Морушко Олександр

Поет, кандидат історичних наук, голова Львівського МО ГО "Разом"

Олександр Олександрович Морушко (1966 р.н), народився на Закарпатті в м.Виноградів. Закінчив хіміко-технологічний факультет "Львівської політехніки" , де згодом став інженером у науково-дослідній лабораторії інституту, а на сьогодні старшим викладачем. Працював у студентському профкомі державного університету "Львівська політехніка" й газеті "Український шлях". Нині поет, який має на своєму рахунку три поетичні збірки ("Чорнітроянди", "Зачароване коло" та "Анатомія болю"), захистив дисертацію та набирається сил для внесення свого вкладу в українську культуру.

Метафізичні пошуки поезій Олександра Морушка

Кожен, хто став на шлях духовного самопошуку, неодмінно зіштовхується із доволі дивними речами. Перше, що дивує, а водночас і лякає, – це глибина усього сущого, яка здавалась донедавна такою очевидною, мілкою та зрозумілою. Для зачарування непотрібно спеціально шукати якісь особливі речі, події, слова. Світ людського духовного життя влаштований таким чином, що будь-що може стати відправною точкою для здійснення найважливішого – самопізнання. Форма вираження відчуттів, вражень та вражань, що з’являються на цій непростій дорозі, у кожного своя. Поезія – одна з таких форм. Олександр Морушко – один, з таких, метафізичних поетів.
Однією, з основних ознак “метафізичної поезії” є наявність у ній героїчного мотиву. Хто ж такий герой? У пересічного читача одразу, мабуть, виникають відповідні асоціації: образ героя переплетений із атрибутами сили, відваги, мужності, відсутності страху перед труднощами, тощо. Однак, спішу зазначити, що наведені ознаки абсолютно не вичерпують сутності героя перш за все тому, що вони, самі по собі, нічого нам не кажуть. Це абстракції, під яким кожен розуміє щось своє, а зрештою і себе. Що таке та ж сила? В чому вона проявляється? Скільки людей, стільки ж й інтерпретацій, але всі ці інтерпретації атрибутивних рис героя можна поділити на два типи: нігілістичні та духовні. “Герой” нігілістичних людей має безліч рис. Ім’я їм – Легіон. Всі вони рано чи пізно будуть зводитись до матеріальних цінностей: гроші, успіх, кар’єра, секс і т.п. Рис героя “духовно налаштованих людей” небагато. Герой – це той, хто, перш за все, прийняв свою самотність у цьому світі. І йдеться тут не про якусь покинутість, відлюдькуватість, аскетизм. Йдеться про розуміння того, що шлях духовного життя є глибоко самотнім у тому змісті, що цей шлях більше ніхто не пройде замість героя. Відтак, у свідомості героя відсутні такі, звичні для більшості людей, фрази: “зараз не той час”, “не та країна”, “не те суспільство”, для того, щоб можна було чесно жити, щоби бути добрим, щирим. Нігіліст завжди очікує на якесь привілейоване місце чи якийсь особливий час, на “хороші” обставини. Йому завжди потрібен хтось, хто перший стане “добрим”, “справедливим”, “милосердним” і бажано, звісно, аби таких була більша частина. Тільки тоді, для нігіліста, з’являється смисл бути “добрим” та “справедливим”. Нігіліст ніколи не зрозуміє, що такі метафізичні речі, як добро, краса, істина, справедливість, любов, чесність мають невербальний внутрішній корінь, вони відшліфовуються щомиті зусиллям проживання життя. Тому часто нігілісти, які себе, звісно, такими не вважають, ганяються за “щастям”, таким ілюзорним та оманливим. Духовний герой, навпаки, розуміє, що поки людина жива, вона не може вважати себе щасливою. Духовний герой йде назустріч важкості життя, в якому кожна метафізична сутність виростає з кривавої екзистенціальної практики. Саме про таку практику, власне, і пише Олександр Морушко. Його поезія “Анатомія болю” вже своєю назвою  говорить про цей нелегкий та самотній шлях:

І вивчивши природу болю,
Допити чашу цю до дна...
Яка безмежна глибина
Розкриється переді мною!

