Богдан-Ігор Антонич

Пісня про незнищенність матерії

“Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко...”

Але для того, щоб написати ці рядки, він мусив стати людиною. Так мало тепер знають про нього, що хочеться починати майже неймовірним твердженням: Антонич був поетом і жив колись у Львові...
Його життя було коротке і високе, як міст над вузенькою штольнею гірської безодні. Хмари сумніву і зневіри сповивали його не раз, але не завадили сміливим думкам філософа і поета переходити по ньому, дивитися з нього наокіл і шукати зором днища світу.
Його душа була розчахнута, як дерево, «хвиль противних гураганами», але вона не впала від того на землю, не набрала у свою тріщину хробачні, не струхлявіла у брудних мокравинах, утворених навколо неї декламаторськими сльозами панської літератури Львова початку 30-х років.
Його доля повелася з ним, як нерозумна і легковажна жінка. Вона любила шал молодого натхнення, та коли він почав затихати, уступаючи місце змужнілому слову, вона привела до поета свою подругу - смерть і штовхнула його в її обійми.
Його поезія намагалася часом зайняти поставу позаісторичного світорозуміння, аби тільки приховати біль душі, розп’ятої на перехрестині ідеологій нашого віку. Але це не вдалося їй, і вона, його поезія, є незаперечним свідченням того, що великий талант обов’язково пробивається крізь тернові хащі ідейних манівців і хитань на шлях передових думок свого часу, шлях, поєднуючий серце художника і серце його народу.
Дивний вірш про своє життя на шевченківських вишнях Антонич трактував сам як твір, що «висловлює зв’язок поета з традицією нашої національної поезії, а зокрема шевченківською. І в цій традиції,- писав про себе Антонич,- поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, начеб сягав корінням ще шевченківських часів».
Врослість Антонича в шевченківську традицію може бути незрозумілою для того, хто бачить у Шевченкові тільки яскравого соціального поета. Шевченко, крім усього іншого, був ще й співцем української природи, і тут він дав пишний пагін - конар Антоничевої пейзажної лірики. Але Антонич молився і до Шевченка-революціонера.


Це ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,
ми виросли у спадщині твоїй, як в сяйві сонця листя,
у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.
Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,
бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя
печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі.
«Шевченко»

Подих Шевченкової поезії спалював просто над чолом Антонича трутизняне повітря міщанської веремії і загумінкової дріб’язковості, яким дихало майже все його житейське і літературне довкілля. Якщо ж він і вхопив того повітря у свої легені, то не настільки, щоб умерти як поет. Антонич живий, і подяка за це передовсім Шевченкові.

Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині 5 жовтня 1909 року в родині священика. Його рідне село Новиця знаходиться тепер на території Польської Народної Республіки.
Єдиному синові досить заможних людей життя могло стелитися м’якими і веселими веретами, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати з рідного села, бо воно лежало на теренах воєнних операцій. Хто знає, можливо, доля біженців залишила маленькому Богданові назавжди ту самотність, про яку згадує його гімназіальний учитель Л.Гец: «В класі Антонич нічим спеціально не відрізнявся, але не був таким веселим, як його товариші». Урбаністичні мотиви і образи з його останньої книжки «Ротації», напевне, пов’язані з тими враженнями, які витис на дитячій душі похмурий Відень - столиця конаючої Австро-Угорщини. Ольга Олійник, наречена Антонича, згадує: «Оповідав мені про те, як манджав вулицями Відня, орієнтуючись тільки за кіновими фоторекламами, які дуже докладно пам’ятав. А щоб не потрапити під колеса авт, увесь час ішов хідником попід самими мурами».
В 1919 році брат матері поета, Олександр Волошинович, був засуджений до смерті режимом Пілсудського за те, що домагався приєднання галицької Лемківщини до Чехословаччини. Знову родина Антоничів тікає в Новиці. Тепер уже від переслідування польської жандармерії. Деякий час Антоничі з десятилітнім Богданом жили на Пряшівщині. Повернувшись до Новиці, вони вели життя, подібне до існування багатьох західноукраїнських священицьких родин. То було біологічне тривання, пообідня тиша, яку бурили металічні звуки патріотичних снів, пов’язані більше з дзеньком кухонного, а не церковного посуду.
Важко сказати, як і хто саме виховував майбутнього поета. Ольга Олійник розповідає про пістунку, яка читала напам’ять малому Антоничеві поезії Шевченка, оповідала казки, співала колискової. Різні хворощі нападали хирлявого з природи сина Антоничів, і він не ходив до початкової школи, а готувався у приватної вчительки складати іспити до гімназії. Чи не та вчителька своїми книжками, як і няня своїми співанками, спричинилася до того, що в польській гімназії в Саноці Антонич горнувся до українського товариства студентів.
Відомо, як польські шовіністи боролися з українством на Лемківщині. Там, де важко було ополячити, намагалися омосквофілити. Говірка лемків - одна з найдальших приток Дніпра загальноукраїнської мови - була свого часу перегачена і спрямована в польське річище. Як знаємо, з цього нічого не вийшло, і сьогодні лемківський діалект живить свою рідну і природну стихію. Мовну віддаленість од Наддніпрянської України, а також тодішню економічну і літературну відсталість Лемківщини звинно використовували москвофіли. Санаційній Польщі було вигідно підтримувати москвофільство, яке, мов іржа, роз’їдало і без того давно затуплений і закаляний тесак національної свідомості лемків.
Але ні в москвофіли, ні в «польську віру» Антонич не пішов. Маємо завдячувати це невідомим учителям, простим новицьким дівчатам, що наймитували у попів, бавлячи піснями їх дітей.
Учився Антонич добре. Але, як пише Ольга Олійник, «не любив вириватися вперед». Дуже цікавий факт подає все та ж Ольга Олійник про замилування Антонича до музики. Він не лише любив грати на скрипці, але й пробував компонувати сам музичні твори. Одну його річ «грала ціла гімназія». Музичне обдаровання - ось відкіля починається ледь помітна схожість окремих віршів Антонича і Павла Тичини.
З 1928 по 1933 рік Антонич вчиться у Львівському університеті на філологічному, чи, як тоді говорили, на філософському факультеті. Гурток україністів часто заслуховує його філологічні студії. Перед університетськими друзями виступає Антонич так само з читанням своїх поезій. В 1931 році виходить перша книжка Антонича «Привітання життя», яка привернула до нього увагу львівської літературної громадськості. Одночасно з «Привітанням життя» поет готував книжку релігійної лірики під заголовком «Велика гармонія». Закінчення університету співпало в Антонича з видатною подією в його житті - виходом у світ його другої збірки «Три перстені». Ця книжка поставила Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. У ній були вже всі малярські риси, філософські розгалуження, блискучі мовні перемоги його поезії. Простота «Трьох перстенів» перехрещується з образною ускладненістю інших його книжок, як промінь сонця з променями прожекторів у тумані.
Після закінчення вищої школи Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої і жив. Розповідають, що він побоювався вчителювання. Говорив:»Як піду на практику, а потім на посаду, то вже нічого не напишу». Він знав, що польські власті все робили, щоб перетворити життя українського вчителя на суще пекло. Ще в університеті він наткнувся на болючу несправедливість: його за рекомендацією професора Гертнера мали послати вчитися до Болгарії (Антонич-студент спеціалізувався у славістиці). Одначе керівники університету пошкодували державних коштів для цієї мети лише тому, що він українець.
Антонич був неодружений. Неподілена туга молодості відіграє немаловажну ролю в зрості напруги письменницького слова. Так було і в цього самітника, що з усіх жіночих примх знав тільки буркотливість своєї старомодної тети, в якої мусів мешкати.
За чотири роки (1933-1937) Антонич написав ще три книжки, але тільки одна з них, «Книга Лева», вийшла за його життя, в 1936 році. Дві інші - «Зелена євангелія» і «Ротації» - посмертні видання, датовані 1937 роком. На цей час припадає робота Антонича над оперною драмою «Довбуш», над численними статтями, над романом «На тому березі», який, на жаль, так і не був закінчений.
6 липня 1937 року Антонич помер. Він захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але тут же друга важка недуга - запалення легенів - підкосила його на віки.
Ні мирри, ні кадила, ні ваги, що важать смуток, наче гріхи в чистилищі, ми не берем, ідучи до Антонича. Ми берем його книжки і відкриваємо їх достоту, як вікна у п’янливе повітря Лемківщини, у зорі, що «лопочуть на тополях», у сонце, яке «воли рогами колють», у світ, що живе і розвивається за законами дивовижно точних і завжди нових Антоничевих метафор. Якщо Антонич не міг догледіти очима майбутнього, то вітер століть він чув і не помилився в його охарактеризуванні.

