ЖОРЖ ДИКИЙ

«МОТЛОХ» ПОЕЗІЇ (АНДЕГРАУНД)

                                                ПРИСВЯЧУЮ МОЇЙ МАМІ  - ГАЛИНІ ГОРДАСЕВИЧ


МОЯ МОЛИТВА

ГОСПОДИ, ПРОСТИ СВОМУ РАБУ,
ЩО НЕ ХОЧЕ БУТИ НІ РАБОМ,
                               НІ СУКОЮ.
ОБВІНЧАВСЯ З КАТОРЖНОЮ МУКОЮ.
ГОСПОДИ, ПРОСТИ СВОЄМУ
                               НЕ РАБУ.

СВІТ ПЛЕКАЄ НИЦІСТЬ І ЗЛОБУ,
ПЛОМЕНІЄ ЗГАРИЩІВ ЗАГРАВАМИ,
ТІШИТЬСЯ КРИВАВИМИ ЗАБАВАМИ.
БОЖЕ, ВИБАЧ ВСЕ СВОЄМУ
                               НЕ РАБУ.

І ПРОСТИТЬ ГОСПОДЬ СВОМУ РАБУ,
ЩО БУНТУЄ Й СВІТОВІ КАЙДАНИ РВЕ.
БОГ ДО СЕБЕ ШЛЯХ НЕ ПЕРЕРВЕ -
ЗНАЙДЕ В ПЕКЛІ МІСЦЕ І СВОЄМУ
                               НЕ РАБУ.

АВТОФАНТАЗІЯ

Я - Жорж Дикий. Чому я дикий? А яким я маю бути, коли народився серед степiв Дикого поля. Вирiс в диких i не ораних жодним плугом культури неозорих донбаських ланах безкультур'я. Ще з самого малку я попав у дикi хащi нашої державної педагогiки та освiти. Страшною була моя боротьба за виживання – виживання українця серед дикостей тотальної русифiкацiї. Боротьба була дика – не на життя, а на смерть! Я вижив! Та з вовками жити – по вовчому й вити: ось i вию дотепер. Дико! – а що поробиш?..
Як я прийшов у поезiю? О!– коли то було! Тепер передi мною стоїть iнше питання: як я вийду з поезiї? Дике поле не дасть того врожаю, який приносить доглянутий лан. Так i я вже не зможу принести хорошого здобутку, а породжую тiльки дикi квiти-поезiї.
В поганий, в дуже поганий час проросло зерня поезiї в моїй душi. Це були часи розквiту застiйно-поцвілих вiсімдесятих. З усiх усюд лунало громогласне «Уря!», а будь-якiй критицi було мiцно забито кляпа. Моя душа кипiла, вирувала, породжувала обурливi думки, iронiчнi рими, саркастичнi епiтети, трагiчнi образи, жорстокi висновки...
О, як бринiли струни моєї душi!
Та вся ця ораторiя болю дзвенiла в порожнечу...
Бо що таке митець без людей? Нiщо. Митець не може не вiддавати своїх творiв на суд людський. Не може iснувати митець без оцiнки його доробку людьми, бо iнакше його просто наче не iснує в цьому свiтi. Нехай то буде слава або навiть ганьба – то однаково! Аби тiльки не зневага, аби тiльки не порожнеча навколо...
Кому ж я мав нести свої трагiчно-страшнi вiршi? Поети-лiрики могли досхочу читати свої вiршi коханим i навiть некоханим – їх слухали. А мене! Мене хто вислухає?!  Хто слухатиме мої жахаючi вiршi та ще й українською мовою тут, в цьому дикому краї? Читати їх напiдпитку рiзнiй п'янiй наволочi? Робити з трагедiї – фарс, а зі слiв болю – глузливе белькотiння? Хай хтось iнший блюзнiрствує з поезiї, але не я! – так вирiшив i так зробив.
Закинувши вiршувати, перестав я творчо рости, а хто не рухається вперед, той залишається позаду. Здичавiв остаточно мiй лан і сам я ДИКИМ став поетом, тож таким вже й полишусь. Кожному своє. Єдине, чого я ще хочу, так це донести до людського загалу iстину, що коли володарi гнили – музи не мовчали; просто вони i не звучали, але то не їх вина, а ваша – рабiв, холуїв i блюдолизiв. Так що пiшли ви...
А МЕНЕ ЛІПШЕ НЕ ЗАЧІПАЙТЕ — РОЗІРВУ!!!
                                                       БО НАЗИВАЮСЬ Я — ЖОРЖ  ДИКИЙ
Донецьк — Тернопіль — Львів
1961 — 1991 — 1999



З  циклу  поезiй  «ПРИСВЯЧЕНО  N»


СВІТЛОЇ ПАМ'ЯТІ
ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА

                       Два кольори мої, два кольори:
                       Червоний – то любов,
                       А чорний – то журба...
                               З пiснi (слова Д.Павличка)

Ой чорно душi моїй, чорно –
червоного майже нема,
журба мене давить потворно,
любов, як була – загула...
Ой чорно, ой чорно, ой чорно...
Дерева, трава – все зола!
Журба та моя невимовна –
до себе всю душу взяла...
А я ж так тягнувсь до любовi!
А я ж так моливсь до життя!
Чому ж тодi чорно, так чорно?
Червонi ж слова небуття...
Простiть цю трагiчнiсть в промовi,
та згасла у небі зоря...
І в горi, великому горі
застигла Вкраїна моя.


ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ

                               На 2-гу рiчницю Чорнобильської
                               катастрофи академiк Лєгасов
                               добровiльно пiшов з життя.

Наш вiк практичний –
що робить?
Земля хитається в орбiтi:
злетить на друзьки – не злетить?..
О! Боже! Боже! – жити! жити!
Невже кiнець?
Невже нема у тебе виходу iного?!
Вiзьми мене! Моє життя!
Вiзьми цю жертву – лиш небогу,
пилинку Всесвiту, лиши...
• • • • • • • • • • • • •
Земля вцiлiла на цей раз,
хай люди вдячнi будуть Богу.
Живiте люди без кiнця!
Мені ж пора рушать в дорогу.



                       Богдану Гордасевичу

Земля-колиска страждає, небого
жде, коли людство дiйде до пуття,
з неї вiдправляться
люди в дорогу:
або у вічність,
або в небуття.



               Галинi

Крапелька дощу –
Невеличка, нiжна.
Крихiтна снiжинка –
Чиста, бiлоснiжна.
       Я тебе люблю,
       Я тобi радiю,
       Всi свої чуття
       Вкладую в надiю.
Ти – моя маленька,
Ти – моя кохана.
Берегтиму тебе
Нiжно i старанно.
       Як малу краплину,
       Як крихку снiжину,
       А якщо ти зникнеш –
       Разом і я згину.