Поки душа іще жива
Терпінням я залижу рани,
Щоб на папір лягли рядками
Із серця вирвані слова.
“Анатомія болю”

Що є душею? Що є у душі? Як їй бути? – основні філософські запити поета. Відповіді О. Морушко шукає у собі та своєму досвіді життя. Це крок, який далеко не просто зробити людині, адже набагато легше прийняти “готову істину”, істину, тобою самим не промислену, не пережиту. І починається цей крок із усвідомлення тотальної самотності:

Ніч засвічує в небі вогні,
Їх проміння подекуди гріє...
Тож чому стало сумно мені,
Що збудило мереживо мрії?

Може, в світлі нічної зорі,
Волошкові побачив я очі,
Чи самотність зайшла за поріг,
І мене залишити не хоче?
“Ніч засвічує в небі вогні”

Пливу на хвилях самоти
У велелюдному потоці <…>
Та шлях продовжую щодня,
Хоч добре знаю те, що буде,
Бо на шляху до визнання
Чекає поцілунок Юди
“ Пливу на хвилях самоти”

У такому щоденному та самотньому “зависанні” героєві доводиться заново переглядати все своє духовне надбання, все чим жив, що любив, у що вірив:
І оплакує дощ
Те, що іншим я став, -
Втратив віру одну,
Другу ще не придбав.
“Падолист”

І такий перегляд закінчується виростанням свого “внутрішнього слова”, яке ніколи не послужить для когось іншого готовим “рецептом”, але лише спонукатиме до такого ж нелегкого шляху.
Більшість поезій написані О. Морушко від першої особи, ліричний герой у своїх переживаннях, стражданнях, почуттях та поривах співпадає із автором. Але що означає мати почуття, страждання, враження? Наше духовне життя організовано таким чином, що всі згадані психологічні феномени ми по-справжньому “маємо” тоді, коли вони вже є у минулому. Людина розпорошена у часі життя. Ми ніби кохаємо, переживаємо, проходимо павутину різних соціальних обрядів та ритуалів, але часто опиняємося врешті решт перед пусткою. Метафізичний герой знає, чому так відбувається. Знає, чому людина так любила, бажала, була добре налаштована, а все кудись щезло. Річ у непрожитості та загубленості того, що дає життя. Герой знає, що одного бажання любові недостатньо для самої любові, одного бажання справедливості недостатньо для справедливості і т.д. Люди губляться у житті через звичку постійно розв’язувати, розгортати, спрощено бачити феномени духовного життя. Звідси і фраза: “любов приходить і відходить, а їсти хочеться завжди”, неможлива для метафізичного героя. Такою ж неможливою фразою для останнього є “забудь її, полюбиш іншу”, “нема смислу каятись у минулому, адже його не змінити”. А організація духовного життя героя якраз полягає в тому, аби вміти залишатись у “підвішених” станах, ніяк їх не розв’язувати. Образ перебування у такому нелегкому стані можна також знайти у поезії О. Морушка “Зачароване коло”. Лише зависнувши у цьому колі, ми можемо набратись сил для його подолання. Неможливо за допомогою якихось готових формул розірвати “зачароване коло”, яке у кожного своє, унікальне та неповторне. У “зачарованім колі” відбувається насправді найцікавіше та найпотаємніше духовне дійство – дозрівання, дорослішання. Тільки після цієї, як висловлювався А. Арто, “кривавої м’ясорубки”, герой розуміє, що будь-який феномен духовного життя вимагає серйозних життєвих зусиль.

