ВЕЛИКИЙ КАМЕНЯР ІВАН ФРАНКО

«Але світ не пізнав його...»

«Трагічна розв’язка історії України, - твердив батько української історії Володимир Антонович, - викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані грунтовної цивілізації, ані міцної власної дисципліни; бо ті, що ставали на чолі його та брались піклуватись народною справою, мали у себе вельми недостатній запас культури»...
Ще раніше, ніж з’явились ці гіркі слова, молодий 26-річний Іван Франко, за котрим після двох ув’язнень закріпилась слава соціаліста, що запрагнув перевернути світ догори ногами, глибоко розуміючи, який вплив на вироблення суспільної думки має література, у передмові до свого перекладу «Фауста» Гете вигукнув: «У нас нема літератури!» У нас, тобто галицьких русинів, які вважали себе генетично нічим не спорідненими з українцями Великої України, так само як і великоросами та поляками, заявив Іван Франко, нема такої літератури, таких письменників. Ні такої інтелігенції, яка має стати на чолі народної справи. Все, що «у нас» називається літературою, - то підпеньки, що ростуть на зтрухлявілих пнях, а не сильні могутні дерева. Це якась плісень, твань, що вкриває гниле болото, а не квітуча пахуча мурава. «Се щось таке, - писав він, - що твориться ні на землі, ні в воздусі, ні в воді, щось відірване від життя, від мислі, від сучасних інтересів, що постає і гине, не будячи в нікім цікавості, ні охоти, ні співуділу, а хіба рівнодушне здвигнення плечима».
Так, у цьому винні письменники, які цілком відірвані від життя, а окрім того втратили почуття правди, совісті й труять читаючу громаду отою тванню, отим каламутним батом. Роками гусло болото, роками росла і розширювалась плісень. «Скільки живих серць заїла вона! - вигукне Франко. - Скільки щирих, здорових голосів - заглушила. Скільки сильних робучих рук обплутала, обкрутила в’язким лепехом!» Хіба варто дивуватись, що тепер бракує робочих рук, аби віддерти плісняву, впустити свіже повітря та сонячне світло до затхлого льоху. Чи варто дивуватись, що вся наша література, і політика, і все суспільне життя просякнуті брехнею, фальшю, звичайним пустомельством, облудою та демагогією. Хто найбільше володіє тими засобами облуди, той, хоч як дивно, найбільше цінується і в нашій літературі, і в нашій політиці, і в нашому суспільному житті...
У цьому, що творилось, винив не тільки письменників. Винив узагалі всю інтелігенцію, котра в своєму засліпленні звала себе «народом» та «суспільністю». Іван Франко вперше мав відвагу сказати їм: «А ви що? Якої діяльності не міг би повнити народ - правдивий народ - люд, той «великий незнакомець», якби вас не було? Оскілько гірше жилось би йому? А може б радше перевернути се питання та спитати: оскільки ліпше? Не забувайте, добродії ласкаві, що сяк чи так, а ви все-таки паразити на його тілі, їдці, не робітники, п’явки, не герої! Ви тота інтелігенція, що в сліпій гордості та гордій сліпоті відкидає від себе все, що не згідне з її думкою, привидами та забобонами. Та інтелігенція, що намагається бути консервативною там, де не потрібно, а під прогресом чи поступом розуміє повернення до часів Нерона І, найдивніше, під прогресом розуміє не що-будь, а тільки підвищення заробітної платні. Тота інтелігенція хіба ж могла і може сплодити іншу літературу?» - в пориві до читачів звертається Іван Франко. І сам відповідає:»Гнила суспільність не видасть собі здорових та сміливих заступників, писателів. Поетів, а хоч би такі чудом божим явилися, вона не прийме їх, відтрутить або - що гірше - затопче, оглушить. І куди ж тут постати та розвиватися літературі в правдивім значенні того слова? Адже література - се передовсім свідома, розумна праця, а у нас досі що й роблено, то роблено іменно несвідомо, случайно, без ясної думки, без переконання о доброті і пожиточності того, що робиться. «От так собі!» Се наше рідне речення найкраще ціхує наше рідне недоумство».
