Українсько-польські дискусії про Львів у кінці ХІХ - на початку ХХ століття

На зламі ХІХ–ХХ ст. дискусії між українцями і поляками про національний характер та майбутнє Східної Галичини перетворилися на щоденний діалог. Участь у ньому брали політики, історики, публіцисти, а нерідко і звичайні люди, яких політичні тенденції змушували замислюватися над власною національною ідентичністю.

Інколи її чіткий вибір не залишався без наслідків для повсякденного життя і психологічного комфорту. Особливо гострі дебати вели у Львові і довкола Львова. За даними перепису 1910 р., населення міста за віросповіданням (ці дані вважаються найближчими до національного складу) поділялося так: римо-католики (поляки) – 51,2 % (105 469 осіб), греко-католики (українці) – 19,1 % (39 314), іудеї (євреї) – 27,8 % (57 387). На початку ХХ ст. на львівських вулицях домінувала польська мова. Перебравши управління галицькою автономією, польські діячі цілеспрямовано посилювали національний акцент у міському просторі, наповнюючи його атрибутами (пам’ятники, назви вулиць, таблички тощо), які символізували боротьбу поляків за незалежність або ж історичну велич Речі Посполитої. Це не влаштовувало українців, які дедалі гучніше заявляли про намір повернути давньоруське місто.

Тон українсько-польського діалогу загострювався, а взаємні звинувачення доходили до абсурду. За висловом Григорія Грабовича, ступінь емоційної та психологічної напруги наближався до граничного. Спробуємо з’ясувати, що зумовлювало таку поведінку. Відправними будуть такі міркування. Австрійська модернізація створила передумови для стрімкого стрибка Львова від міста-фортеці на пограниччі до мало не центру («П’ємонту») українського й польського національних рухів. Це було складним викликом для провінційного міста з обмеженими ресурсами. Образ новочасного Львова формувався під латинським гаслом «semper fidelis». Проте у концепції «завжди вірного» міста бракувало найважливішої частини – кому, навіщо і де місце для «іншого»? Ні поляки, ні українці не відчували Львів як повністю своє місто: українці були в ньому меншістю, поляки розуміли хиткість свого становища на цьому «нібито острові» серед чисельнішого українського населення Східної Галичини. Під час дискусій, після кількох невдалих спроб українсько-польських порозумінь, сформувалося переконання, що успіхи однієї сторони означають програш іншої. Вихід із цього замкнутого кола знайти не вдавалося. Утверджуючи у своєму національному дискурсі думку про місійність та унікальність Львова, зазнаючи численних труднощів на шляху до модернізації, обидві сторони піддалися спокусі приховати брак власних відповідей на питання нещадною критикою опонента.

 

Чия столиця?

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. був одним із найяскравіших періодів в історії Львова. Місто, образно кажучи, навчилося бути столицею і демонструвало це своїм виглядом. Якщо після приєднання Галичини австрійські урядовці роздумували, чи надати столичний статус Львову, чи ближчим до Відня, Ярослава або Перемишля, то наприкінці ХІХ ст. Львів перетворився на п’яте за розміром місто Австро-Угорщини після Відня, Будапешта, Трієста і Праги. Швидко зростало його населення, яке на 1910 р. (з урахуванням військових) становило 206 113 осіб. Новочасна забудова центральних вулиць (у центрі її щільність сягала 80–90%), вкладення інвестицій, що наочно відображалося у підприємствах, банках і торгових пасажах, ритм життя і спосіб вирішення питань відрізняли Львів від інших галицьких міст і найближчого конкурента – Кракова. Власник крамнички у Кракові Ян Віхерек ділився такими враженнями: «Яке ж то велике місто – ґвалт! Маса вулиць, крутих вуличок, площ, неможливо зорієнтуватись. Багатства всюди величезні. Кам’яниці, великі споруди, вишукані крамниці – а найкраще свідчить про заможність міста те, що в ньому мало жебраків, не так, як у нас, у Кракові».