       Ярославу Гомзі

Ми живi! Живi ми! –
Ви це чуєте?!
Нас не всiх забили до ноги.
Ми живi! Ми є!
Ми ще iснуємо!
Хоч давно пощезнути могли!

Ми живі!
І жити далi будемо!
Будем битися i гинути в борнi!
Ми живi i як ви нас не мучте!
Не зречемось України –
Ми живi!



               Павлу Вольвачу

Ми нi вороги, нi друзi
Просто живем у спiвтузi
десь там «калина у лузi»
поряд у нас по подрузi
так i живемо в нарузi
нi вороги і нi друзi


               З.

Звичайна й загадкова
Осяяна життям
Розхристана розмова
Я з нею сам не сам
Напевно – чарiвниця
А скорше – мирна львиця


З  циклу  поезiй  «СМОРIД»


ЖАХ

Безмовна нiч схилилася в поклонi,
і плачуть зорi, падають до нiг.
Лиш мiсяць, зупинивши кулю в скронi,
упав у прiрву i безслiдно зник.

Я володiю свiтом диких жахiв –
душа нiма i тiло не болить,
i поряд виє брат iз зграї вовкулакiв,
подруга-Смерть питає: що робить?

Терзати свiт великої любовi
i сiять зло на мерзотнiй землi,
людей усiх,– а щоб були здоровi! –
ми будем їсти на кривавiм весiллi!


НЕНАВИСТЬ

Я ненавиджу все!
І жити не бажаю!
Душа болить i рве –
вщерть сповнилась до краю.
Сум, морок, бiль i страх –
Не хочу я нiчого!
Вiдлуння б'є в очах:
– Що робиш тут, небого?
Кiстки кругом однi,
мерцiв подам до чаю –
тих, що тобi з рiднi,
по нашому звичаю.
Куштуй, смакуй, ласуй,
не плямкай надто лише,
та по живих жалкуй,
щоб вбили їх скорiше!


ЗРАДНИК

– Що ви?!
Що ви!?
Не зможу я
нiколи
        зрадити!
Нiколи!

– Життя?
Чиє?
Моє життя!
Так вiн –
       товариш мiй
ще з школи...

– Прошу вас:
тихше говорiть,
скажу я все
і без
       наказу,
лиш дайте
       жить!

О! дайте
       жить!
Прошу! молю! –
не треба
       бить!
Я доноситиму
               одразу!..


Я ЗАКЛИКАЮ СМЕРТЬ

Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу!
тебе, себе, живе i неживе!
Блазнюємо та пузо набиваємо,
пiдлоту ставим вище над усе.

Хай зiйде Бог i все на Свiтi знищить, –
новий Потоп влаштує на Землi,
щоби погинуло, поглинуло, поринуло
усю гидоту в Ним же проклятiм Життi!

Комахи-люди в брудi бо кохаються
i називають щастям – що живi!
Ідiотизмом iснування ще й пишаються! –
радiють з дозволу копатися в багнi.

Все знищить вщерть! спалити! розпорошити!
На порох Космосу розбить земную твердь!
Тодi настане вiчне царство спокою,
безмежний спокiй, де панує Смерть!

Стара не дасть безрушностi порушить,
безноса знає, як порядок наводить:
живе понищив – кубло злого розуму –
вже не дозволить пiдлiсть знов плодить.

О!– Смерть! – краса i радiсть Всесвiту!
В тобi надiя i гармонiя життя!
Уся надiйнiсть набутого досвiду,
що все застигле – цiль i суть Буття.

ХТО ТИ?

На твоїх очах убили твого батька.
На твоїх очах забили твою матiр.
На твоїх очах спалили рiдну хату.
На твоїх очах згорiли рiднi дiти.

На твоїх очах брат рiзав свого брата.
На твоїх очах з дiвчат робили дрантя.
На твоїх очах убивць благословляли.
На твоїх очах убитих проклинали.

І тепер, коли в зiницях дiрки,
Я дивлюсь вам в душу i питаю:
– Ви Герої тiльки щоб убити?
А Героїв ЖИТИ – ЩО?
                       НЕМАЄ?


ДОПИТ

Разом,
       вперед,
               а!
Гинемо!
Б'ємо,
       рвемо,
               кинемо
Кров – о! моя ти
               собача!
Доля – о! доля
               теляча!
Гидота б'є,
               нуртує
А! чи мене
               хто
                       почує?
О! схаменiться,
               мерзота!
А! крик захлинувся –
                       рвота.
Здохну,
       зiгнуся,
               сконаю
Вбийте мене –
               благаю!
А! знову крик,
               знову рвота
Боже, яка ж то
               гидота!
А! я вже сили
               не маю!
О! поможiте – волаю!
Гади
       твої дiти,
               Боже,
знiвечать,
       вб'ють –
               все гоже
Тiло – та в дикую
               зграю,
тiштесь, як страшно
               конаю!
Сволочi!
       Тварi!
               Падлюки!
Внуки –
       вiдрубанi руки!
Очі –
       безоднею болю,
бавтеся
       дикою
               грою!
А! я ж
       НІЧОГО НЕ ЗНАЮ!
О! поможiть
               хр-р-р...
Я  ВМИРАЮ



З  циклу  поезiй  «СТОГІН»


ПРОЩАННЯ

Не тривож мене, друже i брате,
не тривож, бо щось серце болить.
Час прийшов, час прийшов помирати,
дай побути самому в цю мить.

Так живемо – неначе ми вiчнi,
нецiкаво i брудно живем.
Душi нашi порочнi й калiчнi –
що з собою у Вiчнiсть вiзьмем?

Кожен день – то чарiвна прикраса,
день пройшов – i нема вороття.
Кожен день – нова tabula rasa
День життя!
               День життя?
                               День життя...

Мiй товаришу, хто ми з тобою?
Що для Всесвiту нашi життя?
Дай же серцю покою й спокою
в день останнiй мойого буття.

Ось i все – я iду зустрiчатись
з усiма, хто до мене помер...
Ось i все... Я iду... Час прощатись –
ти без мене живи вiдтепер.


ЕТЮД

Листок жовтiє на землi...
...чарiвна витонченiсть листу,
неначе золото в багнi
осiннiх смуткiв падолисту.

Я смуток осенi люблю,–
люблю тривожний цей неспокiй...
Опале листя не топчу
i роблю пару зайвих крокiв.

Сiрiє далеч позаду...
Хто знає: скiльки маю жити?
Ось дощ iде... Ось я iду...
Чи ж варто з прикрощiв тужити?