Яка страшна правда! Ніби оті слова написані вчора. Сьогодні. Хіба з тією різницею, що в часи Франка за ту фальш та облуду ніхто ні титулів, ні звань не присвоював. Присвоювали собі самі виробники тієї облуди. Між своїми. Були «орли Русі», а опісля «Орли Руси-України», були «батьки народу», «неперевершені патріоти», «захисники народу», «проводирі» та інші. Осип Маковей нарахував аж 48 різновидностей тих патріотичних титулів. На основі здобутого титулу можна було розпочинати передвиборну кампанію за найголовніший і найповажніший в ті часи офіційний титул, що звався послом . Від того, що обраного патріота обирали і посилали в парламент чи сейм захищати права того народу, який вони представляли. Чого тільки не обіцялось у тих передвиборних кампаніях, чого тільки не говорилось у передвиборних програмах, і як швидко про все забувалось, коли, врешті, патріот, котрий любив Русь, «за те, що гарно вбрана» в етнографічний костюм, і ставав послом. Слово «народний депутат» чогось не заведено було вживати, а точніше, якось соромно. Зрештою, в ті часи вибори були по куріях, яких було декілька і одна з них була селянська. Вона давала порівняно невелику кількість послів.
Все радикально змінилося в епоху ближчу до нас і в котру Франкові вже не довелось бути. Точніше, тоді, коли його називали полум’яним революціонером, мало не предтечею Жовтневої революції, а також - після Горького - запроваджувачем в українській літературі соціалістичного реалізму.
І саме йому, Івану Франкові, як, до речі, Бєлінському та Лессінгу, вдалось викликати літературу з небуття. З 1893 року вона називалась русько-українською, а згодом українською літературою. Франко став її найчільнішим працівником і відкрив можливість бути в цій літературі цілій плеяді письменників з Великої України, де діяли валуєвські та омські заборони українського слова. Для них організовувалися нові видавництва і здобувалися вже діючі журнали. Для них він був найсуворішим критиком, і кожен з них зазнав його благотворного впливу. Створена тим поколінням українська література стала її золотим фондом, а водночас найдемократичнішою літературою, якої не знав світ, і в цьому також його велика заслуга. Його постійне нагадування про святий обов’язок письменника перед своїм народом викликала злість, а невтомна праця - заздрість. Випущений 1898 року до 25-річного ювілею його письменницької та наукової діяльності бібліографічний покажчик творів виглядав більш ніж переконливо. З ним не могли позмагатись всі тогочасні письменники та попередники щодо кількості написаного. Навіть найзапекліші політичні вороги Івана Франка, які поряд з тим були й літературознавцями та літературними критиками, визнавали, що Іван Франко сягнув вершин Шевченкової творчості. Це щодо якісного й кількісного показника творчості Каменяра...
Заявити, що «у нас нема літератури» і створити таку, щоб можна було сказати «у нас є література», окрім всього, для нього означало показати, якою вона має бути та якою вона є в інших народів. У спадку Івана Франка більше половини творів складається з перекладів з чужих мов. Коли ж говорити про поезію, то вона становить дві треті написаних Франком поезій. «Коли правда те, - писав він з цього приводу, - що головне значення поезії в тім лежить, що вона розширює нашу індивідуальність, збагачує душу такими враженнями і почуваннями, яких вона не зазнала би в звичайнім житті або не зазнала би в такій силі і ясності, то думаю, що передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий мір зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями».
Іван Франко в нашій культурі був першим європейцем, бо привів чужомовну Європу в нашу літературу і в нашу культуру. Як польська, так і німецька та австрійська літератури, мають повне право вважати його своїм класиком. У творах чужими мовами він торкався тих проблем, яких не торкались ці літератури, а окрім того, він, подібно до Шевченка, не дочікувався перекладу своїх творів на інші мови, а тому писав тими мовами ці твори сам. Надто вони були актуальні і він хотів, щоб через нього всі інші народи почули голос його народу. Саме він відкрив німецькомовним читачам творчість Тараса Шевченка, про якого сказав, що його політична поезія буде перепусткою української культури у світову культуру, оскільки жодна література такою поезією похвалитись не може. Він дотепер не має рівних серед письменників до кількості перекладеного і до кількості мов, з яких робив переклади, ні в нашій, ні в чужих літературах. Особливо активно він працював у той період, коли 1908 року хвороба відняла від нього руки і він не міг ні перегорнути сторінки книжки чи рукопису, ні писати. Йому здалось, що він не встигає перекласти для українського читача ще багатьох творів, яких би варто було перекласти з чужих літератур і збагатити, як писав, душу свого народу. Він і помер за перекладами трагедій Шекспіра...