А воно не пускає,
Тримає за руки,
Прирікає на муки,
Пекельнії муки...
“Зачароване коло”

Так описує “зачароване коло” О. Морушко у однойменній поезії. Не існує “поганих обставин”, “не того часу та місця”, “не такого суспільства”. Для героя, що пройшов “зачароване коло” будь-який момент часу, будь-яке місце є однаково важливим, значущим та достатнім для того, аби залишатись собою. Якщо ж не пройти оболонку “зачарованого кола”, то цим будь-хто прирікає себе на вічні пекельні муки – безрезультатно та постійно розв’язувати рівняння зі зростаючою кількістю невідомих. А це – трагедія даремного життя людини, або, як пише М. Пруст, “втраченого часу”.

Тільки біль твій не знатиме віку
І породить чуттєві вірші
“Ave Maria”

Душевний біль, що повністю прожитий героєм, є тою унікальною та неповторною духовною базою, справжнім багатством людини, яке має якісно інший буттєвий статус. У такому вимірі, де “тягнуться секунди як роки” (“Високі почуття не продаються”), виростає те загадкове внутрішнє слово героя, що отримав себе. Цю думку можна прослідкувати у наступних рядках:

Я повернусь, коли настане час
Природі і душі вдягти обнови.
У всій красі, хоча і без прикрас
Я повернусь, бо першим було слово...
“Я повернусь”

P.S.
Звісно, я не намагався у цій статті проаналізувати всі поезії Олександра Морушка чи якимось чином їх класифікувати. Очевидно, що це не було моїм завданням, адже стаття присвячена не літературознавству, а філософським варіаціям. Метафізичні моменти можна прослідкувати і в інших віршах, які не згадані у цій статті.
Запропонована “метафізична” інтерпретація не обов’язково збігається з усіма тими інтенціями, які О. Морушко вкладав у слова своїх віршів. Однак, цим і цікава його поезія, бо, з одного боку, показує те, що вірші кажуть завжди більше та глибше, ніж їх може збагнути читач чи сам поет. У цьому контексті справді можна погодитись із твердженням, що поет належить не лише собі. З іншого боку, поезія дає можливість імпровізувати у темі таких метафізичних сутностей та цінностей як справедливість, чесність, добро, любов, щастя, душа.

Ростислав Якуц
(канд. філософських наук, ЛНУ ім. Івана Франка)

Хочеш пізнати себе - пізнай анатомію болю

Мабуть, хтось почує ваше ім'я вперше, та попри все, вийшли друком три ваші збірки, вас добре знають на Закарпатті й ви володієте великим талантом - мистецтвом слова...

Гадаю, я належу до тієї когорти письменників, які тихенько роблять свою справу. Без реклами, пафосу й надмірних обговорень. Для мене література не є шляхом заробляння грошей та приводом прославити своє ім'я. Хочу залишити по собі щось гідне.

Олександр Морушко - письменник-постмодерніст?

Зараховувати себе до тих чи інших - неправильно. Це повинні робити інші. Тільки так можна визначити рівень таланту і статус письменника. Ось чому так часто митців визнавали геніями посмертно. Я народився в часи Радянського Союзу, починав писати російською мовою через тогочасну ідеологію та цензуру, й це певною мірою зробило мене таким, як я є.
А для постмодерну потрібно було б змінити принципи та світогляд, адже це так званий хаос, а я звик до певних норм, які, до речі, непогано було б запровадити й зараз. Відсутність цензури - це добре, але, в моєму розумінні, краще б вона всетаки була.

У чому особливість вашої поезії?

По-перше, пишу від першого імені й не вважаю, що мого "я" багато (хоча й часто замислювався, чи не забагато на себе беру). Адже якщо пишеш від себе, то не боїшся брати відповідальність за слова. По-друге, люблю хороший ритм і рими. Можна, звісно, "бавитись" у білий вірш, але й це потрібно вміти. Починав із гумористичних віршиків, та згодом зрозумів одну істину. Якось мій знайомий сказав: "Сашку, твої вірші надмірно сумні...", на що я відповів: "Справжня поезія не буває веселою". Хочеш пізнати себе - пізнай анатомію болю.

