Василь Стус

Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать —
така ясна лягла мені на душу
сумиренну, що я збагнув блаженно:
ота зоря — то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі — ніби вічна мати,
вивищена до неба (від землі
на відстань справедливості) прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити — то не є долання меж,
а навикання і самособою — наповнення.
Лиш мати — вміє жити,
аби світитися, немов зоря.

Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року в селянській родині Семена Дем'яновича та Ірини Яківни Стусів, був четвертою дитиною в сім’ї. Щоб уникнути примусової колективізації у 1939 батьки переселилися до міста Сталіно (нині Донецьк), де Семен Дем’янович завербувався на один із хімічних заводів. Вже через рік (1940) батьки забрали туди й своїх дітей.

З 1944 року  Василь навчався у міській середній школі № 150, яку закінчив у 1954-му зі срібною медаллю. Згодом вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту м. Сталіно. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці. Разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».

Закінчивши у 1959 році навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградскої області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби почав писати вірші, добірку яких із напутнім словом Андрія Малишка вперше було опубліковано того ж таки 1959 року в «Літературній газеті» (згодом стала називатися «Літературна Україна»). Потім були публікації в журналах «Донбас». «Дніпро». «Зміна».

Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено.

З березня 1963 року працює літературним редактором газети «Социалистический Донбасс».  Того ж року вступає до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка АН УРСР у Києві зі спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав ряд літературно-критичних статей, надрукував декілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.

У вересні 1965 під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Василь Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом та Юрієм Бадзьо закликали партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За такі антидержавницькі дії його було відраховано з аспірантури.

1965 -1972 роки – часи тимчасових робіт: з вересня до листопада 1965 –  робота в будівельній бригаді, а згодом кочегаром в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Феофанії під Києвом та з січня до червня 1966 року – працював спершу молодшим, невдовзі старшим науковим співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР. «Звільнений за власним бажанням — за безсовісними, здається, наполяганнями тов.Зубкова з Інституту літератури» (Автобіографія В.Стуса від 23.07.1966р.). Від вересня 1966 — до арешту в 1972 році –  старший інженер відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів Києва, а згодом — старший інженер проектно-технологічного об’єднання.

Ці роки стали найщасливішими роками його життя. Хоча з момента виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці рок він й знайшов свою кохану.10 грудня 1965 року одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус. Не можна також й уминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві.

У 1965 видавництво відхилило пропозицію Василя Стуса щодо публікації першої збірки віршів «Круговерть», оскільки вірші не вписалися в компартійне прокрустове ложе. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, така ж доля чекала і його другу збірку  «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві, а за кошти діаспори її видрукували в Бельгії (в-во «Література і мистецтво», Брюссель, 206 с., 1970 р.). У короткому слові від видавництва зазначалося, що ця збірка побачила світ без згоди її автора (таким чином хотіли вберегти Василя Стуса від каґебістської нагінки).

Передмову до «Поезії Василя Стуса» написала відома мистецтвознавець Аріадна Шум (Стебельська), вона ж по-мистецьки оформила обкладинку цієї книжки. Автор статті (Канада, Торонто) високо оцінила тогочасний поетичний доробок В. Стуса, наголошуючи на винятковому вмінні поета синтезувати від геніальних попередників все найкраще: одержимість Тараса Шевченка, яскраву образність Лесі Українки, одухотворення природи Богдана- Ігоря Антонича, мелодійність раннього Павла Тичини. Водночас вона акцентувала на виключно властивій цьому поетові «майже безумній відданості правді, і тільки правді», що «пов’язує його з традиціями романтиків, і найбільшого з них – Т. Шевченка».

У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х років приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.

На початку вересня 1972 року київський обласний суд визнав його винним в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув'язнення перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку в концтаборі Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. В травні 1980 був знову заарештований , визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок поетові як ганьбу радянської репресивної системи.

Василеві Стусу, який перебував у концтаборі в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною.

На жаль, табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями кілька разів оголошував голодівки. У січні 1983-го за передачу на волю зошита з віршами (ті записи вдалося переправити на Захід)на рік був кинутий у камеру-одиночку.

На Захід потрапило декілька варіантів віршів, які на всяк випадок по пам’яті записував поет. Остаточний варіант мало не кожної поезії устійнила упорядник Надія Світлична (на початку 70-х років минулого століття вимушено емігрувала до США). Зокрема, в короткому слові «Від упорядника» Н. Світлична писала: «Доля Стусової збірки «Палімпсести» так само, як і доля її автора, — незвичайно яскрава й трагічна. У цій книжці, яку нам пощастило зібрати і підготувати до друку, — лише якась частка віршів, написаних в означений період: 1971—1979 рр. Решта застрягла в густому ситі постійних конфіскацій в автора-зека та в його друзів — теж почасти зеків».

