Оксана Мазур

Оксана (Шевців) Мазур – художниця-графік, яка працює в різних техніках, в тому числі і авторських, народилася 6 вересня 1976 р. у Львові. Закінчила УкрДЛТУ (кафедра дизайну). Працювала художнім редактором у видавництвах «Аверс» і «Ліга-Прес». Зараз викладає художні дисципліни на рідній кафедрі.

В творчому доробку є оформлення житлових і громадських інтер’єрів у Львові і області, розробки візиток і логотипів, картини, які зберігаються в приватних колекціях в Україні, Польщі, США.


Ілюстраторка, має в своєму доробку понад 50 оформлених нею книг, серед яких М.Петренко “Заблуда”,“Жабка-компрачикоска”; М.Чумарна “Цокає годинничок”, “Лумпумчик”; І.Гущак “Мазепа”, “ANNA REGINA”; А.Канич “Коли співає тиша”; М. та С. Дяченки “Спадкоємець”, “Шрам”, “Долина совісті”; Н.Гузєєва “Жила собі Оленка”; І.Лемко “Легенди старого Львова”; І.Андрусяк “Сорокопуди, або як Ліза і Стефа втекли з дому”; Олександр Гаврош “Галуна-Лалуна або Іван Сила на Острові Щастя” і багато інших. Цього року Оксана провела першу персональну виставку, де було представлено понад 70 робіт в різних техніках.

Найгеніальнішим своїм твором вважає донечку-третьокласницю Соломію-Анну, яка є першим і найсуворішим критиком і мудрою порадницею.

З січня 2006р. (початку заснування журналу “Колосок”) працює художником в науково-популярному природничому журналі для дітей “Колосок”, паралельно оформляючи супутні до нього видання і посібники: “Місяць”, “Сік життя”, “Всеукраїнський інтерактивний природничий конкурс”, а також календарі, календарики, наклейки.

Дебют в поліграфії відбувся ще в час навчання в УкрДЛТУ в літературно-мистецькому альманасі “Первоцвіт” (до 125-ліття УкрДЛТУ), де мала свій розділ: “Вітражі”, Оксана Шевців,  Львів, 1999р. Там вперше заявила про себе одразу і як майбутній художник-графік (6 ілюстрацій), і як потенційний поет (8 віршів). Поетичні проби були ще не надто смілі, але і не графоманські. Але так склалися життєві обставини, що близько 12-ти років не писалося взагалі. Навіть не робила спроб, вважаючи, що це – не її поприще. А потім поезія повернулась… Зараз Оксана публікується на літературному інтернет-сайті Поетичні Майстерні, де має дві сторінки (Оксана Мазур і Рудокоса Схимниця). Недавно вийшла в світ у видавництві «Ліга-Прес»  її перша збірка поезій «На вістрі місяця», куди увійшло понад 60 віршів і понад 30 власних ілюстрацій. Передмову до збірки написав член НСПУ Микола Петренко.

А вірші приходять… Цьому наркотику опиратися несила. Та чи й варто?

***

 

Розгадай мене
Між облудних слів
Химеричних снів
Звуків музики
Шумовиння фраз


Смолоскипом згас
Танець пристрасті
Та не відпустив
У циганську ніч
Замолити гнів
Гаддя ревнощів
Невідплачене

Інша то не я
Інша гірша знай
Дзвони хворі хай
Нам віщують тан
Танець губить такт


Шпичаки-слова
Розшрамовують
Недовірою
Персики грудей
Де весна жила
Ти без мене хто
Я без тебе де…

Невагомий сміх
Пурхнув на вуста
Уневажнив біль
Розпогодив сніг
У клепсидрі літ
Ти пізнав Ліліт…

Даная - союзниця Оксани

Оксана Мазур

На персональну художню виставку Оксани Шевців-Мазур мене привела знайома поетеса. Вона з ентузіазмом, властивим лише поетам, запевняла, що зараз я доторкнуся до справжнього мистецтва, а сама художниця - і красуня, і розумниця, і високий митець. А мою голову настирливо атакувало філософське питання: а для чого людина малює? Для власного задоволення? А може, щоб всі побачили, похвалили, возвеличили?