Жовтiє листя навкруги...
І на щоцi сльоза зависне –
невже й моє життя в багнi
нiколи золотом не зблисне?


УКРАЇНІ

Яке це щастя – бути мертвим,
не знати горя та журби!
Яке це щастя – бути мертвим
й не бачити, як гинеш ти!

О, Україно! Рiдна мати!
Та ж скiльки плачiв тих складать?!
Тебе спасати, захищати...
І все могили насипать.

Немає сили, навiть вiри,
що буде правда на землi.
Страшною кров'ю напоїли
вже вщерть лани й сади твої.

І що з того? – нема нiчого!
Ми маєм пустку, де родить
смiття одне... Та ще болото,
що чвохка й газами смердить.

Нi, досить! – краще кулю в лоба!
У мертвих серце не болить!
Прощай, Україно – небого,
Вмираєм разом, раз не жить!


ВТОМА

Я стомився.
Я спокою хочу.
Свiт скiнчився.
Безгучно кричу:
– Я стомився...
А може зломився?..

Розтинаючи тишу нiчну,
серенада кохання лунає
i цiлунки лунають смачнi,
та мене вже немає...
Хто знає? –
де проходять новi сiячi?

Там проходять,
там сiють,
там топчуть...
Мертвим очi закриють? –
хто зна?

Я не сплю,
я не вмер –
я стомився...
І погода надворi
сумна...

ЗИМНО ЖИТИ

Ми не першi i ми не останнi –
ми черговi у цьому життi.
Ми хорошi й водночас – поганi:
бачим свiтло в суцiльнiй пiтьмi.

Крають круки.
Колосся голосить.
Небеса розломились.
Дзвенить
голос неба
i голос кровi
Бога молять,
та Небо – мовчить.
Нi прийти, нi пiти
вiд нього. Зимно
жити. А дощ все
сiче. Ми зiв'яли,
як раннi квiти,
що весною мороз
обпече.


НАЩО Ж ТОДІ ЖИТТЯ ДАНО?

На схилах каламутних променiв,
на зрiзах нервiв i жалiв,
за трiском здичавiлих рокерiв,
за тупiстю безбарвних днiв

проходить час,
а з ним минає
моє життя.
І бачу дно.
Таке пощерблене,
покраяне,
паскудне дно,
та все одно
менi призначено воно.
Воно – те дно,
паскудне дно,
одне воно, i не дано
його змiнити все одно.

Нащо ж тодi життя дано? –
Щоб гепнути в смердюче дно?


КРЕТИН І КРИТИЧНІСТЬ

Оце так-так! Оце дива!
Осляча в мене голова!
Ще й грива, як в макаки,
і пика задаваки!
І гонору, дай Боже, –
могила не поможе.

А звуть мене людина,
та в тому я не винна.


ТРЯСЦЯ...

Так мрiялось –
не так збулося.
Хотiв добра –
а все на зле.
Спустився морок,
стало пусто.
І це не те,
i все не те.

Тиняюсь, б'юсь,
шукаю русло.
Пiрнаю вверх,
пiрнаю вниз...
Та бачу  тьмяно,
бачу тускло,
або триптих,
або стриптиз.

Пiд три чорти!
За жовтi грати!
Куди завгодно:
в Рай чи Ад!
В життя немає
сенсу грати –
бравурний
         корчити
парад.

Сьогоднi мудрий –
завтра блазень.
Було кохання –
i нема.
Шукаєм правди,
щоб брехати...
Кровавого розлить
вина...

Берiть, напийтесь,
захлинiться!
Творiть жорстоке
ремесло!
І вiдiйдiть –
i подивiться,
як щастя
       в горе
завело.


НІ

Туди, туди, де є земля...
Куди? куди? – далеке Я...
А ми? а ми? – не можна вам.
Чому? чому? – багато драм.

Багато гам, багато ням –
не можна вам i навiть нам,
тому що там, так-так – це там:
не можна вам, не можна нам...



З  циклу  поезiй  «БІЛИЙ  ТАРГАН»


ОФІЦІОЗ

Офiцiйний розклад
Все по нотах
Розповiм про доклад
Та пiшли ви!
Хай не в лад
Невпопад
Все одно
Не прийду, так пiду
За потоком
Що тобi? Що тобi?
Не стогни так
Не менi, не менi
Жарин виток
Воду ллє автомат
Сам собi я не рад
Може вмерти?
А хiба я живу?
Я за тими дивлю
Що закохано люблять пожерти
Красота, красота
Чорта наче нема
А вже ангелiв – то i поготiв
Воду ллє автомат
Хтось читає доповiдь
А коли я виходжу з дому
Мене лiпше не зачіпайте – заб'ю!


ПРОЗРІННЯ

Синє небо
Чорна земля
Зорi в морi
А ти – чужа

Що поробиш?
За гробом – дим
Я, як завжди,
Один, один

Все ж цiкаво
Що вiн за цабе?
Ти моя королева
Ну, а я – твiй бе-бе

По короткiй розмовi
Нiч, i ранок, i день
Щось було наче вчора?
Я дурний, як той пень!


ЯКА КРАСА!

На самотi я хочу вмерти
душi, щоправда, я не маю
тому не прошуся до Раю
проте не дам з кишенi сперти

Чекай, а може на закуску
поки ще в небi не витаю
i про коханих не питаю
замовлю собi жирну гуску

Нi! краще спирту i цикути
i бiльш до вас не зазираю
ущерть наповнений до краю
давно вишукую отрути

До бiса! що менi подали!
такого напою не знаю!
якого чорта, я питаю,
придуркiв-ангелiв послали?!

Нi жить, нi вмерти. Чорта з два!
по вулицях я знов гасаю
яка краса серед розмаю
яка краса! які дива!
• • • • • • • • • • • • • • • • •
Deus ex machina:
– Радій, дурний покійнику,
допоки отрута ще не подіяла:
звідки тобі знати про її смак...


В ОСТАННЮ ПУТЬ

Краплi кровi
Краплi болю
Бiль кохання
Бiль життя
Я страждаю за тобою
Днi i ночi, як
Смiття.

Снiв не стало
Ти пропала
Струн порвалося
Виття
Серце стало
Закричало
Зупинило грюк
Биття...
• • • • • • • • • •
• • • • • • • • • •
І песик здох

ПИТАННЯ ЗАЙВІ

Щоб високо висiти
Мудрим бути не треба
Слухай, не лiзь до неба
Це почина мене бiсити
Краще з'їж огiрок
В писок забий канапку
Або щурячу лапку
Або отой одвiрок
Думаєш, я жартую?
Думаєш, я не знаю?
Дурня не я ламаю
Але тебе не запитую


ТЕРМОЯДЕРНА ЛЮБОВ

На колiнах не можна
І навпочiпках – теж
Ти повiрить не згодна
Та авжеж, та авжеж
Не дери з мене лаха
Дивна ти, дивний я
Наготовлена плаха
А чия ото шия?
Якщо зблизька – моя
Помирати не страшно
Народитися – теж
Пару крапельок водня
Боже, скiльки пожеж!