Стрімка урбанізація змінювала міське середовище, яке ставало «дезорієнтуюче непостійним» (Б. Рубл). Щораз менше розуміла місто традиційна аристократія, натомість із міського середовища виростала нова еліта, яка привчала суспільство до відкритої конкуренції і пропонувала встановити громадський контроль над питаннями, що раніше вирішувалися кулуарно. Прийняття 1870 р. міського статуту відкрило шлях для розвитку новочасної міської громади у дусі європейських самоврядних традицій. Проте українсько-польські суперечності ускладнювали інтеграційну функцію Львова як центру краю. За твердженням Яцека Пурхлі, Львів хоч і набув на початку ХХ cт. характеру космополітичної метрополії, однак, на відміну від Праги, не виконав інтеграційної функції і не став тоді національною столицею, бо не існувало галицького народу.

 «Австрійський», «польський» та «український» образи Львова конфліктували між собою повністю або ж у певних частинах. Початково зверхнє ставлення Відня до східних провінцій як до невпорядкованого простору, який потрібно цивілізувати, поступилося місцем гордості за їх розвиток під владою Габсбургів, готовності визнати Львів, хоча й закутком, але «своїм», «західним», «європейським». Проте польські діячі не могли визнати, що модернізація Львова стала наслідком його статусу як столиці австрійської провінції, й демонстративно пов’язували успіхи з творчістю «польського духу». У тогочасній літературі сформувалася думка, що доавстрійський Львів, хоч і менш розвинутий, залишався ближчим  «польському серцю», бо «був своїм» (Зиґмунт Красінський). Ці складнощі були помітні під час прийомів у Львові представників австрійської влади, коли вибухи польських патріотичних почуттів погано узгоджувалися з проавстрійською лояльністю.

Утвердження образу Львова як успішного польсько-австрійського міста дратувало українців, які не погоджувалися з роллю «німого статиста». Під час Крайової виставки 1894 р. преса подала сюжет про зустріч Франца Йосифа коло «руського павільйону» з бідним музикантом, якого цісар звелів щедро обдарувати. Важко не помітити тут алегоричного втілення гіркої долі Львівської Русі. Такі нібито незначні деталі, з якими щоразу стикались українці, накопичували енергію протесту, що рвалася за межі «сакраментального многая літа в зморшавілих стінах Ставропігійського інституту». Зрівноважити зовнішньо польське обличчя Львова українці намагалися масовими акціями за участі селян. Нюанси всередині австрійсько-польсько-українського трикутника можна простежити на прикладі візиту прем’єра Ернеста Кьорбера 31 серпня 1904 р. Тоді кількатисячну українську демонстрацію на очах прем’єра й намісника А. Потоцького розігнала поліція, однак Е. Кьорбер не наважився відкрито пройти Львовом до міського казина на сніданок. Українці побачили у цьому визнання, що «не вільно ігнорувати руських господарів цієї землі».

 

Конструювання історичної пам’яті

Важливу роль у кристалізації національних ідентичностей відігравало формування уявлень про минуле. Набір історичних фактів, що нібито достовірно виокремлював власну національну лінію на певній території як основну, а інші – як другорядні / ворожі, вважався надійним аргументом у міжнаціональних дискусіях. «Єдино правильна» версія вела до замовчування або ж перекручування історій інших спільнот. Створюючи національні варіанти історії Львова, українська і польська історіографії дедалі більше розходилися, представляючи іншу сторону як маргінальну чи навіть як перешкоду розвитку міста.