Розкажіть про ваші збірки.

Перше зібрання поезії "Чорні троянди" - лірика. Там багато романтики, хоча можна помітити твори з розряду фізики. Друга, "Зачароване коло", присвячена пошукам виходів із різних життєвих ситуацій, як вибратися, зберігши власне "я". Життя, як зачароване коло - кидає нас в одне русло, вибравшись із нього, потрапляємо в інше... Остання збірка, "Анатомія болю", вийшла 2005 року. Найкраще характеризує її однойменний вірш, який, до речі, покладено на музику. Цю пісню виконує львівський рок-гурт. У ній ідеться про те наболіле, яке вириваєш із серця і кладеш на папір. Не забуватимемо, що спочатку було слово. Воно може мати й позитивну, й негативну енергетику. Я ж намагаюсь у поезії тягнутися до світла й відкривати його іншим.

Що втратило нинішнє покоління поетів?

Боюся, що сучасне покоління поетів втратило віру. Віру в майбутнє. А це - найгірше. Я передбачав це.

Нині чимало молодих людей пишуть. Багато й різноманітних угруповань. Писати сьогодні модно?

Не кривитиму душею, я слабо знайомий із сучасними угрупованнями, але можу сказати, що зовсім не кожен, хто вважає себе письменником чи митцем, насправді ним є. Деякі пишуть, щоб похизуватись, у когось просто гарно виходить, а для декого - це наболіле. Останнє і справжнє - те, яке відірване від серця. Знову ж таки, визначати, хто є хто, повинні люди.

Що заважає письменникові реалізувати себе нині?

Основна й найвагоміша проблема - проблема видавництва. Кожен письменник прагне, щоб його видавали, бо писати "в шухляду", як правило, ніхто не хоче. Проте чомусь таку змогу має не кожен. Виникає враження, що в нас ведуть антикультурну політику, що хтось свідомо хоче знищити українську культуру, не дати їй розвиватися. Російськомовні видання очевидно витісняють усе вітчизняне. Можна сказати, що ми перебуваємо у стані перманентної культурної війни. Причини - Україна не має власної еліти: ні політичної, ні культурної, ні духовної, не має менеджменту, який був би гідний керувати країною. Саме тому багато людей реалізовують себе за кордоном, працюють на інші країни.

І насамкінець: майбутнє української літератури...

Тут у мене оптимістичні настрої. Впевнений, що серед нас є таланти, ті майбутні генії, які ще покажуть своє. Але поки що ми їх не знаємо.

Розмовляла Анастасія Перфецька

О.Морушко, 2010 р

2010 - рік великого роздоріжжя

    Добігає до свого завершення черговий, 2010 рік. У світі всюди прийнято підводити підсумки року, що минає. Зробимо таку спробу й ми.
    В першу чергу, минулий рік ознаменувався президентськими виборами. Як результат – президентом став В.Янукович, на якого ставила Москва. Це означало для України чергову зміну політичного курсу – з проєвропейського на промосковський.

    Як наслідок – пролонгація угод стосовно базування Чорноморського флоту Росії в Криму ще на 25 років, та підписання абсолютно невигідних для України газових угод з Росією. А якщо ще не забути про процес масового скуповування українських промислово-торгівельних активів російською стороною, то стає зрозумілим, що після втрати економічної незалежності на нас абсолютно реальною може стати втрата незалежності і політичної.

    Те, що Московія не полишила своїх амбітних планів стосовно реанімації Радянського Союзу стає зрозумілим навіть з того, з якою частотою останнім часом відвідує Україну московський патріарх Кирило. Він і чути не хоче про українську помісну церкву. Навпаки, триває процес передачі українських церков під юрисдикцію московського патріархату. У Росії добре розуміють, що без України великоросійський шовінізм приречений на безславну загибель. Для того, щоб зрозуміти, чим це загрожує Україні, всім би радив прочитати книгу І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», яка попри свій 45-річний вік абсолютно не втратила актуальності.