Коли я побачила картини, які тісно висіли на стінах приміщення банку, всі ці думки зникли й з'явилися зовсім інші відчуття. Я реально потрапила в нереальний світ. Мене вже не мучило питання «Чому?», я зрозуміла і чому, і для чого, і для кого. На більшості картин була жінка - фантастична, гарна й вишукана. Вона захоплювала й підкоряла свідомість своєю харизмою. І перше, що я запи¬тала в Оксани при зустрічі, хто ці казкові жінки? Звідки ці образи?

-    Із сексуальною орієнтацією в мене все гаразд, - весело відповіла Оксана. - Для художника нереально не замилуватися грацією, пластикою львівських дівчат і жінок. В них стільки поетики. У моїй творчості на 90 відсотків присутня жінка в різних перевтіленнях, в різних часах, у різному антуражі. Може, це й не дуже добре, бо кажуть, що правильний митець той, з чиїх робіт не видно, якої він статі. А мої роботи дуже феміністичні.

-    Мене причарував портрет дівчинки. У цьому портреті злилися натурниця і художник, створивши символ любові, яка граничить зі страхом. Дівчинка на портреті, мабуть, Ваша донька?
-    Так, Соломія-Анна. їй вісім з половиною років і вона вже оформила книжку поета Миколи Петренка «Панночка-втікачка».
-    Вам сподобалася робота доньки?
-    Так. І в неї нема вибору - вона генетично приречена малювати.
-    Ви їй допомагали?
-    Ні, але було, що вона мені за це дорікнула. На уроці природознавства їм дали завдання намалювати емблему охорони природи. Вона намалювала двох чарівних ельфів, які трепетно оберігають все навколо. Вчителька забракувала роботу й сказала, що це погано. А ось ті діти, які намалювали чобіт, перекреслений червоною лінією, отримали 12 балів. Для моєї доньки це була психологічна травма, й тоді вона мені сказала: «Що ти за художниця така, що не могла мені підказати, як правильно це зробити».
-    А Вам вона підказує?
-    Вона мені нагадує мого чоловіка. Він був дизайнером з надзвичайно розвинутим естетичним відчуттям. Ігор, так називався мій чоловік, цінував те, що  висока мистецька планка не дасть мені створити щось посереднє. Якщо він мовчки споглядав на те, що я малюю, - це означало, що на планці, а коли запитував і я відчувала його зацікавлення - це означало, що я була вище позначки. Його поради для мене були дуже потрібні, тому що просто так за порадою до якогось іншого художника я б не ризикнула піти.
Так і донька. Якщо їй картина подобається, вона починає розпитувати - а хто це, скільки їй років, який в неї природний колір волосся і очей, як вона називається? Вона вважає, що все має бути ідентифіковане.
Є робота, одна з моїх улюблених, на яку мене надихнув малюнок Соломії-Анни. Це русалочка. І я одразу згадала, що колись читала про те, що лише хвора фантазія могла придумати напівжінку-напіврибу. А в моєї доньки вийшла дуже оптимістично налаштована русалка. Отака інтерпретація.
-    У Вашій русалочці я знову побачила символ - дві істоти знайшли одне одного й злилися воєдино. У Вас нове бачення образу жінки: вона постає втіленням невідомих стихійних інстинктів, непідвладних розуму.
-    Стосовно символізму мені різні професійні художники з великим практичним досвідом незалежно один від одного казали, що те, що вони бачили в моїх роботах, їм нагадує епоху модерну. Це моя улюблена віха в мистецтві, бо дає можливість використовувати примхливі, мінливі форми, лінії, стилізовані квіти, язики полум'я, хвилясті лінії, запозичені в природі.
-    Чому Ви говорили про чоловіка в минулому часі?