Питання наближення інтелігенції до свого народу йому боліло особливо. У створеній ним 1890 року Радикальній партії він давав явний шанс інтелігенції виконати свою історичну місію і бути справжнім провідником свого народу. 1898 року, напередодні виходу з цієї партії, він у статті «Дещо про себе самого», що була передмовою до польського видання оповідань «Галицькі образки», про цю ж інтелігенцію писав з болем: «Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру.»
Створена ним радикальна партія розпалась на інші партії, кожна з яких рвалась до впади, а лідери їх ще красивіше навчились розсипувати обіцянки, не відчуваючи навіть докорів сумління, що колись прийдеться за содіяне відповідати...
1899 року він не тільки покинув Радикальну партію, від якої сторонились інтелігенти, а й перейшов до Націонал-демократичної партії своїх постійних опонентів, яка складалась майже з тих, хто претендував на звання проводирів всього народу. Приніс туди програму радикальної партії. Вчинив майже так, як зрадник Мирон з його поеми «Похорон». Хотів своєю присутністю, своїм словом навернути їх до проблем народу, зробити їх справжніми провідниками народу, котрим маніпулювали досі на свою користь та котрий у політичних справах залишався й надалі сліпим. Проте сталось щось фатальне й непоправне: його ім’я керівники партії стали використовувати для здобуття мандата в парламент та сейм. Зовсім не дбаючи про народ та його вимоги, про який стільки говорилось і від імені якого їх вибирали у виборні органи.
Як розгніваний Мойсей, він кинув свої скрижалі. Зійшов з політичної арени і вирішив зайнятись письменницькою та науковою роботою. Розроблена колись ним програма радикальної партії тепер закладалась в основи нових партій...
Він приходив до щораз твердішого переконання, що партії в Галичині - лише прикриття для власних інтересів, а будівництво України, яке кожною з них проголошувалось, велось виключно у свої власні кишені. Мова про майбутню Україну, вважав, можлива тільки тоді, коли бажанням мати її і бути господарем у власному домі, а не слугою, перейме кожну людину, кожного члена суспільства. Пророкував велику катастрофу, коли така держава прийде якимсь іншим чином, а не буде виборена і вистраждана кожним.
На переломі століть зчинилася суперечка про те, чи взагалі варто порушувати питання про утворення незалежної української соборної державності. Тоді більшість «патріотів» схилялась до думки, що «нам» і так непогано під покровом Габсбургської монархії, бо там забезпечені всі «наші права». І коли прозвучали думки, що справді нема чого тратити сили та гноїти по тюрмах своїх синів, Іван Франко знову заговорив. Його стаття «Поза межами можливого» ставила крапку у всіх його пошуках дороги до того, що назвав «українським ідеалом». Він, відомий соціаліст, радикал, тепер визнавав: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні кривди та поневолення відійдуть у сферу історичних споминів». Розумів, що поки що ідеал національної самостійності лежав для українців з точки зору тодішньої перспективами поза межами можливого, але збуватись того ідеалу - злочин. «Ми мусимо, - писав як заповіт для нащадків, - серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати його собі, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина».
1904 року він стояв перед скульптурою Мойсея Мікеланджело в Римі.
1905 року вийшла поема «Мойсей». «В своїй убогій хаті, - згадував М.Коцюбинський, котрий застав Івана Франка за роботою над поемою, - сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу полонив своєю поемою»:
«О Ізраїлю! Якби ти знав.
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як люблю я тебе!
Як люблю невимовно!

Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава,
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса, і держава.

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю, -
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю».
1913 року Україна свідомо святкувала його сорокаріччя письменницької та громадської діяльності. Свідомо вибрала цю дату. Дала зрозуміти, що його слова не впали у кам’янистий грунт. Навіть оті з 1897 року: «Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості. Братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу - цю обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, гак мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?»
І тепер, звертаючись до свого народу, замученого і розбитого, котрому віками судилось бути паралітиком, вкритим людським презирством, на роздоріжжі, якому на «таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїздних», але котрий поволі піднімається з колін, відчуває жадобу світла, правди й справедливості і шукає до тієї правди, світла та справедливості дорогу, благословив його у «мандрівку століть» своєю вірою:
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольнім колі...
Роман Горак. «Літературна Україна», №25 (5112).
                30 червня 2005 р.