ДОЛЯ ПОЕТА

Посидь. Постiй
Ще походи
Подивлюсь на твої ходи
Цiкава дiвчина була
Та як була – так загула
Були ще пляшки – не мої
Також пiшли у тi краї
Придумати не важко ритм
Та в ноги гепнув
               алгоритм
Тепер ходжу на милицях


ПРОШУ ДОПОМОГИ

Прости чарiвна рiч
Прости чарiвна нiч
Життя все з протирiч
Смердить модерна пiч
Отож не вийду вiч на вiч
Якщо не вийде класний спiч
Подамся, як герой, на Сiч
Або захворiю на ВІЧ*
Ідiть менi на помiч
__________________
 *ВІЧ – він же СНІД


МОЯ РОЛЬ

Ти хотiла любовi
Я – нi
Ти хотiла пройтись
По кровi
Тiльки в снi
Тiльки в снi
Розпливаються ночi
Розповзаються днi
Повилазили очi
У собачки Марi
А тепер я виходжу
Починаю з нуля
Сни бувають пророчi
Моя роль: тру-ля-ля


НЕ ВИЛИНЯЄШ

Небесний колiр у очах
Красиво. Начебто красиво
Луна лунає у горах
Хоча нiкому це не в диво
І я люблю. I любиш ти
Пiдемо разом по гриби
Чи може вже менi пiти
Щоб не сказала ти: – Греби!
Та не дивись на мене так
Всю синь я вип'ю в тобi
А потiм скажу: – Пробi!
Чи буде тобi взнак?


ХАМ

Так, ти красива
Що й казать
Уся зiбралась
Благодать
Тут не додать
І не вiднять
В захватi я
Згадав про «мать»
Схотілось разом
Полежать
І що зробить –
Те не назвать
Тому не будем
Зволiкать
Та нісенiтницi
Гадать
На вушко треба
Пошептать
На почуття свої
Вказать
Та справу швидко
Уладнать
Не треба час нам
Марнувать
На iнший випадок
Чекать
Любов даремно
Витрачать
Бо треба брать
Як хочуть дать


ПЕРЕДЧУТТЯ ПОЧУТТЯ

Осінь. Вітер б’є в шибки.
Хмари сиві і важкі.
Підвіконня. Там книжки,
Листя, вірші і свічки.

Вікна сяють. Сонце сіло.
Серце стислось. Заболіло.
Смуток заповзає в тіло -
Та яке кому є діло!

Дощ закрапав по вікну,
Шум не став йому ввину...
Ноту грає дощ сумну -
Вже життя не поверну.

Осінь, чи собі прощу,
Що лиш біль в собі рощу?
Не живу, а все гощу
І любов несу дощу.

Я піду у дощ і ніч -
Тільки ти мене поклич...
Я піду у дощ і ніч -
Тільки ти мене заклич...


ПРО КОХАННЯ

Я думав, що то - цвітіння!
А бачу - це просто цвіль.
Метелика, барв творіння!
В руках моїх - блякла міль.

І серце довно зачахло...
Як мокре, горить душа...
Кохати жінок не варто -
Не люблять вони без гроша.

Всихає в штанах коріння,
В очах порожнеча чи біль.
Таким є моє покоління:
НА РАНУ НАСИПАНА СІЛЬ


ТОСТ «IN VINO VERITAS»

Вип’ємо за удачу!
Поки в житті я щось значу,
Поки у тілі сила
І ти мене просила...

Вип’ємо за майбутнє!
Буде воно незабутнє.
Буде воно чи ні -
Кожен шука у вині.

Вип’ємо за кохання!
Скінчено вже вінчання,
Скінчено всі думки -
Час пакувати сумки.

Вип’єм, щоб нас пам’ятали!
Щоб і за нами питали...
Щоби морок світів
Пломінь душі освітив.

-----------------------
in vino veritas - лат.: істина у вині



З  циклу  поезiй  «ПАВУТИННЯ  ПЕЧАЛІ»


БЛУДНИЙ СИН

Холодiє душа
Холодіє
I блукає моя
Десь мрiя
Десь блука
Щось шука
А досi
Де ти був?
Де блукав
Босий
Не одягнутий
Не помитий
Ти ж був гордий
Чому побитий?
Ти ж був красень
А зараз – блазень
Де ж ти був?

– Я не був
Я ЖИВ!


МЕЛОДІЯ

Мелодiя далека i сумна
Замрiяно-далека i невiрна
В далеку безкiнечнiсть вiдплива
В далеку вiчнiсть i непересiчнiсть
Вона щеза i знову вирина
І плин її не можна зрозумiти
Чому вона така сумна й зимна
І через що так хочеться радiти?
Не хочеться радiти! нi i нi!
Цей смуток не до радостi
Нiскiльки!
Цей смуток є в душi
І не радiти
Бо час сплива
Мина i не верта


ВІЙНА
(слово жiночого роду)

Іди i не вернись
А я тебе чекатиму
Чекатиму вiчно
Тебе
Приходь незнаний
Приходь далекий
Тебе не буде
А я чекатиму
Прости коханий
Тебе не буде
Давно ти мертвий
А я люблю


ЧОМУ?

Осiнь, чому ти осiнь?
Осiнь чому? – Не весна?
Щоб це менi зробити?
Слухай, а ти б не пiшла?
Десь, де багато iнших
Там, де мене нема
Осiнь, а хтось не згiрше
Осiнь, а я – хто зна...
• • • • • • • • • • • • •
Тiльки мене ти обрала
I вже моя ти жона
Осiнь, ти будеш щаслива:
Мертвому ти не страшна


ПРОСТИ

Ти прости i прощай, кохана
Незрадлива моя i жадана
Ти прости – я не хочу бiльше
Не хотiлось нi зле, нi гiрше
Не хотiв нi багато, нi менше
Не бажав, щоб було «по-перше»
Друге теж не менi смакує
А останнє – хай згине всує
Що хотiв – того вже не сказати
Що хотiв – того вже не мати
Ось i все – ми удвох з тобою
Але що я подiю з Журбою?


НЕМА

Лелеки бiльше не лiтають
Над хатою, якої вже нема
І дiти до батькiв не вибiгають
Бо нi дiтей, нi їх батькiв
               уже давно нема... нема...