У роботах польських авторів утвердилася концепція «потрійного Львова» Б. Зіморовича, за якою «руський Львів» з перспективи ХХ століття здавався майже нереальним. «Початки Львова гинуть у туманній епосі руської історії», – так характеризувався цей час в ініційованому міською радою виданні «Місто Львів у період самоуправління 1870–1895». Автор історичної частини книги Александр Чоловський наголошував, що Львів одразу формувався як багатонаціональне місто, бо руське населення не мало сили для урбанізації, а князі – для контролю території: місто «у тому сенсі хіба що було руським, що знаходилося на Русі». Спробам оперти українську історично-правову традицію на Галицько-Волинського князівство (на цьому ж ґрунтувалася австрійська концепція «ревіндикації») польські історики протиставили твердження про нездатність його еліти до державницького мислення, кульмінацією чого став «страшний вчинок руських бояр, який у чарі отрути, поданій Юрієві ІІ, втопив незалежність Русі». Початок «золотого віку» Львова польська історіографія пов’язала з завоюванням Казимира ІІІ, а провідну роль у розвитку міста приписала польській і німецькій громаді, стверджуючи, що «нещирість» руських міщан призвела до обмеження їх політичних прав. «Найгарнішою сторінкою в історії Львова» Людвік Кубаля назвав опір міщан війську Б. Хмельницького, котре, нібито шукаючи скарби, нищило і грабувало околиці Львова, не зважаючи ні на церкви, ні на руських міщан, які намагалися в них врятуватися.

Базовою роботою про Львів в українській історіографії була видана 1844 р. «Хроніка міста Львова» Дениса Зубрицького. На противагу польським історикам, які оцінювали приєднання Львова до Польщі як цивілізаційний вибір, Д. Зубрицький стверджував, що русини тут – «споконвічний» народ, творили цивілізацію задовго до поляків. Історію руської громади Львова історик подав як безперервний процес боротьби за рівноправність, причому поляки ставили її умовою відречення від самобутності. Як «війну руського народу з польським за волю і віру» Д. Зубрицький трактував козаччину, а тезу польської історіографії про героїчний опір Львова висміював як хвалькуватість, твердячи, що Б. Хмельницький і не збирався його захоплювати. Українські історики одноголосно трактували польську «окупацію» Львова як нещастя, що перервало його органічний розвиток. На зламі ХІХ–ХХ ст. українська та польська історіографії повністю опинились у полоні національної парадигми. Історики, з одного боку, намагалися не зважати на аргументи іншої сторони, а з іншого – полемізували з ними, дедалі більше політизуючи історичні тексти та накладаючи на них уявлення з актуальних суперечностей. Чого лише вартувало трактування Іваном Крип’якевичем Юрія ІІ як типового «національно незрілого» представника мішаної польсько-української родини. Змальований М. Грушевським образ Казимира ІІІ дивовижно нагадував галицьких намісників Казимира Бадені і Анджея Потоцького.

Конфлікт між реальним Львовом і уявним містом майбутнього, яке мало повернутися до «Русі», підштовхував українських істориків применшувати значення того Львова, в якому вони жили. Образ Львова набував характеру якогось уламку давньої руської твердині, який проходив крізь випробування віків, зберігаючи руськість до кращих часів. Своєю чергою, польські історики звертали увагу на складність пошуку у Львові польської історичної традиції та застерігали перед можливими небезпеками відсутності «глибших коренів». Ще в 1886 р., виступаючи на перших зборах польського історичного товариства, Валеріан Калінка визнавав, що через брак традиції Львів програє Варшаві та Кракову, бо тут «все менше пов’язане з польською душею». З подібних міркувань чимало польських аристократів, навіть живучи у Львові, передавали колекції мистецьких та історичних пам’яток музеям у Кракові, мимоволі демонструючи брак упевненості в польській перспективі міста.