Юрій Шевельов причисляє Василя Стуса до модерністичних поетів світового засягу, які тяжіють до експресіонізму й сюрреалізму. Мала форма вірша (здебільшого «білого») разом із насиченістю почуттiв й відчуттями, неймовірна енергетика, унікальна образність роблять поезію В. Стуса вишуканою й неповторною.

У 1985 році  Г. Бьолль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури.

28 серпня 1985 Стуса відправили в карцер за те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження та похований на табірному цвинтарі у с. Борисово. Прохання родини перевести тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув'язнення.

У листопаді 1989 поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

1991 року Василя Стуса посмертно було відзначено Шевченківською премією за збірку поезій «Дорога болю» (1990).

Його поезія характеризується ліричністю, мелодійністю, усвідомленням внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра, породжені «соціалістичною» дійсністю. Після смерті поета в Україні видано збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золота красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970-1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шости томах, дев'яти книгах (Львів, 1994—95; ред. Д. Стус і М.Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…». Державна премія ім. Т. Шевченка 1993 (посмертно).

За поезіями Стуса здійснено вистави: поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін»), “Іду за край” (2006, Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, Київ) та ін.Пам'яті Стуса присвячено документальний фільм «Просвітлої дороги свічка чорна» (1992, «Галичина-фільм»). У селі Рахнівка відкрито меморіальну дошку та пам'ятник поету. 26 листопада 2005 Стусу посмертно наданно звання Героя України. Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса.

2 червня 2004 року о 17-00 в Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса відбулася презентація унікального компакт-диску із реставрованими записами віршів Василя Стуса у виконанні автора під назвою «Живий голос Василя Стуса».

Збірки віршів:

* «Круговерть» (1965)
* «Зимові дерева» (1965)
* «Веселий цвинтар» (1971)
* «Час творчості» (1972)
* «Палімпсести» (1986)

ЛИСТИ ДО ДРУЗІВ

Лист до Анни-Галі Горбач

           С. Матросова 
           вул. Центральная 37, кімната 36 
           12. IV. 77 р.

Дорога пані Галю!

Не здивуйте – дістав четвертого Вашого листа! Перший – від початку березня, другий – з Lorelai і – квітневі (одразу по Великодню – надійшли!).

Писав уже до Вас – з попереднім листом, – що написав і до Віри Вовк, але відповіді поки не маю. Так само не знаю, які успіхи подорожні – в мого першого листа до Вас.

Ваша праця – спільна з Катериною – видалась мені дуже плідною: деякі уточнення, прояснення, збагачення тексту, логізація, сказати б, його – то все тільки на користь. Дякую дуже!

Ви питаєте за точнішу мою адресу. Поки її можу подати лише так: с. Матросова, вул. Центральна, 37, кв. 36.

Це гуртожиток, із якого я збираюся дременути – винайму «куток», де б міг мати творчу тишу з колимською атмосферою. Отож, десь за місяць-два подам Вам іншу адресу. А поки маєте цю, хоч листи надсилайте краще до запитання.

Дякую за турботи. Дякую за антологію німецької лірики. Я вже писав Вам попередньо, що дуже волів би мати українське Святе Письмо. Крім того, мені дуже ходить про сонети й елегії Рільке з коментарем (були такі видання у Вас – три чи чотири автори коментували їх). Звичайно ж, новітня німецька поезія, бо я не знаю ні Тракля, ні Бенна, ні Бахманн, ні Целяна до пуття – (а знаю окремі вірші) – мене цікавить персоналіями. Нарешті – багатюща філософська школа – Ясперс, Клаґес, «Holzege» Heidegger'а (він же про Рільке і Гельдерліна писав чимало).

Я здається, вже багато висловив прохань, чи не так? Можете зредукувати їх – до мінімуму, бо я не хотів би зазіхати на Ваш час. Що легше дістати і що проходить такі відстані довгі – те й пришліть із книжок. Але чим я зможу віддячити Вам – навзаєм?

Чотири вітри полощуть душу, 
у синій вазі стеблина яра, 
у вирві шалу, в світ-завірюсі 
чорніє безум хитай-води. 
Біля колчану хвостаті мітли, 
під борлаками – як запах бозу, 
убрався обрій вороноконій 
у смерк, у репет, у крик, у кров. 
Новогородці, новогородці! 
Загородила пуга дорогу, 
у синій вазі стеблина яра. 
Як білий бісер – холодний піт.