А ми були, були такi замрiянi
Ми вiрили в кохання i життя
І тiльки верби, хугами завiянi
Сумують, що нiкого з нас
               уже давно нема... нема...

А кожна осiнь так кружляла крилами
А весни так квiтчали заметiлями
Ми були молодими й незрадливими
Ми були, але нас усiх
               уже давно нема... нема...

Серед зiрок я спомини визбирую
І свідчу: Світ існує не дарма
Я знаю все, бо я у тебе вiрую
Моя кохана, хоч тебе не було i
               уже давно нема... нема...

ОСТРІВ

Острiв любовi, як острiв
Море бушує навскрiзь
Море, житейське море
Ми так промокли, а скрiзь
Ходять сухi i черствi
Повзають тварi пласкi
Будем з собою вiдвертi
Ми вже давно не такi
Сохнем з тобою i сухнем
Висохнем зовсiм i все
Буду з тобою вiдвертим:
– Хай менi буде незле



БІМ

Ось i все –
Це буде початок
Ось i все –
Хай то буде кінець
Десь є той –
І вiн буде завдаток
А хто я? –
Я малий пломiнець
У коханню, а потiм –
У болю
У життi, а вже далi –
Грiм
Ми так мало були
З тобою
Ми були, а вже далi –
Бiм



МОЖЕ БУТИ

Але далеко є свiти
Далекi i щасливi
Вони там є, вони живi
Щасливi i можливi
Ми теж... А може
Нас нема?
Чи раптом ми не мрiї?
Ми жаби, джмелi,
Ми – трава
Корови i газелi?
Немає нас – ми не
Життя!
Ми просто чиясь мрiя!
Прости коза, i ти вiвця
І ти – свиня, я вiрю...


ВІРНІСТЬ

Замрiяна дуже i десь
Хай в око попав камiнець
Погано так бути самим
Ще гiрше – живим молодим
Ще гiрше – кохати повiю
Якiй я нiколи не вiрю
Але як кохаю! кохаю!
І тiльки жадаю, жадаю
Хворiю без неї, хворiю
Плекаю таємну надiю
Що може єдиний, єдиний
У неї я є незрадливий


Я І ЗИМА

На далекому островi болю
Я один – ти давно не сама
Днi минають – як жаль, що зi мною
Безкiнечна ночує Зима

Як кохаю тебе я – не скажу
Як без тебе живу – не твоя
Не твоя, нічия завада
Це мій біль! і розрада моя!

І ніколи, ніколи, ніколи
Не скажу я тобi те, що я...
Вже не зраджу, нiколи не зраджу
Бо зi мною ночує Зима


ВСЕ СКІНЧЕНО

Ти не зможеш мене простити
i я сам себе не прощу –
ми умiли тiльки любити,
простягаючи руки дощу...

Ця раптова печальна повiнь
каламуттю усе покрива...
Ось погаснув останнiй пломiнь
i твого, i мого тепла...

Серце вкрилося кригою болю –
там надворi буяє весна!
Я полишився вдвох із Журбою,
Ти ж зі Смутком разом пiшла.

З  циклу  поезiй  «СКРЕГІТ»


Я НЕ ХОТІВ ЦЬОГО

Розстрiляю чергою тижня
мiсяць, рiк, вiк, тисячолiть ряди...
В'януть квiти, вмирають дiти:
ми йдемо в нiкуди, як в куди...
Не йдемо, так повзем, летим,–
простеляє дорогу нам дим,
вiд пожарищ, вiд згарищ – попiл.
Посипаємо голову. Потiм.
Ізшиваєм розiрванi груди,
вiд огуди йдемо до запруди,
зносим в купи загаслi серця,
ах! – роботи у нас без кiнця!
За Творця наша радiсть оця!
Та довкола запруди – тiнi,
все невиннi, невиннi, невиннi...
Винних в свiтi давно вже немає,
тiльки Бог їх невпинно шукає:
розриває все новi груди...
Хто вiдплатить за тiї труди?
Не його ж б'ють – все нам! все нам!
по раменам! по спинам й горбам!
Я не хочу цей бачити свiт! –
Прямо в очi пропущено дрiт,
трiскотять скорострiли з кутів:
НЕ ХОТІВ Я ЦЬОГО – НЕ ХОТІВ ! ! !



СУМНА РІКА ВІЧНОСТІ

Далекi береги й сумна рiка,
через яку плисти я мушу,
той плескiт вiчностi човном своїм порушу...
Я не Харон. З нащадкiв Лакоона Я –
пророчу долю всупереч життя,
хоч знаю, що мовчати треба,
клякнути ниць й молитися до неба...
Вже пiдповза до нiг моїх змiя,
провалля Тартару чорнотою зiя...
Та Слово сказано – i човен мiй поплив:
для чого був безумний цей порив?..
Не треба сперечатися з Богами
навiть якщо ми схожi за дiлами,
бо все ж вони – Боги, а Я – людина:
життя моє миттєве, як хвилина...
Хисткий мiй човен у віках зника...
Далекі береги й сумна рiка...


БУВ І ПІШОВ

Що хотiлось – те не збулося...
Посивiло моє волосся...
Загрубiли думки i тiло...
Тiльки серце болить, як болiло...
Що в майбутньому – я не знаю...
Але смерть ще свою розпiзнаю...
І скажу їй: – Привiт, Безноса...
Вкороти i менi того носа...
Хай не лiзе в дiла i душi...
Черепи ж до всього байдужi...
Це живi кiстяки ворушать...
Як подiбних до себе не душать...
А менi все осточортiло...
Тож гуляю по свiту я смiло...
І не знаю, що далi буде...
Хто мене спом'яне, хто забуде...
Я не знаю i знати не хочу...
Не вишукую думку пророчу...
Я живу, поки дано звище...
Хай в кишенях протягом свище...
Я живу i вже цього досить...
І земля поки терпить i зносить...
Я живу... А помру – так що?..
Був нiщо i пiшов у нiщо...


Я БУДУ ЖИТИ ВІЧНО

Я буду жити вiчно. Не тому,
що хочу чи не хочу – так вже стало,
що жереб кинуто й менi попало
увiчнити життя й iм'я своє.

Я оминув i славу, i ганьбу.
Сума й тюрма до мене не чiплялось.
Я просто йшов спокійно по життю,
яке менi вiд Господа дiсталось.

А шлях той без початку i кiнця,
де нi вернутись, нi країв дістатись...
Тож я iду вперед, щоб не тинятись,
бо Свiт цей – коло iз тернового вiнця.