І вітер віє від століть,
крилатий, вільний і неспинний,
і вчить свободи,туги вчить
за чимсь незнаним і нестримним.
«Вітер століть»

З вітром століть приходимо до поета і беремо його у вітер століть. Пройде небагато часу, і в мисль про українську поезію увійде ім’я «закоханого в житті поганина». Краща і більша частина його творчості буде засвоєна його батьківщиною, тією «вічною землею, куди ведуть усі стежки і всі дороги».
У храмі його творчості стоятимуть, напевно, і наші правнуки, здивовані і освітлені золотою смальтою його краєвидів, і будуть вони разом з поетом співати хвалу сонцеві, життю, людині.
Дмитро Павличко

Музей-садибу Богдана-Ігоря Антонича відкрито на Львівщині

Музей-садибу урочисто відкрили у неділю, 25 жовтня 2009 року, у с. Бортятин Мостиського району Львівської області. Відкриття музею-садиби відбулось у межах відзначення століття з дня народження Богдана-Ігоря Антонича.

Урочистості розпочалися із вшанування батьків поета. На місцевому цвинтарі на їхній могилі відслужили панахиду. Потім у будівлі, де проживали батьки та де пройшли дитячі та юнацькі роки Антонича, відбулася церемонія відкриття музею-садиби.

"На Львівщині відбувається чимало заходів із вшанування сторіччя Богдана-Ігоря Антонича, багато що вдалося зробити і багато ще буде зроблено для гідного вшанування цього геніального поета. Його поезія буде актуальною та вічною завжди, оскільки має яскраву особливість – це поезія, яка йде від душі, від буття, це поезія молодості", - зазначив під час відкриття садиби голова Львівської обласної ради Мирослав Сеник.

Стрічку перерізали міністр культури та туризму України Василь Вовкун, почесний голова оргкомітету, лауреат Шевченківської премії, поет Роман Лубківський, голова Львівського обласної ради Мирослав Сеник, заступник голови Львівської обласної державної адміністрації Ігор Держко.

В урочистостях також взяли участь міністр культури та туризму України Василь Вовкун, почесний голова оргкомітету, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Роман Лубківський, заступник голови Львівської обласної державної адміністрації Ігор Держко, голова Мостиської районної ради Антона Вербаускас, представники творчої інтелігенції Львівщини, гості із Польщі, громада села Бортятин та навколишніх сіл.

За словами Мирослава Сеника, наступного року Львівська обласна рада також планує передбачити кошти для проведення ландшафтних робіт і таким чином завершити роботи із створення музею-садиби Богдана-Ігоря Антонича у Бортятині.

Довiдка

У селі Бортятин Мостиського району Львівської області поховані батьки Богдана-Ігоря Антонича, а сам поет жив тут приблизно з 1926 року. Щороку громада Мостищини разом з парохом УГКЦ, отцем Михайлом на могилі батьків Б.-І. Антонича в Бортятині відправляють молебні. При місцевій сільській школі також існує музей Богдана-Ігоря Антонича, що вже зібрав понад сотню експонатів.

Концерт «Грицько Чубай. Пятикнижжя»

 

Довгоочікувана подія цього вересня – концерт «Грицько Чубай. Пятикнижжя», відбувся. Пройшов із справжнім аншлагом. Атмосферно і хвилююче. Чуття вирували як на сцені, так і в залі, бо публіка сканувала усі переживання, емоції і енергію та інтерпритувала їх у власний настрій.

Інструментами, які творили цей вечір, були: музика, відеоарт, поезія, театр тіней, які зачіпали та апелювали до різних сфер сприйняття.

Клубок всіх цих сюжетних ліній став настільки гармонійним, що скрип віолончелі, колихання пшеничного колосу за ширмою, ходіння на руках актора, голос із аудіо плівки Грицька Чубая у театральній тиші, творили єдине таємниче дійство, причасниками якого був зал.