* * * 
І стіл, і череп, і свіча, 
що тіні колихає, 
і те маленьке потерча, 
що душу звеселяє. 
Либонь, для тебе не дано 
вартнішого зазнати 
за цього, що спішить вікно, 
як світ, заколисати. 
Сховайся в череп, потерча! 
Очниць великі вікна 
потвердять, що горить свіча 
розважно – ані бликне. 
Тамте видіння у мені 
світає – і світання 
просториться в самотині, 
як світу заступання

* * * 
Значи себе спадною хвилею, 
як серце досягає горла, 
коли вода, стомившись падати, 
закручується в віражі. 
Ця прірва прикінця, уламок цей 
з лютованоі висі й падолу, 
оцей двогорбий замір родива, 
ця туга на однім крилі – 
усе назначено до тебе ще. 
Дорога рвіння прикорочена – 
і не зайти за дальні далечі, 
і за крайсебе не зайти.

* * * 
Гармонійоване страждання, 
оправлене в обручку травня. 
Бетговен. Добрий маґ. Пречистий 
четвер. Пречистий глум чекань. 
Поразка. Усмішка. Поразка. 
Метал надій тонкоголосить 
одвертий біль. Яка докука! 
Але рятує душу – згук! 
Так заховати, спеленати, 
цю зранену, стотривожну 
самотню душу. Так – прожити. 
Так – усміхатися біді! 
О навісний, о навіжений, 
а літ, а збавлених – замало? 
Йди геть, патетико облудна. 
Гучи ж і серце, і струно!

Перекажіть мої щирі вітання пані Вірі Вовк, Вашому чоловікові, всім людям, чиє зичливе ставлення до мене викликає і в моій душі бажання зичити ім – щонайліпшого.

Уклін Катерині!

Ще раз – дякую.

З найкращими побажаннями 
Ваш Василь Стус

Лист до приятелів

Дорога Михасю! Дорогі Світлано, Юрку!

Дорогі Льолю, Надіє, Павле! Дорогі Рито, Борисе!

Вирішив я відтепер писати от такі гуртові листи.

Від Вас довше не було чуток, а від мене – так само.

Надто багато листів зникає – і немає бажання писати для гебесів (гебес – таке слово є в мові моєї мами, я згадав його, прилаштувавши для абвгд, як кажуть москвичі).

Мав листа від Оксани Яківни (низький ій уклін), від Валерії А., Євгенової дружини (давніше збирався відписати – і трапилася біда).

Одне слово, я перележав нагло в лікарні з 20. VIII по 18. X. Ще буду на лікарняному бюлетені до середини грудня (орієнтовно). Нічого страшного нема, проте мушу вилежати.

Хай Валя не хвилюється, а батькам я просто не писав про це.

Перше: перейдімо на цінні листи. Всі мої листи за кордон пропали, чимало внутрішніх – так само. Я післав телеграму до Андропова, що його хлопці крадуть листи і на голову лізуть. У лікарню прибув ґебіст районний, сказав, що це брехня, за яку я відповідатиму. Дав, здається, інструкції, як бути зі мною – і лікарям, і тут на руднику. Довкола мене – зона відчуження.

Коли я був у лікарні, в кімнаті зробили обшук, переривши папери. Книжок Рільке й Московія я не одержав. Шкода. Головне, не маю Ваших квитанцій. Та й термін, мабуть, уже вибув.

Слала якісь книжки пані Галя Г., не дістав нічого. Був її лист на лікарню Транспортного – допитується, що і як.

Дістав листа від Стефи Ш., Левка Л. Обидва – сумні, особливо останній (враження від Дружківки).

Але, не тільки: Левко чує, що громада вкрай залякана розправою над Комітетом нагляду. Отож, коли в Києві є члени такого, то хай знають: я дав згоду стати його членом, хоч і мало можу, бувши так далеко від України.

Бо коли перший ряд виліг, треба комусь заступити місце. Звичайно, у Вас можуть бути свої київські міркування (і слушні), але не хотілося б, щоб усі вони – міркування заперечення – диктувалися страхом перед танком, що все трощить перед собою.

Надіслав телеграму до Івана С. – 19. X. (ч. квит. 20901) на Всесвятське. Знаю, що в них піст, чув їхню заяву. Це все – наша історія.