НЕ БІЙСЯ

Не бiйся,
           не бiйся,
                       не бiйся!
Повiр i менi,
               i собi!
Порiжся ножем
               i втопися,
похлюпайсь у власнiй
               кровi.
Нi Бога, нi Чорта
               немає!
Є Я! але Я – це Нiхто!
Є радiсть: нiхто не карає –
привiт тобi,
               дiду Пiхто.
Коли ти мене поховаєш,
ти квiтiв сюди не носи.
Живих
       ще
               даремно картаєш:
вiдпадуть i їхнi носи.
До речi, менi нагадаєш,
щоби черевики я взув –
цей свiт,
          загалом,
                       не спiзнаєш,
а взнаєш – помер i забув.
Тому i не бiйся,
               не бiйся!
Не вiр нi менi!
               нi собi!
Коли один раз
               зачепився –
вздирайся на новi
               щаблi.


ХРЕСНА ДОРОГА

Там з попелу стоять мої мости,
що спаленi були давним-давно,
а по горбах: хрести, хрести, хрести...–
моїх розп'ять знiмають тут кiно.

Зате у паузах: вино, дiвчата, смiх...
Я воскресаю i впадаю в грiх:
стократно зраджую себе i всiх, всiх, всiх...

Життя – кiно, де кров моя стiка з хрестiв
у пил дорiг до ваших нiг – клякайте
й пийте її спрагло,
               суки...

ІСTИНА

Істини немає i не буде!
Істина – копатися в багнi!
Істина – ножами межи груди!
Істина – по горло у кровi!

Кожен не бажає народитись –
тiльки в смертi волю нам дано.
Лиш одного можемо добитись:
пити трунок – Істини вино.

Це дурман: все можу зрозумiти.
Це обман: живу усiм на зло.
Ти нiхто – нема чого топити.
Ти усе! – о! як тобi везло!

Розумiю: все, що є, – немає.
Споглядаю: що нема – те тут.
Часом про Касандру нагадає,
та частiш: – І ти за ними, Брут?

Істина i Правда, Смерть i Злоба,–
я не вiрю Істинi в борнi.
Перемога Правди – це хвороба,
що пала в ненавистi вогнi.

Хочеш жити? – чимчикуй до гробу.
Хочеш вмерти? – Істину шукай.
З ворогом за Правду знищ утробу,
а всiх мертвих вже не зачiпай.


ЗІРКА ПАДАЄ

Зiрка падає, зiрка падає,
зiрка падає стовпом вогню.
Нас з тобою нiхто не пригадує
i не молить за душi в Раю.

Тiльки грiшним покута провини,
тiльки вбогим прощення i Рай:
зуби оскалом в ницi спини,
очi дiрками впилися в край.

Передайте привiт сторожi!
І молiтесь, i Бога просiть, –
(кiстяки, як штахет в огорожi)
правду слова свого донесiть,

як жирують тi проклятi свинi,
потiм моляться Небу з колiн,
хрестять пики покривлено-виннi,
щоб не з'їла їх зiрка Полин.

Але падає, зiрка падає,
зiрка падає стовпом вогню.
Нас з тобою нiхто не пригадує
i не молить за душi в Раю.

ТАК НЕГАРНО

Тепла й любовi серце просить, просить,
а Смерть нещадно свiй ужинок косить,
                               косить...
Для наших душ немає в свiтi мiсця,
вони спадають в землю, наче листя,
i пропадають в перегної часу...
Лиш Ангел пiдрахунки вносить в касу.
Все зрозумiлiш день за днем стає:
нiхто нiколи за життя не виграє!
Ще серце проситься тепла й любовi,
iще душа бунтує у неволi...
Та все мине: життя-буття мине,
любов i щастя колом обмине:
одним – мене,
а iншим – то тебе...


РАДІСТЬ ЖИТТЯ

Жорстокість світу радує мене
століттями наповнений з відчаю
дивлюсь, дивлюсь і все недобачаю -
безглуздя далі буде чи мине?

Іти з добром розносити жорстокість
любові хрест, розп’яття і вино
рубати двері й вставити вікно
додати грати й гратись у високість.

Навіщо все? Летить в минуле час,
калічить нас умовними візками
січе, січе в науку всіх різками
а там і вб’є колись там або й щас...



З  циклу  поезiй  «СВИЩ»


Я ТАКИЙ

Не марнуй ти свого часу –
       в день новий,
випий краще чаю з квасом –
       я такий!

Розкажу веселу байку:
       лiзе рак...
Одягну фiрмову майку –
       щось не так?

Покладу в кишеню грошi –
       скiльки там?
Люди повзають, як вошi –
       по «сто грам»?

Вечiр дихає парами,
       зiрка – бах!
Суне фiра за волами
       на рогах.

Не потрiбно вам корито?
       Хто свиня?
В пику в'їхало копито –
       у, драння!

У багнi i серед гною –
       красота!
Слава нашому герою –
       мерзота.


КОНТРАПУНКТИ

Я не живу – тому не трушу
Я не жую – тому не вкушу
Не п'ю вино – i не блюваю
Я не Христос – i не прощаю
Не хочу жiнки – тож не мушу
Не дихаю – тому не вдушу
Все добре наче – та бiдую
Радiти треба – я глузую
Нема життя – продав я душу
Я не помру – мерця не зрушу
Прокльони є – я вас вiтаю
Мерця взлюбiть – i оживаю.


ЯКБИ

Якби я вмiв лiтати й малювати
То, може б, перестав щодня блювати
Життя, як жуйку, деснами жувати
І ремигати, дивлячись на вас,
                       i ремигати...


ВЕЛИКИЙ ЖОВТЕНЬ

Веселитись будемо
i усе забудемо.
Все, чого не знаємо, –
ми не пригадаємо.
Нащо нам iсторiя?!
Поперед – вiкторiя!
Слава комунiзму!
Та дивись крiзь призму:
кольори красивi,
а батьки вже сивi –
їх життя минає,
щастя чи хто має?
Парость молодая –
бур'яну безкрая...
Мрiяти не будемо –
все чуже огудимо!
Лиш своє вiтаємо –
тiльки ним ригаємо!
Мерзосна теорiя:
кожен, як калорiя.
Витисли, мов клiзму –
слава комунiзму!
Скрiзь слова лестивi,
скрiзь дiла злостивi.
Тiльки Бог те знає,
як всiх покарає:
винищить до краю
недолюдкiв зграю!


РИПІННЯ РЕПУ

Холодно, голодно, п'яно
наче не жив Челентано
iм’я Дасена всує
свiт не проголосує
«АББА» неначе з похмiлля
слухаю «Ху» вiд бездiлля
«Пепел» щось там лабає
i про «Машинку» не знає
мiй здерепований внучок
тiльки посилює звучок
мiй здерепований внучок


МОДЕРНІ МОРДАЦІЇ

Якщо – то зви Чай Но
Якщо – то зви Чайно
Якщо – то звичай Но
Якщо – то звичайно
Якщо – то зви... зви... зви...


