Євген Наконечний "Украдене ім'я: Чому русини стали українцями"

Передмова Я. Дашкевича

ЕТНОНІМІКА МІЖ НАУКОЮ ТА ПОЛІТИКОЮ АБО ДОВКОЛА НАЦІОНАЛЬНОГО ІМЕНІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

На перший погляд, що може бути спільного між однією з діля­нок, а навіть підділянок, лінгвістики – етнонімікою (як частиною ономастики – в загальному, науки про власні назви) – та політич­ною діяльністю. Того, хто так вважає, чекає глибоке розчарування, особливо тоді, якщо він хоче заглибитися у назви племен, народнос­тей, народів, націй Східної Європи, тобто в етноніміку. Політичні пристрасті обплутали зокрема ті назви, що пов’язані з давніми та сучасними назвами українців (раніше званих русинами) й територі­єю їхнього розселення – Україною, колись давніше – Руссю. Нова книжка Євгена Наконечного, яка ось доходить до рук читача, роз­криває справжні нетрі інсинуацій, вигадок та взагалі різних негідних спекуляцій, придуманих для того, щоб очорнити, висміяти ім’я укра­їнської нації, її землі, а в дальшій проекції – поглузувати з українсь­кої історії, української культури, української національної свідомос­ті. Так було знайдено ще цілком радикальний рецепт: не було, немає і не буде.

Етноніміка українського – за сучасною назвою – народу від кількох сторіч обплутується вигадками “доброзичливих” сусідів, не лише обивателів, політиків, але й, з дозволу сказати, вчених, які своїми шовіністичними ненауковими процедурами довели, як часто політика панівних імперських націй є ворогом об’єктивної науки, як часто відбувалося падіння різних “єдиноправильних” концепцій до рівня хоча б вимушеної напівправди. При цьому забувалося, що напівправда – це та сама неправда, навіть якщо вона одягнена в напівнаукові шати.

Керманичі політичної діяльності давно – ще кілька століть тому – зрозуміли дуже добре, що історична мотивація потрібна для виправдання багатьох дій, особливо тих несправедливих і ворожих. І в намаганні заперечити існування народу, його природних прав на суверенний розвиток, на власну самостійність і незалежність, було застосовано значний псевдонауковий арсенал, щоб розправитися спершу з іменем, а потім — також за допомогою інших, в першу чергу насильницьких, методів — добитися його розчинення, асимі­ляції, знищення. Так виникла та застосовувалася (а подекуди засто­совується досі) одна з ланок політики брутального етноциду, який часто, а подекуди й безперервно, застосовувався до української нації упродовж XIX–XX сторіч.

Фальшиві назви, які присвоювали українцям, фальсифікаторські способи їх пояснювання обростали злобною характеристикою наро­ду. Поширені стереотипи, що виникали таким чином, перетворюва­лися в міфологеми вже зі стійкими вигаданими прикметами нації, щоб врешті еволюціювати в ідеологеми, які творили агресивну ксенофобну політичну платформу для ліквідації цілого національно­го організму.

У вступному слові немає потреби розглядати колосальний фак­тологічний матеріал, викладений на сторінках книжки, але, може, варто загострити увагу на окремих вузлових моментах дослідження.

Проблема Русі. Поза сумнівом, що “Московщина вкрала” (це лагідний для цієї ситуації вислів М. Грушевського), а по суті – загар­бала назву Русь, яка своїм питомим змістом – етнічним, географіч­ним, устроєвим – цілком відповідає сучасному термінові Україна. Назва великої цілості була свідомо перенесена у XV–XVI ст. на неве­лику частину цієї ж цілості й це дало Московщині, хоча й підробле­ний, але, все ж таки, блиск культурної, цивілізованої держави з дав­ньою історичною традицією, з візантійсько-київською церковною метрикою.

Великим князям і царям така приштукована неправдива генеа­логія дала не лише можливість перейти до зміни назви на стилізовану Росію, але й кидати серпанок легітимності на агресивну політику збирання руських (російських) земель, що є дуже актуальною для північного сусіда досі.