Скажу Вам: до січня 1972 року я був українофілом (здається, більшість моїх знайомих мала таку ж барву). Мордовія мене зробила українцем. Тепер мені байдуже, як мене називатимуть: націоналістом , чи шпигуном, чи зрадником. Я знаю своє і надто катастрофічне духовне існування мого народу, щоб можна було сидіти, склавши руки.

І не можна звужувати проблеми – питанням репресій чи мук в'язнів. Є питання народу і – маштаб цього питання, звужувати – який гріх. Я певен, що можу знову повернутися до мордовських пущ. На це треба дивитися спокійно. Зрештою, колись же докучить владі душити нас за закритими дверми судових процесів. І мені здається, що надокучити має – скоро.

Проте скажу, щоб Ви знали: в разі арешту я відмолятимуся вести будь-яку досудову розмову, хай і запакують у божевільню. В разі суду я вимагатиму відкритого судового процесу, представників міжнародніх організацій, членів Наглядного комітету, Конґресу світових українців. А не доможуся – оголошу голодівку на ввесь час суду, не відповідаючи на питання. Моє слово буде лише останнє. І в ньому я не дам звузити предмету судового обговорення, а називатиму проблему, яку старанно ховають і в суді: стан мого народу, репресії українців, суть т. зв. інтернаціоналізму по-російському і т. д.

Я кликатиму на суд і кореспондентів «Юманіте» й «Уніти». Я визначу все, що можна означити.

Від теревенів у Беоґраді я не сподіваюся нічого. Зрештою, смішно надіятися, знаючи нашу історію, знаючи, що все благоденствує на всіх язиках, звикле до того сторіччями.

Більше скажу: моя поезія, мої переклади чи літературні статті – то грішне заняття. Обов'язок сина народу, відповідальність за цей народ – єдині обов'язки. Я не буду обирати жодної пом'якшувальної позиції – літератора право бути самим собою і мати почуття людської гідности. Я поставлю всі крапки над «і».

Хочу, щоб це знали, бо все може трапитися. Недарма ж мене загнали аж на Колиму. Це навіть не той Маґадан, де колись відбував заслання Андрій Амальрик... Це щось краще. Це місця якраз для українців. Завтра тут десь буде Вячеслав Ч., потім – інші. За крайокрай – це путівка для українців, що виносять на собі найбільший тягар у всіх зачинаннях протестаційних (діють ще недобиті гени гордого козацтва), але домагаються найменшої користи для себе.

Табірний досвід показав, що наші люди надто схильні до внутрішніх чварів. Може, як ніхто інший. Гірко, боляче те все спостерігати. І все це – історичні наслідки (хто його знає, може, вони давалися і далися взнаки вже при руїні Київської Руси?).

І в наслідок усіх наших загумінкових факторів маємо те, що всі наші зусилля марнуються. А несхибна невіра в те, що можна чогось домогтися і в цих умовах – призвела до того, що ми, маючи дуже багато проблем, ставимо їх чи не в останню чергу, заплутані в словоблудді репресивних пропаганд.

Не знаю, як стоїть справа нині (може, взагалі не стоїть ніяк, бо «вулиця розбіглася»), але попередніми роками в демократичних сферах до нас ставилися дуже упереджено (взагалі я ще чую по Колимі, на більшу половину заселеній землячками чи то недоробленими: такими собі бовтями, що знизує плечима, нітиться, мекає або відхрещується). Ця упередженість мені дуже боліла – чув її і з російських і з єврейських (досить незлих, урешті) уст. А особливо боляче було довідатися про рукопис якогось Мазепи-Токаївського, що широко циркулював між Москвою і Ленінградом. Мені переказували, що це трактат, який оглядає більшу українську історію і визвольний рух, великий за обсягом – коло 200 сторінок машинопису. Тон має енергійний, аж деякі націонали неукраїнського походження дрижаки хапали, читаючи. Так ось: у шовіністичних колах рукопис було сприйнято за рукопис КДБ. Щось таке було і в сприйнятті на Україні, хоч я не певен, чи читала та людина, що відгукувалася про рукопис, сам текст. Цікаво і те, що цей твір не циркулював на Україні, як і Дзюбин і Морозів трактати циркулювали по Москві дуже повільно, а Прибалтика так і не змогла дістати Дзюби, хоч як хотіла. Ось Вам ситуація.

Тепер аж страх думати, як там у Вас тихо і мирно. І знаю, що зовсім недарма шовіністична лють проливається на нас – у першу чергу.