    Продовженням курсу на узурпацію Партією Регіонів влади в Україні стали вибори до місцевих органів влади 31.10.2010 року, які вперше проходили окремо, без виборів до Верховної Ради. Сказати, що це була повна профанація демократії – означає не сказати нічого. З самого початку, з принципу формування на місцях ТВК і ДВК, стало ясно, що готуються масові фальсифікації на користь панівної партії. А що суди давно стали маріонетками в руках партії регіонів, то відповідно вони забезпечували видимість законності цим, з дозволу сказати, виборам без вибору. Ось такі от  реалії нової регіональної політики в Україні. І не слід впадати в оману від того, що в деяких регіонах ніби-то до влади прийшли опозиційні сили: по-перше, більшість з них на ділі абсолютно лояльно налаштовані до існуючої влади; по-друге, прихід деяких опозиційних політиків до влади на місцях мав засвідчити про „демократичність” виборів, що відбулися. А те, що абсолютна більшість депутатів, що були обрані в одномандатних округах, були узгоджені з місцевим керівництвом наперед, як у старі добрі радянські часи, сумнівів, судячи з оголошених результатів, не викликає. Та й відсотки партій по багатомандатних округах були скориговані „в правильну сторону”. Як казав Й.Джугашвілі – неважливо, хто як голосує, головне, хто підраховує голоси...

    За цим усім мовчки спостерігає цивілізована Європа, яка схоже, після перезавантаження московсько-американських стосунків, готова в черговий раз пожертвувати українськими інтересами у обмін на поставки в Європу блакитного палива з Росії.

    З цього можна зробити єдиний правильний висновок: сильна Україна не вигідна у світі нікому, окрім самих українців. А розбудова сильної національної держави можлива лише за умов, коли цією державою керує національна еліта.

    Не хочеться ображати нікого з діючих в Україні політиків і високопосадовців, але абсолютну більшість з них назвати ні національною, ні тим більше, елітою, язик не повертається. Вони такими не є ні по формі, ні по змісту. Зрештою, давайте будемо їх судити не по їхніх словах, а по їхніх вчинках.

    Тому складається парадоксальна ситуація: одна з найбагатших країн світу по запасах корисних копалин в надрах землі та кваліфікованої робочої сили ледь животіє, завдяки кредитам МВФ, благочинна діяльність якої є дуже сумнівною. Зовнішній борг України за декілька останніх років зріс утричі, і це ще не межа. І все це на фоні остаточно розваленого вітчизняного промислового виробництва та поставленого на коліна аграрного сектору. Яка ще країна в світі, окрім нас, може собі позволити „засівати” найродючіші у світі чорноземи бур’янами?

    Окремо хочеться відмітити стан культури в Україні. Складається враження, що Радянський Союз (хоча це нонсенс!) був значно більше зацікавлений у становленні української культури, аніж наші вітчизняні „незалежні” політики. Стан вітчизняного кінематографу, освіти, науки, поліграфічної галузі, інших галузей мистецтв є жалюгідним, бо державне фінансування національної культури є майже нульовим. І меценатів, готових вкладати свої кошти у розвиток української культури теж катма. Тому особливо цинічно і по-блюзнірськи звучать заяви деяких високо посадовців про введення в Україні двомовності, або ж мовою оригіналу – „двуязычия”. Хоча, якщо уважно послухати їх мову, то можна зробити висновок, що в них є проблема не „двуязычия”, а „косноязычия”. До-речі, проблема введення двомовності за кордоном, де компактно проживають мільйони українців, чомусь цими політиками не мусується... А зрештою, чого можна чекати від Верховної Ради України, у складі якої є не більше 25% українців?