Російська історична наука XIX–XX ст. з готовністю взялася за опрацювання ненаукових міфів, що мали і мають приховати всі не­природні спекуляції. Так виникли, хоча б: звичайна схема російської історії, яка виводить минуле Московщини безпосередньо з Русі та Києва; твердження про масову міграцію руського населення з серед­ньої Наддніпрянщини на північний схід в період монголо-татарської навали; переконання про єдину давньоруську народність (з запере­ченням існування первісних чотирьох східнослав’янських народів) і т. п.

З власного досвіду (з дискусії, що розгорілася після моєї лекції у Кельнському університеті 1991 р. між мною та професурою і студен­тами) знаю, що для західного вуха найпереконливішими аргументами, які підтверджують тезу “колишня Русь це теперішня Україна”, є географічні й геополітичні. Бо середня Наддніпрянщина зі столицею у Києві творила Руську державу в IX–X ст. – і на цьому ж місці існувала й існує Українська держава як її продовження. А Москов­щина це вже явно – також з географічної і геополітичної точок зору – побічний продукт.

Україна сьогодні не має можливості та й, мабуть, потреби по­вертати своє загублене первісне ім’я – Русь. З іншого ж боку, всі українські гуманітарні науки мусять піти шляхом остаточної санації своєї наукової термінології, використовуючи номенклатуру син­хронних історичних джерел та відмовляючись від таких антидже­рельних новотворів російської імперської історіографії, як “Півден­на Русь”, “Київська Русь”, “Західна Русь”, “Південно-Західна Русь”, “Древня (Давня) Русь” тощо, які, до речі, освячені також сучасною західною антифактологічною течією забелетризованої історіографії постмодерністичного типу. Ці термінологічні питання заслуговують на спеціальний науковий симпозіум фахівців.

Але Україна мусить вміти не лише відкидати зайвий чужий ідео­логічний баласт. Вона мусить культивувати своє первісне ім’я Русь, оточуючи його пошаною, пієтетом – та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття Русі. Прикриваючись гаслом “общерус­скости”, українська академічна наука в 60–80-х рр. XX ст. прак­тично згорнула до мінімуму вивчення минулого, культури, релігії Русі, віддавши цю тематику північному сусідові, а в Україні – в монопольне володіння довірених осіб. Що виходить з писань епіго­нів цієї вірнопідданчої течії (наприклад, П. Толочка М. Котляра), ми спостерігаємо повсякчасно. Спадкоємці старорежимної сфальшо­ваної науки, виявляється, зовсім не думають, що їхні опуси дискре­дитують їх як істориків. Навіть за критеріями попереднього, т. зв. радянського часу.

З точки зору відновлення та зміцнення понад тисячорічних тра­дицій української державності співставлення назв Русь – Україна є на сьогодні цілком обгрунтованим, а з громадсько-політичної пози­ції дуже потрібним і необхідним. Також для міжнародних контактів, при яких слово Rus’ має замінити безпідставно вживану в мос­квоцентричних історичних працях назву Russia. А в Росії? Сам я чув заяву видатного російського історика В. Пашута, що, по суті, треба писати – відносно періоду існування Русі – відповідний прикметник як “русьский”, а не “русский”. Але від декларацій до їх реального здійснення сучасною російською історіографією шлях ще дуже далекий.