Чув, що земляки Пермі мали піст. Власне, окрім Ґлузмана і Ковальова та Баграта з Вірменії (чи Апороніка) – всі наші. А «Літературна Україна» поливає статтею Виноградського: і як Вам, Іване, Євгене, хліб їсться? А їм якраз і не їсться.

Чув за режисера з К. студії науково-популярних фільмів (російське прізвище) – дав пресконференцію, де він [говорив] про деморалізацію селян і інтелігенції на Україні. То жах – справді, що пороблено з нашим народом.

Михасю, люба, не гнівайся, що Валею я не передав для Тебе навіть листа. Дуже не хочу, щоб Валя мала неприємності на роботі. Я ж дуже непевний, у неї чоловік і допомогти (регулярно) не зможу. Ось і тепер – не знаю, коли стану до роботи і скільки ще проболію.

Люба Льолю, Надіє, Павле, не майте гніву й Ви – надто багато листів зникає.

Дорогі Світлано, Юрку. Ви – так само. Знаю, що коло Вас біда. Пишіть усе ж таки хоч гуртові листи (все менше збавляти часу). Одного бодай (але цінного, аби не вкрали!) на місяць-два. Їйбогу, трохи зле без голосів з України – голосів, якими я тільки й живу і які вже з німоти мені причуваються.

Недавно я думав про Ніну С., що наміряється виїхати до Австралії (не знаю, що з того буде, але помагай Біг, Ніно А.!). Уявив собі українську дисидентську колонію денебудь у тім краї. Колонію на кшталт Левицького чи фаланг раніших. І поралися б, і працювали коло культури – подалі від цієї ґебістської України. А потім? Коли запасів пам'яті стало б меншати? Коли схотілося б у Кончу-Заспу чи Святошинські ліси чи Карпати? Покищо я особисто проти виїзду. Звичайно, вибір між Мордовією чи Владимиром і виїздом – був би нелегкий, хоч на шалях мали б рівновагові, вважайте, клопоти. І все ж...

Збираюся позивати в суд «Радянського письменника», що не повертає мені рукопису віршів. Цікаво, що з того буде? На 99% знаю наперед, що. І однак – позиватиму.

Дякую за листа для Євгена С. і поштівку для нього. І – трохи для Євгенової Лілі.

Шановна Валеріє! Дістав Вашого листа – дякую. Листа від Євгена мав 12. V. (його лист від 18. IV. 77). Відписав йому, вклавши фото. І цінний був лист, а далі цензора не пішов. Ліле-Валеріє, Ваш лист – сумовито-рівний і шкода мови про Ваше заспокоєння: це було б зайве. Ви ж бо: Євгенова дружина. Феномени втрати пам'яті на найдорожче, про які Ви пишете, то феномени часу. Моїй Валі кожне побачення уявляється сном. А коли ми оце здибалися на 3 тижні, то враження було таке, ніби ми вперше зазнайомилися.

Отже, ҐБ не тільки бере, але й повертає.

Справді: наша туга – реальніша. Мука – постійна й субстанціональна, а реальність – лише перерва туги, короткий спочин. Так, мені Дмитро уявляється 5-річним, а то й зовсім немовлям, ніби не росте в снах, хоч я його бачив 9-річним. Але 9-річний для мене був несправжній. Я витужив його в спогадах – і ввесь він там.

Валеріє, перепрошую за довгу павзу. В мене були клопоти (ще й досі)! Знаєте, що Євген, може, найдорожча для мене людина. Як Іван С., як Славко Ч., як Михася. Валеріє, хочу дуже, щоб Ви знайшли в собі запаси – пишатися своїм чоловіком. Нам справді часом тяжко оговтатися на тій висоті-видноті, куди нас піднесла доля. Вона більша за нас і, може, вартіша за нас. Отже, дякуймо Богові, що Він такий до нас милосердний. Знаєте, з якою повагою казав про Євгена і В.Л. – Вірин чоловік. Я його дуже сподобав – коли він був у формі, хоч то бувало не часто, на жаль.

Уклін мій усім дружинам такої ж високої, як у Вас, долі.

Уклін моїм побратимам. Зичу всім Вам сили осягнути місце своє і не підпасти на силі від захвату. Бажаю найкращого!

Ваш В. С.

Пишіть, як там був В.Л. у Києві, бо Люба П. пише, що Зорян був півроку (а який же славний хлопець!). Переказуйте, як у Пермі витримали піст, як здоров'я хлопців.

Всім – щирі привіти. Обіймаю Вас.

29 жовтня 1977

Ваш В. С. 
Адреса: Магаданськая обл., Теньгушевский р-н, с. Матросова.