику тятива
Німа. Конає спека.
У Храмі Див димлять слова
Жерця-ацтека.
У чорній хоті дикий скіф
Згорів. Царівна з греків
Переспівала древній міф
В сирому склепі.
У незначимості ридань —
Не смій! Підший у теку…
Безмірна марність сподівань
Вмістилась в деку.
Навзнак розпластані віки —
Тобі! Не я — далеко.
У віч зачорнені піски
Упав лелека.

12.08.2010

***

Багрянцю над-ядуча вагота
На груди тисне. Жаско небом креслить
У сто зірок розмелений екстаз.
Затерп ураз: на зламі долі — хрестик.

Перегоріла стигмою свіча,
Сльоза зарубцювалася на личку,
А він мовчав. Надривно так мовчав,
Відсутність слів збираючи на ничку.

Зібрав таки. На тридцять срібняків.
От в акурат — напийся і повішся...
Живеш поміж шакалів та вовків,
До спазм болить з'явитись на узліссі.

Болить за край, а людям він пісняр,
Хай в серці стогін, грудям тісно-тісно.
Минувшини розтріпаний тягар —
Пліткують язики під сонцем грішно.

Казися, плач і чайкою кигич!
Злетіло півсекунди у півкроці,
Востаннє аж по серце криє ніч,
Забракло терня. Жити збракло моці.

6-8.10.2010

***

                               "......., ...., ..... .....,
                                         ..... .... ........
                                   .. ....... ..... ..... -
                                       ..... .... ........"
            українська народна пісня

А тій вдові хтось заглядав у душу,
Щоб так-от дьогтем вимастить чоло?
Там пласт болючий вглиб, що і не зрушиш.
Безсовісно приліплене тавро!

Чи хтось хоч знає про беззвіздні ночі,
Як погляд в стелі сліпне. Мов шальна
Стискає зуби, аж щелепи корчить,
А сон не йме. Лиха? Мо' навісна?!

Ти їй, «вовчиці», зазирни у вічі —
Які там перегірклі полини...
За коси легше шваркнути у відчай:
Чаклунка! А то — мамцині сини.
 
Ні! їй дивилися лишень у спину
Чи трохи нижче. Діло молоде.
І рахували складки на перинах.
Хіба болить? Та ж потім перейде.

В балансі між цвітінням і між тлінням,
Посеред всіх міжгендерних забав,
Життя чуже — то споришів плетіння.
От, може, хтось її б пошанував...


11.10.2010

КАРАМБА!

Карамба! Самба! Сеньйорита
Текілою в тобі розлита,
їй сплачуєш гріховне мито...
Це ж так підступно — оголити
Лате стегна.

Уже давно ти нею мариш,
В уяві злій палких погариськ
Себе у ній кавово вариш,
Без цукру кров'ю розчиняєш —
Паруєш сам.

Карамба! Хижа сеньйорито,
За тебе, певно, варто вбити
Чи хоч раптово полюбити,
У тропіках твоїх згоріти —
Єдина суть!

Та самба іскри висікала,
І рухів стегон мало, мало,
Начорно коси розметались,
Вона тобою вправно гралась —
Облуда снів.

Карамба! Самба! Лиш браслети
І рук зміїні силуети,
Розвінчана ущент портретом,
У сукні, пасмами роздертій, -
То - скорпіон!

Ліліт вогню, спокуса вічна,
Так шоколадно-еротична,
Не проникаюча - дотична,
Так хижо-стрімко-блискавично
Заводить! Ах...

Карамба!!!
F..k!

04.09.2010

У БАРВАХ ЛЮ

Хотів...
Хотів її, як персик з'їсти,
У танці виминав на тісто,
І помстою надмірно різко
Чомусь на «ви».

Зірви!
Зірви умовностей одежі:
Бо танець нівелює межі,
Сьогодні лиш тобі належить
Фантом юрби.

Люби!
Люби її стрімку шалено:
Коханку, відьму, наречену,
Зрадливу, вірну, оглашенну
Спивай до дна!

Одна,
Одна така в цілому світі —
У шоколадній ненаситі
Танцює палко серед квітів
У стилі ню.

Вогню!
Вогню її стрункого тіла
Торкавсь повільно і уміло.
Ніч-тропіканка погасила
Зорі свічу.

Не чув.
Відчув
У барвах ЛЮ.

15.09.2010

Мазур Оксана Михайлівна

На вістрі місяця. - Львів: Ліга-Прес, 2011. - 104 с.
ISBN 978-966-397-132-3
Хто сміє стверджувати, що він пізнав всі глибини жіночої душі? якщо такий знайдеться - не вірте! він обмежений в розумінні цієї таїни. неможливо усвідомити безмежне. Лише дещицю можна підгледіти і зрозуміти, якщо дозволять- покажуть, привідкривши на мить завісу, за якою зберігається таємнича жіноча душа. І правдиво буде лише тоді, коли цю завісу привідкриє тендітна рука самої жінки.
це своєрідна сповідь-феєрія чи то ліричної героїні, чи самої авторки, котра вирішила збагатити свій творчий доробок картин ще й поетичним образом. слова-картини і картини- вірші. містичні, фемічні, трагічні, та, попри все, сповнені оптимізму.

ISBN 978-966-397-132-3    © мазур О.М., текст, ілюстрації, 2011
© Тзов «Ліга-Прес», 2011