-    Чотири роки тому він помер від раку крові. Мені здавалося, що я померла разом з ним. Коли доводилося йти до лікаря з донькою навіть на якісь планові обстеження, а потім ще й забирати аналізи, я перетворювалася в символ страху. Витягнула мене з того стану донька. Взагалі в неї дуже "конкретний і складний характер. Вона мене перетискає і останнє слово майже завжди за нею. Але я з цим мирюсь, бо інакше можу її якщо не зламати, то зробити нещасною.
-    А Ви нещаслива?
-    Перейшовши через біль втрати, я, на щастя, не стала слабшою. Напев¬не, почала тонше сприймати світ.
-    У Ваших малюнках присутнє сюжетне коло. Це символ того, що все йде по колу, все раніше чи пізніше замкнеться?
-    Я колись чула, що коло - ідеаль¬на фігура. Моє коло - це спіраль, яка має єдині ціннісні витоки і повинна вести до духовного росту.
-    У Ваших роботах багато дина-міки й емоцій.
-    Я експресивна, але досягти вну-трішньої гармонії мені допомагає друге творче крило.
-    Я знаю - це Ваша робота ілю-стратора. Які книжки Ви вже про-ілюстрували?
-    Це книжки Івана Андрусяка «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому», Олександра Гавро- ша «Галуна-Лалуна, або Іван Сила на Острові Щастя», яка за рейтин¬гом Форуму видавців-2010 посіла третє місце серед кращих книжок для підлітків, цікавою була робота над «Легендами Старого Львова» та багато інших. Взагалі, в моєму доробку понад 50 оформлених і виданих книжок.
-    Чим різняться ці творчі крила?
-    Книжковий ілюстратор залежить від думки автора, він працює в рамках сюжету, існує макет, є часові обмеження, думка спонсора. Є, зрештою, фінансові обставини, які не дозволяють видати книжку, наприклад, у кольоровому варіанті, у великому форматі. На все є рамки.
-    Що є основним у цій роботі?
-    Для мене основне відтінити автора і текст, підкреслити книжку. Я ніколи не експлуатую лише два-три образи, для кожної книжки шукаю її неповторне обличчя-образ.
    Я дуже люблю цю роботу і займатися нею хотіла з моменту, коли в мої руки потрапила перша книжка з ілюстраціями. Мене не влаштовувало те, як книжки були проілюстровані і я постійно щось підправляла в малюнках. І ще будучи зовсім маленькою, я вирішила, що коли виросту, буду так малювати, що ніхто після мене не зможе щось виправити. Я наполегливо йшла до цієї мети. Спочатку була художня студія, потім художня школа "імені О. Новаківського, потім Український Національний лісотехнічний університет, кафедра дизайну. Там отримала хорошу школу рисунку й живопису.
    А робота над картинами - це стан відсторонення. Коли все починає дратувати, я беру фарби й лише,малюючи, розслабляюся.
-    Це я відчула у Вашій картині «Саломея. Танець семи покривал». Саломея у Вашій інтерпретації зовсім не порочна. Хоча Біблія розповідає, як примхлива юдейська принцеса Саломея закохується в Іоанна Хрестителя й, не отримавши взаємності, клянеться, що поцілує пророка навіть проти його волі. І коли цар Ірод просить Саломею танцювати для нього, обіцяючи виконати за це будь-яке її бажання, вона вимагає відрубати голову Іоанну. Ні благання переляканого Ірода, ні багатства царської скарбниці не допомагають - Саломея невблаганна. Її пристрасть і бажання помсти - понад усе. І Саломея досягає свого - вона цілує в губи відрубану голову Іоанна Хрестителя, яку їй подали на срібній таці. Чому на Вашій картині вона приваблива?
-    Її не можна назвати порочною, тому що вона не знає, що таке порок, як не знає, й що таке чеснота. Саломея існує поза поняттями моральності, вона занурена у владу пристрастей. Єдиний ідол, якому служить юна принцеса, - це краса, яку можна знайти тільки в любові, насолоді, в жорстокості й навіть у смерті.