 

Образ Львова в уявленнях української інтелігенції

Львів кінця ХІХ ст. і приваблював, і відштовхував українця. Представники першого покоління світської інтелігенції проходили чималий і фізично виснажливий шлях до миті, коли могли забезпечити проживання родини у Львові. Цей шлях, зазвичай із хати священика чи селянина, передбачав ранній (у віці 7–9 років) відхід з рідного дому, кількаразову зміну навчальних закладів, облаштування побуту «на станціях», ранні заробітки (зазвичай репетиторством), врешті подолання внутрішніх труднощів, які супроводжували інтеграцію в нове, інколи малозрозуміле, середовище. Пристосувати винесені з-під селянської стріхи уявлення до реалій великого міста було непросто. Аби зрозуміти налаштування, які нерідко отримували українці вдома, достатньо звернутися до спогадів Степана Шаха. Він стверджував, що 80-річна бабуся, випроваджуючи його до львівської гімназії, застерігала не піддаватися спокусам міста, де живуть люди «всякої мови, всякої страсти і сладострасти». На її думку, гріхи львів’ян уже були порівнюваними з біблійними Содомою і Гоморою та «якщо дальше так буде, то Львів одного дня западеться за кару під землю… Задержиться лише церква св. Юра».

Обмежений досвід успішної інтеграції українців у міське середовище підтверджується статистикою. Ступінь урбанізації в Україні на кінець ХІХ ст. залишався невисоким, а у великих містах домінувало неукраїнське населення. Частка українців у Львові в 1869–1910 рр. зросла від 14,2 % до 17,6 %. З-поміж інших великих міст на українських етнічних землях за цим показником українці Львова поступалися Києву, Полтаві, Чернігову, Харкову, випереджували Одесу й Катеринослав. Українцям у галицьких містах було важко перейти поріг у 25–30 %, що пояснювалося соціальною структурою населення та складнощами з працевлаштуванням. За підрахунками І. Крип’якевича, на 1900 р. з 15159 українців Львова, які мали заняття, 26,8 % служили у війську, 8,7% були прислугою у заможніших міщан, 7,1% – допоміжним персоналом і заробітчанами, 4% – держслужбовцями, 2,7% працювали на транспорті, 1,4% – на виробництві одягу, 1% – у торгівлі. Лише близько 2 тис. українців Львова мали відносно незалежні професії – були самостійними ремісниками, торговцями, вчителями, чиновниками. Серед власників нерухомості у Львові на 1920 р. тільки 6% були греко-католиками. Таким чином, визнати себе українцем у Львові нерідко означало ідентифікацію з соціальними низами, що не кожного влаштовувало. За висловом Є. Олесницького, українське населення Львова «крилося кудись по закутках», лише в неділі і свята заповнюючи церкви.

Серед українців, які добивалися у Львові успіху, майже не було вихідців із родин львівських міщан, де переважали консервативні староруські настрої, бажання відмежуватися  від простолюду. Так, усі три доньки голови Руської ради, пароха церкви Параскеви П’ятницької і львівського декана Якова Шведзицького вийшли заміж за поляків; одна з них, за визнанням чоловіка, «не вміла по-руськи навіть Отченашу, який умів він, поляк з роду». Звичним шляхом для вихідця з русофільської родини, яка протистояла полонізації, стало навчання у німецькій гімназії та виїзд із Галичини. Денаціоналізація часто ставала наслідком професійної діяльності у польськомовному середовищі. Так, онуки Юліана Лаврівського, львівські лікарі Тадей і Орест Литвиновичі спілкувалися лише польською мовою, а О. Литвинович під впливом вбивства А. Потоцького перейшов на латинський обряд. Важливим чинником денаціоналізації ставали мішані шлюби, які при тогочасній міжнаціональній напрузі трактувались як «гріб родинного щастя». Заклики до самоорганізації українців у Львові залишалися риторичними. Не випадково щоразу на виборах українські кандидати отримували значно менше голосів, ніж це випливало б із числа українських виборців, а у приватних розмовах нерідко чулися нарікання, що у Львові «немає з ким говорити». Навіть зберігши національну ідентичність, чимало українців у Львові воліли не демонструвати її заради спокою, щоб не конфліктувати зі звичним родинним, товариським, професійним оточенням.