Справа України та українців. На сьогодні цілком ясно, що заміна назв Русь, русини на Україна, українці це не підміна гірших назв кращими (як це було в колоніальних та напівколоніальних країнах, коли Цейлон замінили на Шрі Ланка, а Сіам на Тайланд), а вимуше­ний захід, щоб позбутися загрози насильницької асиміляції понево­лювачами. Українців примусили міняти національне ім’я – і це був тривалий некерований стихійний процес, який визрів у надрах народу та відшукав пропагандистів для проведення такої кардинальної переміни. Нові назви не запроваджували, як подекуди, державним декретом, бо в період здійснення процесу заміни етнонімії власної держави не було, а окупанти всіми способами намагалися не допус­тити до потрібного результату. Ще досі існують намагання забрати в українців їхнє національне ім’я (у Словаччині, в Польщі, у Сербії, наприклад), щоб поступово стерти їх з лиця землі вже у XXI ст. Такі антиукраїнські ексцеси здійснюються, треба шкодувати, при поту­ранні керівної верхівки сучасної Української держави, яка не поспі­шає на допомогу, а своєю байдужістю роззухвалює агресивних дена­ціоналізаторів. Бо вони плекають мрію про свою власну імперію навіть тоді, коли імперія розвалилася. Заперечення України, україн­ської нації – не лише шовіністичне засліплення, але і глибокий примітивний анальфабетизм, носії якого ще навіть пишаються висо­кими науковими та ненауковими титулами.

До явищ такого ж рангу належить намагання творити з укра­їнського етнічного матеріалу псевдоетноси. Так зразу ж після прого­лошення незалежності України почали виникати псевдоетноси: ятвяги (на Поліссі), новороси і кримський народ (на півдні). Якось вони заникли. Але псевдоетноси “пудкарпатских русинов” (на Закарпатті, в Польщі, Сербії) та лемків (у Польщі) намагаються реанімувати і в наш час. Що все це робиться продумано, щоб відкрити широко ворота для наступної асиміляції підтверджує доля підкарпатських русинів (які ідентифікували себе так, а не українцями) у США, що швидко американізувалися, втрачаючи рідну мову й опираючись у цих процесах на англомовну греко-католицьку церкву, утворену спеціально для денаціоналізованих русинів, так як діє угорськомовна греко-католицька церква для мадярських русинів Угорщини.

Так чи інакше, необхідно, однак, розуміти, що напади на україн­ські національні назви можуть припинитися лише тоді, коли Україна стане повноцінною державою, політично і економічно могутньою, для чого вона теоретично має всі підстави.

Українські етимологічні фобії. Прищіплюване десятками літ, а то й століттями почуття меншовартості давало різний ефект. Гіпертро­фія національних почуттів як реакція на переслідування часто пере­творювалася на зворотню сторону тої медалі, на лицевому боці якої написано “меншовартість”. Патріотичні почування деколи перерос­тали в ненаукову нетерпимість також у ділянці етнонімії, коли псев­допатріотизм (“псевдо”, бо справжній патріотизм завжди вимагає історичної правди, навіть болючої) давав поштовх до утворення необгрунтованих міфів, які не витримують наукової критики.

Перша з цих фобій – страх перед тим, щоб признати назву Русь чужоземною за походженням. В українців цей страх є відгомоном російського імперського міфу, який вилився в цілу течію антинорма­нізму в історії, археології, етнології, мовознавстві та інших спорід­нених науках — в течію, що, незважаючи на гори списаного в запо­літизованому дусі паперу, принесла дуже мало позитивних знань. Італія, Франція, Англія якось не відчувають своєї меншовартості від того, що в їхньому державному будівництві брали участь варяги. Для Росії, а тим паче для Російської імперії, це стало пунктом гоно­ру – і предметом замовлення або й шантажу щодо пов’язаної з імперією (незалежно від того, чи вона пофарбована в білий, черво­ний або потрійні кольори) російської історичної науки. Чимало українських істориків опинилося в полоні московського міфу і до­клало багато зусиль для пошуків автохтонних джерел походження назви Русь. Незважаючи, зрештою, на виразні слова літописців, на відомості ранніх арабських джерел (що чітко відмежовують слов’ян і русь), на дані візантійського походження (Костянтин Порфірогенет про подвійні – слов’янські й руські – назви Дніпрових порогів). Нічого ганебного немає в тому, що вікінги стояли біля витоків української державності більше як тисячу років тому, – тут нічого паленіти від сорому. Зрештою, цього вимагає історична правда.