Побудований за принципом п’яти частин концерт мав струнку структуру. Після оголошення ведучим (Юрієм Андруховичем) назви літературного циклу із поетичної збірки «Пятикнижжя», на сцені з’являвся  актор театру Леся Курбаса Олег Онищак, який рецитував поезію Чубая. По-різному. Настроєво: з ангельськими крилами за спиною, інфантильно: скандуючи, що «світ вертеп», чи задушевно, відтак, подаючи різні грані філософії, творчості та особистості поета.

Опісля читання поезії, ведучий запрошував до розмови близьких товаришів Чубая: Олега Лишегу, Богдана Стельмаха, Юрія Винничука, а також дружину поета пані Галину. У бесіді вони ділились із залом спогадами, історіями, жартами, спільними пережиттями, від яких в уяві, тих,  хто знайомий з Чубаєм лише через друковані рядки його віршів, поставав Грицько наповнений новими рисами і характером, про які не завжди скажуть його поезії, але які так красномовно свідчать про його ставлення до світу, гумор, витівки.

«Він захоплював мене пророчістю своїх віршів», – сказав Богдан Стельмах.

«Коли Гриць читав вірші, це було щось неймовірне. Я ніколи не чув, аби хтось так читав. Він робив такі паузи, під час яких з’являлося відчуття наче щось відбувається. Ця тиша була дуже наповнена», – поділився Юрій Винничук.

Особливі емоції в залу, який на мить став свідком чогось дуже особистого, душевного викликала бесіда Андруховича із дружиною Чубая, пані Галиною.

«Я не знаю чому, із хору «Черемош», Гриць обрав саме мене. Ця окраса скарбниці європейського модернізму, як Чубая назвав Кость Москалець. Не легко було вжитися із цим генієм на невеликій площі. За визначенням Кундери, у нас було максимум розмаїття на мінімумі простору. Було все, але було весело, цікаво. Цей чубатий Чубай, був надзвичайним. Він, до речі, не зовсім Чубай, він  Гетьман. Тому що батько Гриця в часи переслідувань взяв прізвище дружини Гетьман. І таки він був дійсно гетьман. Гетьман в поезії, гетьман в своєму середовищі, до його думки прислухалися. Грицько завжди в суперечках був правий.

З ним було цікаво. Ми дуже багато перекладали з іспанської, латиноамериканських поетів. Я читала мовою оригіналу, аби Гриць відчув мелодику, ритм вірша. Ми сміялись, плакали. Було різне і було не дуже довго. Магія чисел. Гриць завжди казав, що він помре в 33. Я  сприймала тоді це як позерство, тому, що він дійсно був трішки позер. Але сталося таки так, які і він передбачив. 13 наших років, які ми прожили разом і в 33, на жаль, Чубая не стало. Але можливо не справа в тому скільки днів у житті, а скільки життя у цих днях. І хочеться цитуючи Чубая сказати: «Не можу тебе забути. Хочу тебе любити».

«Цей повний зал, книжка, розуміння її – це те, про що мріяв Чубай».

Музичну складову дійства представляли «Фідель тріо-квартет», «Піккардійська Терція», Віктор Морозов, гурт «Файно» та колективи, в яких вокалістами є діти поета – це гурт «Джалапіта», в якому співає Соломія Чубай та «Плач Єремії». Музиканти представляли по дві композиції.

Звучали пісні на слова поета, або ж ті, які пов’язані із Чубаєм. Особливою настроєвістю відзначилась «Наша осінь з малими деревами» у виконанні Віктора Морозова.

«Грицеві сподобалось музичне звучання цього вірша, коли він вперше почув пісню. Він сказав мені: інші теж повинні це почути!», – розповів музикант.

Красивим відкриттям вечора стала версія піккардійців вірша «Тінь коня».

Супроводжував дійство на сцені відеоарт Олексія Хорошка, а також виступ театру тіней «Див».

Концерт завершився виступом сина поета Тараса Чубая.

П.С. Із контексту вечора, декламованих і співаних віршів кожен присутній «висмикував» щось своє. Знаходив ту фразу, яка залягала в серце. Таки є щось пророче у письмі Чубая. І так важливо, що його слова із виходом «Пятикнижжя» отримали нове дихання і доступ до тих, хто хоче переживати це життя, світ натхненніше і особливіше, аби відчути його повноту, які відчув її Чубай. І хай сяйво цієї літературної комети ще довго сіяє і дзвенить.