Програючи за матеріальним рівнем і стартовими можливостями дітям польських землевласників і заможних міщан, споглядаючи на зовнішньо польський характер міста, трактування українців як соціально нижчої верстви і замкнутість руських інституцій, обмежені можливості професійної реалізації, міжпартійну боротьбу тощо, чимало молодих українців, здобувши у Львові освіту, виїжджали на роботу у східногалицьку провінцію. Тут діяльний інтелігент швидко ставав «паном», відтворюючи комфортний і звичний з дитинства статус. В уяві багатьох із них враження про красу, вогні, рух і багатство церковного обряду у Львові витісняв досвід життя у місті, де українцеві важко реалізуватися і куди не хочеться повертатися. У риториці сучасників нерідко знаходимо порівняння Львова з чорними силами. «Не веди мене во ісушеніє з тим проклятим Львовом», – відкидав заклики до повернення письменник Осип Маковей, який після 15 років навчання у Львові переїхав у Чернівці, особливо цінуючи відсутність там гострого міжнаціонального протистояння. Стрийський адвокат Є. Олесницький визнавав: «Я Львова боюсь – як пекла і здаєся мені, що не пережив би хвили, в котрій мусив би Стрий на Львів перемінити». Більшість українців, вихідців зі села, сприймали місто як чуже не через інші звичаєво-моральні норми, а тому, що воно було етнічно «не своїм». Тим ціннішою у власних очах ставала для українця успішна інтеграція у львівське міське середовище і тим більше зусиль він був готовий докласти, щоб захистити і зміцнити свої позиції.

 

Польська спільнота перед «українським завоюванням» Львова

Останнє десятиріччя напередодні Першої світової війни у Галичині проходило під знаком «українського завоювання». Чимало тенденцій вказували, що політичні впливи українського руху зміцняться. Найважливішими з них були: демократизація виборчого законодавства, розширення місцевої мережі українських партій, зростання числа української інтелігенції, використання масових акцій для тиску на органи влади, приклади українізації польського населення. Ці тенденції зумовлювали оптимізм українських діячів щодо перспектив українізації Львова: витісненню польського чинника відводилося 30–50 років, за які «Польща щезне – Русь займе своє приналежне місце». Тиск українських політичних сил заради зміцнення у Львові зростав. Черговим крокам на цьому шляху, як-от заснуванню українського університету, спорудженню українського театру у Львові, демонстративно надавали першорядне значення. У 1911 р. керівництво українського сокільського руху ініціювало акцію «Український город у Львові». Кожному українцеві пропонували придбати по кілька метрів землі у Львові для українських інституцій і масових заходів, «щоби не бути в столиці краю невільником чужих людий». Зосередження зусиль на візуалізації української присутності у Львові давало ефект, підтвердженням чого традиційно вважається захоплений відгук наддніпрянця Дмитра Дорошенка 1914 р.: «Справді, як виріс український Львів за цих 10 років!... Колись будемо мати таке і в Києві!»

Польське політичне середовище Львова не було до цього готовим. До кінця ХІХ ст. воно забезпечувало сприяння власному національному простору, ігноруючи невдоволення українців та не підтримуючи їхньої спроби загострити полеміку. Така позиція випливала зі світогляду східногалицької шляхти, яка аж до кінця ХІХ ст. розраховувала на перемогу концепції «русин за походженням, поляк за національністю» та уникала  відкритої боротьби, не бажаючи вносити політичну напругу у свої маєтки. Вищі верстви польського суспільства, які довго не помічали гостроти українського питання та заспокоювали себе думкою про «нижчість» руської культури, щиро здивувалися, коли українські політики, роздратовані безрезультатністю закликів, перейшли до дій. Намагання українців розширити присутність у публічному просторі викликали відчуття, що вони прагнуть зміцнитися за рахунок поляків, витісняючи їх із раніше здобутих позицій. Всесвітньо відомий датський письменник і літературознавець Георг Брандес, відвідавши Львів 1898 р., почув від польських аристократів чимало нарікань на невдячність українців. Українців звинувачували у тому, що вони хочуть позбутися зі Львова всіх символів польської культури, які для них «неначе сіль в оці», розітнути місто по-живому на національні частини, виселити поляків «за Сян».