ЗАКОХАНИЙ КАЗАНОВА I
Схиляючись до нiг чарiвнiй панi
З порожнiм серцем, з дiркою в гаманi,
Шепчу палкi слова кохання, що незнанi
Анi менi, анi чарiвнiй панi.

ЗАКОХАНИЙ КАЗАНОВА II
Схиляючись до нiг чарiвнiй панi
З порожнiм серцем, з дiркою в гаманi,
Шепчу слова про почуття ще непiзнанi,
Шепчу палкi слова кохання, що незнанi
Анi менi, анi чарiвнiй панi.

ЗАКОХАНИЙ КАЗАНОВА III
Схиляючись до нiг чарiвнiй панi,
З порожнiм серцем, з дiркою в гаманi,
Кохання чари пропоную непiзнанi,
Шаленство почуттiв, неначе у романi,
Сердець танок у любощах дурманi,
Слова, слова шепчу про радощi незнанi
Анi менi, анi чарiвнiй панi.

ЗАКОХАНИЙ КАЗАНОВА IV
Схиляючись до нiг чарiвнiй панi,
З порожнiм серцем, з дiркою в гаманi,
Уже мовчу в покорi та доганi,
Сльозами промиваю свої очi вже поганi:
Я не потрiбен ні собi, ні цiй чарiвнiй пані.

ЗАКОХАНИЙ КАЗАНОВА V
З порожнiм серцем, з дiркою в гаманi
Лежу в землi, а зверху топчуть панi.


ЛЬВІВСЬКИЙ ЕТЮД

Львiв i вечiр,
нiч i день,
недоспiваних пiсень,
недожитих днiв,
недопитих келишкiв,
i неповних снiв –
Львiв.


ВІДЧАЙ

Я твоя, хоч далека
Я самотня лелека
Я шукаю, хоч спека
нерозкрита Я тека

Ось така Я! – така!
Нi твоя! Нi своя!
Нiчия!.. i чия...
З вiдчая Я чия! –
З ВIДЧАЯ!


ГИБАЙ ДОДОМУ

Як не хочеш – то йди додому,
не наводь на мене оскому,
обiйдемось на цей раз без грому,
та вже йди, йди, у бiса, додому!
І напийся, як прийдеш, брому,
та не шастай у пошуках рому,
бо розкажу усе я старому –
не уникнеш тодi перелому.
Ну ж бо йди, йди, чортяко, додому!


ПЕРЕСПІВ

Ой, ти мила-чорнобрива,
не свари на мене,
я гуляю-випиваю,
бо життя веселе.
Маю чоботи хорошi,
високу шапчину,
у кишенi повно грошей –
стане пить до згину.
Пропадай, моя шапчина,
чоботи i грошi!
Не злюбила мене мила –
я їй нехороший.
Не злюбила, прогонила,
що маю робити?
Я ж без тебе, моя мила,
та й не зможу жити!
Ой, ти мила-чорнобрива,
не свари на мене.
Я гуляю-випиваю,
Бо життя веселе.

ОПТИМІЗМ

Кусатися, брикатися
любити твоє тіло...
Кривлятися, звиватися
оповідати вміло...

Кохання, як мистецтво,
мистецтво - це кохання,
це скоки у крілецтво
з вечора і до рання...

Народжуються діти -
старіє наше тіло,
частішають помітки -
в архів готують діло...

І радість огортає
тупу і злу натуру...
І хтось розповідає,
що жив і вмер я з дуру.


З  циклу  поезiй  «РІЗНОСОРТИЦЯ»


ТРИП – ТРИПТИХ

№ 1

Сльози безсилля
зла не зупинять
сльози – не зброя
кривава вiйна
люди вбивають
о! люди всесильнi!
правда даремна
де совiсть нiма
Я все питаю:
– Для чого? Для кого?
жити, творити,
палити серця
вити вiд болю
вiд щастя радiти
в кожнiй билинцi
шукати Творця?
Треба спокiйно
дивитись на речi:
ми, як i Всесвiт –
все гра, тiльки гра
гра випадковостей –
бавтеся ж, діти, –
виграє кращий –
то Божi слова...

№ 2

Болить душа – чого?
Не знаю.
Болить i все
мовчу, страждаю
балачки зайвi
не менi –
горить душа
в святiм вогнi
Вогонь добра
вогонь любовi
а все довкiл
зiйшло од кровi
i треба бить
щоби любить
та мертвих все
боготворить
Та ти ж людина
чом оце
тебе я битиму
в лице?
І раз, i другий,
i добить
А потiм мертвого
любить
Все шкодувать
за тим, що був
та рiзать далi,
хто поснув...


№ 3

Чоло холодне
розум – мить
Iдеш вперед
ще не болить
все знаєш
певний –
назавжди
тобi казать:
– Туди іти!
Пiшов
загинув –
менi що?
сам винуватий –
казна-що
тут треба
так було і так...
І заробив
собi п'ятак
А все не так!
Не так! Не так!
Ти – не дурний!
Ти – вурдалак!
Вбивати треба –
будеш бить:
– Комусь це треба
все робить...
– Якщо не я,
тодi мене...
Твоє тебе
не обмине!
Так, кате,–
є кiнець всьому:
загляне сонце
і в тюрму!
І будеш плакать
будеш вить
пощади у людей
просить
волатимеш, що
дiти є –
та кожен тебе
проклене!


ЗЕРО

Перехились над
гранню Вiчностi
побачиш темряву
що випалить вуста
всiєю масою
досягнеш ти
критичностi,
але не вибухнеш –
душа твоя пуста...


БРУТАЛЬНІСТЬ

Тiльки ти i тiльки я –
все на двi персони
пiдготовлено за дня
дім до оборони
двері замкнено
ми вдвох
нас нiхто не чує
п'єм, цiлуємось, їмо
по кутках кочуєм
з спальні – в ванну
на веранду
в кухню – з туалету
я тебе кохаю зранку
в ніч кладу валетом
тільки далі я мовчу,
щоб не став поетом.

ТЬХУ!

Вдома – не я
i ти – не моя
i все – не свiт
неначе крiт
земле моя
черва твоя
радiсть i гнiт –
темний мiй мiт


ГЕНІАЛЬНІСТЬ – «СИ»

Вночi спiвочi голоси
коси по коси всi носи
i все носи i не зноси
такi собi покоси
списав цiленькi стоси
знайомi всi барбоси –
не знають мене доси
таланту два пiдноси
з води набрав я роси
й чекаю на розноси
написанi доноси –
i почались поноси...