-    Вас ніколи не запитували, чому Ви своїх жінок або хоч декого з них не одягаєте в національний костюм?
-    Мене дехто звинувачує в космополітизмі, у відсутності етномотивів. Я свого часу захоплюваласягуцульськими національними строями. Малювала гуцулів. Вони дуже колоритні. В соціальному житті я є дуже радикально налаштована і свої погляди доношу до студентів. Вже протягом двох років ми в лісотехнічному університеті, де я зараз викладаю, проводимо студентський конкурс актуально-патріотичного мистецтва до 14 жовтня - дати створення УПА.
-    У чому Ваш радикалізм?
-    Мене дратує те, що наша нація ліберальна й терпима до всіх, тільки не до українців. Ми недавно на кафедрі обговорювали статтю одного хлопця, який приїхав до Львова з Донецька. Вона називалася «Как меня не побили во Львове». Він розповідав про те, що першого дня спілкувався лише українською мовою. На другий день вирішив говорити російською, і всі перейшли теж на російську. Це почуття меншовартості треба витравлювати. І в цьому я теж вбачаю роль мистецтва й насамперед співочого.
-    А як, на Вашу думку, буде виглядати мистецтво майбутнього? Може, воно поміститься в квадраті Малевича?
- В Малевича - Школа. Такі люди мають право на вибрики. Мистецтво майбутнього не буде зведене до спільного знаменника, будуть різні техніки, різні течії, різні стилі, але художньої еквілібристики не буде - це коли розбризкують за допомогою пульверизатора фарбу й називають це мистецтвом. Художник творить у певному стані. Я його називаю екстазом. Важко собі уявити митця, який у цьому стані накидає гори сміття.
    Якось я потрапила на виставку, не буду називати автора, й відразу погляд натрапив на плюшевого ведмедика, прибитого сокирою до стіни, а під ним стікала в калюжу червона гуаш. Важко зрозуміти, на кого розраховані такі «твори мистецтва».
- А можливо, таке «мистецтво»> нам спеціально пропонується. Це певна політтехнологія, яка хоче духовно спростити нашу націю, опустити рівень сприйняття прекрасного до «Мурки»?
- Я впевнена, що в нашої нації сильний творчий імунітет, який не дасть вбити або спотворити відчуття прекрасного.
-    Над чим працюєте зараз?
-    Виношую образ Данаї. До цього класичного сюжету зверталося чимало великих художників - Рембрандт, Тиціан, Корреджо, мій улюблений Клімт... Цей образ водить мене вже довго, і я, мабуть, йому нарешті віддамся. Бо персонаж дуже мені цікавий. Одна із легенд розповідає про підступного давньогрецького царя Акрисія, який, дізнавшись від пророків, що загине від руки онуки, навічно зачинив свою доньку Данаю у підземеллі. Однак закоханий Зевс золотим дощем проник до ув'язненої й вона таки народила сина, який покликаний був покарати зло. Ось я й беру в союзниці Данаю, щоб боротися з бездуховністю, якою нині все більше грішать наділені владою і грішми.
-    Про поезію ми так і не поговорили...
-    Вона звучатиме на моєму творчому вечорі й кожен охочий матиме можливість її послухати.
    Та вона у мене така ж химерна і «нетутешня», як і малюнки...

    ЗАДЗЕРКАЛЛЯ...

Задми свічу - бо це дороговказ...
Сховай лице, замкни душі кімнату.
Бажання перевтілиться на татя,
У небезпечну тінь між трьох дзеркал,

Де вітер лицедіє скрипом брам,
Здирає хмар благенькі одежини,
Нап'ятий нерв зривається пружинно -
Ти сутність андрогінна без ребра.

І що тим євам з ябками в очах,
В подолах, пазухах, руках, компотах:
Сузір'я Мрії зманює допоки
Так небезпечно палахтить свіча.

(Стаття з газети "Наша Батьківщина" за січень 2012р.)