Роксолана Савчин

Богдан-Ігор Антонич. Поет, що слухав тишу

Пам’ятний знак у селі Новиця на Лемківщині (Польща) на місці хати, де народився Богдан-Ігор Антонич (фото: Юрій Гаврилюк)

Говорити про поета – це те саме, що й переповідати пісню. Пісню треба слухати чи співати. А поета слід читати. Особливо, якщо його ім’я – Богдан-Ігор Антонич.

Антонич любив тишу – чи то в батьківському обійсті на Лемківщині, а згодом у Судовій Вишні, чи то в кімнаті львівського помешкання своєї тітки. “Тиша – це мова, якою до людини говорить Бог”, – написав поет. Почуте в тій тиші найчастіше ставало поезіями.

Народився Бог на санях,

В лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

І принесли місяць круглий.

Мене завжди інтригували ці рядки Антонича. У нього Бог народився на санях, у лемківському містечку Дуклі. А на тих санях – “Ясна Пані – очі наче у сарни”. І вітали Новонародженого та його Матір не тріє царів, а ті ж таки лемки у крисанях. Не зайве пригадати, що Богдан-Ігор Антонич був сином священика. Він чудово знав Євангеліє, шлях Ісуса Христа. Що спонукало його переписати канву знаного сотням мільйонів людей Євангелія, та ще й так, що переписане починаєш сприймати як художню правду? Чому ця поетична “єресь” проймає наші душі так само глибоко і трепетно, як і “Заповіт” Тараса Шевченка? Відповідь можна знайти в народних піснях, зокрема і в тих, що їх на початку минулого століття записав у Карпатах етнограф Володимир Гнатюк. Народження Ісуса Христа у творчості гуцулів, лемків, бойків часто відбулося не десь там у Святій землі, а в Дуклі або ж неподалік Криворівні, взимку, на вбогому обійсті. І саме з цих країв, у народній уяві, розпочалася його трагічна дорога на Голгофу. Поетичне євангеліє від Антонича увібрало фантастичні образи з пісень та колядок, що він міг їх слухати досхочу в дитинстві. Скажете, що це міф, вигадка? Так, Антонич міфологізував реальність. Але річ у тому, що ця міфологізація не принижує правди. Вона створює відчуття особистої причетності до подій вселенського значення, допомагаючи нам осягнути їх справжню духовну значимість.

Попри аж надто матеріалістичну назву томика поезій – “Пісня про незнищенність матерії”, виданого 1967 року, Антонич був і залишається надзвичайно духовним поетом. На позір він може й пантеїст, поганин, у творах, якого “корови моляться до сонця”. Одначе насправді він заселяє Богом усю живу природу і готовий сам розчинитися в кипінні життя, перевтілюючись то в чорний вугіль, то в мудрого лиса, то у хруща, що жив колись на вишні, “тій, яку оспівував Шевченко”.

Поетичні метаморфози Антонича сповнені радощів і надій. Вочевидь, він не був похмурою людиною і вмів видобувати світло в темряві життя. І для себе, і для інших.

Слід згадати про Антонича як поета-урбаніста. Деякі дослідники вважають, що міські мотиви творів його збірки “Ротації” навіяні віденським періодом життя. Однак львів’яни навряд погодяться з цим. “Концерт з Меркурія” можна було почути й у Львові. До того ж урбаністика Антонича, образно кажучи, “оживлена” образами природи – кущі антен, бур’ян дахів, червоні раки ламп. Він ніби дивиться на місто очима того ж таки мудрого лиса, що забрів сюди із зелених хащ.

Сьогодні виповнюється 98 років з дня народження Богдана-Ігоря Антонича. І якщо ви не маєте змоги принести квіти до його могили на Янівському цвинтарі у Львові, тоді просто візьміть до рук томик його віршів.

Тешуть теслі з срібла сани,

Стелиться сніжиста путь.

На тих санях в синь незнану

Дитя Боже повезуть...

Ходить сонце у крисані,

Спить слов’янськеє Дитя.

Їдуть сани плаче пані,

Снігом стелиться життя...

Сани ще біжать через сніги. Маленький Бог спить на руках своєї Матері. Ще все попереду.

Василь Терещук

Джерело:
www.gazeta.lviv.ua

Пам'ятник на могилі поета на Янівському кладовищі у Львові