ПАМ'ЯТКА

Хочеш бути – будь
тiльки не забудь:
можеш все робити –
світ не обдурити
хто душi не має –
той i не страждає
досить просто жити
щоб з того радiти
i краще бути хворим
ніж мертвим i здоровим


ПОКІЙНОГО   Я  ЗНАЮ  ОСОБИСТО

Друзями ми нiколи не були – нашi натури за своєю природною суттю були занадто рiзнi: вiн – «вовк-самiтник», а я – «кiт, що гуляє сам собi на умi». Об'єднували нас хiба що самотнiсть кожного та одностайна нелюбов до Совдепiї-Совка, а також деякою мiрою спорiдненiсть наших iнтелектуальних рiвнiв проникнення в сутнiсть речей цього свiту. Тiльки якщо для мене все це було просто розвагою, то для Жоржа це був дикий, нестерпний бiль! Вiн страшно мучився вiд осягнення всiєї безкiнечної ницостi цього свiту, вiн трагiчно переживав весь цей iснуючий кошмар, писав свої чудернацькi поезiї i з того ще бiльше мучився, тому що вiн дуже боявся їх негативного впливу на «приматiв з нетривкою психiкою». Дивак, – можна зiпсувати ложкою дьогтю бочку з медом, але не з лайном.
Єдине, на чому Жорж особливо наголошував i що я мушу чітко означити в своїй післямовi: його творчiсть не має абсолютно нiчого спiльного з так званою лiтературною i загальномистецькою течiєю «чорного гумору» з притаманним їй зарозумiлим «естетичним» смакуванням саме отого лайна.
Особисто я визначив творчий метод Жоржа як «стиль інтелектуальної трепанацiї», а сам вiн – жартома! – свою творчiсть визначав, як «дебiльний декаданс».
I як невиправний максималiст, Жорж наперед написав епiтафiю по своїй персонi, що звучить ось так: «Тут не лежить Жорж Дикий - чимало мало, але вiдомий український поет-декадент кiнця 2-го – початку 3-го тисячолiть від Рождества Христового». Скромно i зi смаком.
В цiй книзі зiбрано все, що тiльки знайшлося у моїх особистих архiвах з творчої спадщини Жоржа Дикого. Назва збiрника також авторська, хоча за вiдсутнiстю оригiналу рукопису не вдалось зберегти початкову концепцiю сiм «С» по сiм. Жорж збирався скомпонувати збiрку поезiй «Мотлох» з семи циклiв: «Стогiн», «Сморiд», «Скрегiт», «Сич», «Свищ», «Сюрчок» та «Стилет»,– кожен з яких мав би складатись з семи вибраних поезiй, але...
I ще: я вже багато рокiв не маю жодних вiстей чи контактiв з Жоржем Диким, давно втратив з ним будь-якi зв'язки i не можу їх поновити через те, що ранiше мав звичку зникати i раптово з'являтись тiльки Жорж, а останнього разу пiсля нашої зустрiчi ми зникли обидва водночас i, здається, розлучилися назавжди. На такий випадок у нас заздалегiдь було обумовлено, що в разi оприлюднення його творiв обов'язково зазначити Жоржа Дикого як вже покiйного, що я i роблю.

                                                                                               Богдан Гордасевич
м. Донецьк – м. Тернопiль – м. Львiв
1961–1988–2008 рр. вiд Р.Х. (або 7516 рік від літописного Створення Світу)


       ОСТАННЄ СЛОВО

КОЛИ МОРОК ПОСТУКА У ДВЕРІ
Я СКАЖУ: «МЕНЕ ВДОМА НЕМА»,-
І СТРОЧИТИМУ НА ПАПЕРІ
ВСЕ, ЧИМ ПЛОТЬ БУЛА ДОСІ НІМА

ЗНАЮ: МОРОК НІКОЛИ НЕ ЗДУРИШ
СКІЛЬКИ БАЧИВ ВІН «МУДРИХ» - ОВА!
НУ ХІБА ЩО ЦИГАРКУ ДОКУРИШ -
І У ТОРБІ ТВОЯ ГОЛОВА

ВСЕ ОДНО Я СКАЖУ: «НЕМА ВДОМА.
БУДУ ЗАВТРА»,- І ОТАК ЩОДНЯ...
ХИТРІСТЬ ПРОСТА І СТРАШНО ЗНАЙОМА -
ЇЙ НАВЧИЛА МЕНЕ ЖИДІВНЯ

СТИМУЛЮЄ ЖИТТЄВУ СТРУКТУРУ
СМЕРТОНОСНА ЩОДЕННАЯ ГРА
МОЖЕШ БАВИТИСЬ В БОГА ЧИ ГУРУ
І ГАДАТИ: ПОРА - НЕ ПОРА?..

МОРОК ЛЮБИТЬ «ТЯГНУТИ ВОЛИНКУ»
І ДИВИТИСЬ НА ГОНИ ЛЮДЕЙ...
НУ, А ПОТІМ ЗМЕТЕ, ЯК ПИЛИНКУ
НАЧЕ МЕШТ ОБІТРЕ ІУДЕЙ

ЗНАЄ МОРОК, ЩО Й Я ПРО ЦЕ ЗНАЮ
І НЕ БУДУ ТІКАТИ НІДЕ -
ПРОСТО Я... ДОПИСАТЬ НЕ ВСТИГАЮ!
МОРОК СПЛЮНЕ - І В КОТРЕ
                               ПІДЕ.





Літературно-художнє видання
Жорж Дикий
МОТЛОХ
Поезії
Редактор Богдан Гордасевич
Мистецька агенція «РЯСНЕ»
Україна, 79069
м.Львів, вул.Т.Шевченка, 400/61,  тел.(032)-2913000


Ж 7    Жорж Дикий. Мотлох. – Львів: ЛА «РЯСНЕ», 2008. – 32 с. з іл.
ISBN 000-0000-00-0
Поетичний збірник Жоржа Дикого представляє собою взірець творів літературної течії «Андеграунд» в період тоталітарно-монопольного панування в мистецтві так званого «соціалістичного реалізму», або, за визначенням Жоржа Дикого, – «соцоралізму».
Це класика декаденства, відступництва, протесту, любові та щирості. Цим і цікава.
Для широкого вжитку у вузькому колі знавців і шанувальників андеграунда.

Художнє  оформлення:  малюнки Антона Беглярова,  колажі Георгія Беглярова,  світлини і макет Богдана Гордасевича, верстка Геннадія Кундельського.

Богдан Гордасевич