Не буде перебільшенням сказати, що при спробах роздумів над національним обличчям майбутнього Львова польську громадськість охоплювали настрої, близькі до панічних. У 1913 р. один із польських часописів відзначав: «Львів сьогодні є центральним пунктом боротьби, яку оголосили нам українці за владу в Східній Галичині. Останніми роками вони систематично прагнуть оволодіти Львовом, розуміючи, що, як здобудуть столицю, наша сила у східній частині краю буде зламана». Перехід до відкритої українсько-польської конфронтації у Львові пов’язаний із утвердженням у польському політичному просторі націонал-демократії, ідеологія якої формувалася у руслі націоналістичних концепцій і пропонувала долати всі «загрози» національним інтересам. Базою для поширення ендецьких настроїв у Галичині стала польська інтелігенція Львова, яка обернула програмні положення проти українського руху, трактуючи місто як «оточену фортецю», якій загрожувало руське море. Чимало активістів ендеції у Львові ставали публічними лідерами, за висловом Станіслава Грабського, звикали до «оплесків натовпів». При цьому наголошування на недоліках українців було тлом для підкреслення власної вищості та чеснот. Українсько-польські стосунки ендеки бачили у категоріях тотального, всеохопного протистояння, яке стосувалося кожного, як боротьбу «за душі і серця народу». Утім, галицька ендеція чи не першою з усіх польських сил визнала національний характер польсько-українського конфлікту та неминучість його загострення, трактуючи спроби порозумінь як «політику страуса».

 

Підсумки

На зламі ХІХ–ХХ століть Львів став одним з основних питань польсько-українських національних дискусій. Зростання значущості національного виміру взаємодіяло з формуванням новочасної міської громади, складнощами урбанізаційних процесів. Завдання одночасно виконувати роль центру австрійської провінції та важливого осередку українського й польського національних рухів було складним викликом для міста з обмеженими ресурсами та чітким міжнаціональним конфліктом. Теоретичну базу під загострення українсько-польських суперечок за Львів підвели історичні дослідження, які були виконані у мононаціональній парадигмі й трактували всі інші національні громади Львова як малозначущі або й ворожі. У польській громадській думці утвердився образ Львова як особливо важливого та «завжди вірного» міста-фортеці, що мало стояти на сторожі цивілізації. Натомість українська громадськість сприймала Львів як «чуже» захоплене поляками місто, яке належало відвоювати.

Для цього періоду характерна націоналізація раніше нейтральних сфер, як-от приватного життя, повсякденних спостережень, маркування міського простору тощо. Занепокоєння польських політиків тенденціями, які дозволяли прогнозувати зміцнення української присутності у Львові, надавало міжнаціональним дискусіям особливу гостроту й урешті звело їх до твердження, що посилення однієї національної спільноти послаблює іншу. Переходу українсько-польських стосунків у стадію відкритого конфлікту передувало визрівання комплексу національних образ на мікро-рівнях. Прагнучи радикалізувати конфлікт і виглядати сильнішим, обидві сторони не задумувалися над далекосяжними наслідками використання у міжнаціональній полеміці таких зворотів, як «зрада», «приниження», «зневага». Попри життя «поряд», національні громади зберігали доволі значну замкнутість та не бажали почути і зрозуміти іншого. Брак контактів, зокрема приватних, посилював непорозуміння і сприяв настанню моменту незворотності, після якого у міжнаціональних дискусіях запанувала воєнна риторика.
Джерело:
ZAXID.NET
Автор: Олена Аркуша