    Новою владою було задекларовано рішення у найближчому майбутньому збільшити на 5 років пенсійний вік для українців. Виникає логічне запитання: а де ж будуть всі вони працювати? Куди подіти армію безробітних (згідно офіційної статистики – близько 4% працездатного населення, не враховуючи мільйони тих, хто працює за кордоном, бо не може знайти роботи тут), які не мають змоги працевлаштуватись в Україні? Хіба не вирішення цих болючих питань є найбільш нагальним зараз? А потім вже можна й говорити про збільшення пенсійного віку. Тим більше, що згідно статистичних даних, (скоригованих у більшу сторону!) багато людей вже зараз на Україні до пенсії не доживають...

    А на разі, слід констатувати, що Україна, внаслідок руйнації економіки, поступово перетворюється у одну велику суцільну барахолку. Причому, торгують на цій барахолці ширпотребом майже виключно китайського та турецького походження, виробництво якого, при великому бажанні, було б неважко налагодити в Україні. І останні майданові війни стосовно прийняття нового податкового кодексу були пов’язані виключно з тим, що кланово-олігархічні групи, у руках яких зараз знаходиться реальна влада в Україні, економічними методами хотіли усунути з ринку дрібний та середній бізнес, аби всі прибутки від торгівлі зосередити в руках великого капіталу. Попереду – затвердження нового житлового та земельного кодексу, а отже – бої без правил триватимуть...

    Ну і нарешті, не можна оминути стороною широко розрекламовану останнім часом реформу управління країною, або ж скорочення чиновницького апарату. Чомусь досвід підказує, що ця реформа закінчиться черговим збільшенням чиновницького апарату та засиллям бюрократії на місцях. Принаймні, дуже хотілося б побачити цифри, закладені у бюджеті на 2011 рік на утримання апарату адміністрації президента, Кабміну та інших виконавчих та силових структур, і порівняти їх з цифрами, закладеними на ті ж самі витрати у бюджеті за 2010 рік. Тільки тоді можна говорити про реальне скорочення витрат на утримання чиновницького апарату. В цьому ж контексті цікаво буде простежити задекларований перегляд нарахування максимального розміру пенсій держслужбовцям високого рангу. Тим більше, що в нас і президент і прем’єр є пенсіонерами... Чи може, знову виявиться, що серед рівних у нашій державі є трохи рівніші від решти? До речі, судячи з того, що на утримання як армії, так і силових структур в бюджеті на 2011 рік закладається понад 11 мільярдів грн., можна зробити висновок, що будується не демократична, а поліцейська держава. Так би мовити, оновлюється обличчя…

    Все викладене вище вказує на те, що на двадцятому році незалежності України ми знову знаходимося на великому роздоріжжі. І, незважаючи на велику кількість можливих варіантів розвитку подій, шлях у нас єдиний – розбудова національної держави. Інакше ми будемо приреченими завжди бути придатком до чужих геополітичних ігор, розмінною картою в руках сильних світу цього. Логічно задати питання – а як цього досягнути? Відповідь очевидна – через розбудову національної економіки, культури, науки, армії та церкви. Потрібно створити широкий національно-патріотичний фронт, до якого б увійшли широкі верстви українства, які представлятимуть усі вище перераховані сегменти українського суспільства. Потрібно нарешті прийняти закон про люстрацію. Злочином проти українців є те, що вони з власних кишень оплачують забезпечену старість людям, що все життя боролися проти України. Тільки згуртування національно свідомих людей здатне в результаті дати нам генерацію насправді національної еліти усіх напрямків, яка забезпечить Україні реальну, а не декларативну незалежність, сприятиме тому, щоби ми на рівних розмовляли з сильними світу цього. Тоді недолугі та недалекі політики перестануть нас ділити на східняків і западенців, по принципу „розділяй і володарюй”, а самих українців нарешті перестануть називати хохлами та малоросами.


Олександр Морушко, голова ЛМО ГО „РАЗОМ”.