Друга фобія — страх, пов’язаний з етимологією назви Україна. У жодному випадку – на думку підпорядкованих комплексові мен­шовартості з парадоксальною (протилежною) реакцією на нього – Україна не має нічого спільного з поняттям “окраїни” певної тери­торії, краєм землі, країною. Придумують фантастичні етимології цього безсумнівно автохтонного слова, перекреслюючи при цьому нормальні закони лінгвістики. Та не лише лінгвістики, але й правової та адміністративної думки, питомої для індоєвропейського мислення. Бо поняття “окраїна” пройшло через цілий шерег мов. Старогерманський термін “marcha” увійшов до середньолатинської та інших вже германських мов у вигляді слів “march”, “mark”, “marka” та подібних у ранньому середньовіччі для позначення окрайної, прикордонної території. Слово Ostmark (Східна окраїна) еволюціо­нувало до назви Österreich (Східна імперія, тобто, в українській трансформації, Австрія), зрештою, час від часу відживаючи заново: Ostmark для позначення Австрії в кінці 30-х – першій половині 40‑х рр. минулого століття. Dannmark – тобто “окраїна датчан” (германського племені V ст.) – залишилася назвою держави, Данії, до сьогодні. І ні австрійці, ні датчани не соромляться цих назв, не вважають їх дискримінаційними – так як і не цураються назви Krain (окраїна) – найдалі на захід висуненої землі західних слов’ян, що тепер частково розташована в межах Австрії та Словенії, – її мешканці.

Українські псевдопатріотичні фобії, поєднані з примітивними етимологічними вправами, не додають престижу Україні, часто ви­кликають сміх, а в наукових колах, у кращому випадку, поблажливу усмішку. Може, пора вже перебороти такі страхи?

Захист українського національного імені. Як це не дивно, але в Україні немає закону про захист гідності й честі українського наро­ду – про захист національних та державних символів, до яких, так чи інакше, належить також назва держави і народу. Такий закон цілком вкладається у сферу захисту від національної дискримінації, від національних конфліктів, що передбачено міжнародним законо­давством, яке гарантує права людини. Виходить, що в межах дер­жави можна зневажати ім’я титульної нації та її суверенного дер­жавного організму. Національна назва народу – це його обличчя, з якого не можна глузувати, над яким не можна знущатися і т. д.

Напрошується неприємний висновок, що властьімущі в державі не вважають своїм моральним та юридичним обов’язком захищати честь і гідність, нібито, власної держави і власної нації. Ситуація складається дуже дивна – вона не витримує пояснення навіть з точки зору неоліберальних міркувань. Наявність юридичних санкцій в плані захисту національного імені народу і держави суттєвим чином зменшила б прояви антиукраїнізму в засобах масової інформації, в публічних виступах, у межах навчального процесу і т. д. При наяв­ності такого закону ледве чи була б можлива розгнуздана поведінка таких службовців Російської православної церкви, як, наприклад, єпископ тульчинський і брацлавський Іполит (формально ж – також функціонер т. зв. Української православної церкви), який у квітні 2001 р. називає державу, в якій він виконує свої обов’язки, Малоросією. Ніхто, виходить, не збирається приборкувати і притя­гати до судової відповідальності людей, що таким чином розпа­люють міжнаціональну ворожнечу.

Якщо готуватимуться відповідні законодавчі акти (а вони, не­зважаючи на спротив українофобів, таки готуватимуться), то сьо­годнішня книжка Є. Наконечного буде серед важливих матеріалів підготовчого досьє. Бо автор не лише послідовно виклав проблеми етнонімічного плану та суміжні, що становлять фон аналізу, але й їх інтерпретаційне поле. Багатство цитат з історичних джерел, літера­тури предмету посилює автентичність змісту дослідження. З одна­ковою об’єктивністю він подав аргументи “за” і “проти”, дозволя­ючи в багатьох випадках самому читачеві ставити крапки над “і”. В цьому велике значення досягнень автора.

Ярослав Дашкевич